На дворі - 18 століття, або Україна часів Януковича
Могутній британський прем’єр Волпол теж мав судимість і жорстко розправлявся з конкурентами
Постійні істерики в ЗМІ щодо «тушкування» опозиційних фракцій перетворились на буденність. Але ці зойки є безсилими.
Адже механізмів, що дозволяли би відкликати «тушку» чи припинити повноваження такого депутата іншим шляхом не існує. І в найближчій перспективі не виникне.
Фактично, єдиною зброєю суспільства проти політичних зрадників є «гакмареба» -- цей грузинський термін означає щось подібне до «громадський осуд». Тут ЗМІ та громадські об’єднання виборців грають провідну роль.
Але, з іншого боку – своя логіка є і в «тушок», адже політику, свою роль у ній такі персонажі сприймають виключно як бізнес. Вони не трибуни, а інвестори і прагнуть принаймні «вийти в нуль». Скажімо, «забашляти» 5-10 мільйонів доларів керівнику майбутньої фракції за прохідне місце, або за висунення єдиним кандидатом від опозиції за округом, де – жах – довелося навіть боротися із іншим опозиціонером (не домовилися за координацію великі фракційно-партійні боси) чи розкольником, або впливовим, упізнаваним «техніком».
Ви уявляєте собі, який це напряг?!
Хто може – фальшує, хто грошовитий – купляє, а хто здібний – маніпулює. Це справжня війна! Такими, до речі, і були вибори, скажімо, в Англії на початку 18 століття. Без «гречки» -- причому не якогось списаного лежалого товару зі складу дружньої фірми, як у нас, а важкого фунту стерлінгів англієць, що мав право голосу, навіть і не думав підтримувати того чи іншого кандидата.
Читайте класичний твір Девіда Лісса «Ярмарок корупції», там історик грошей Лісс розписав тодішню політичну культуру Альбіону в доступній і талановитій формі історичного детективу.
Ми зараз десь на тому рівні знаходимося – маємо такі собі «ядра» релігійно-політичних громад (культи особи – Тимошенко та Януковича, та традиції, прозахідної та промосковської), а посередині «болото», що торгує своєю підтримкою. Поки що ринок перемагає демократію -- у сучасному сенсі поняття «демократія», звісно…
Інша справа, що маємо певне посилення авторитетного тренду в надрах виконавчої влади - в принципі, щось подібне у XVIII столітті відбувалося і у взірцевій і тоді, і сьогодні, до речі) англійській демократичній системі. Адже вважали диктатором ледь не першого офіційного прем’єр-міністра Великобританії Роберта Волпола, при тому, що обирався він від вігів (лібералів), а не від торі. Обирався Волпол до палати громад від «гнилого містечка» (нічого не нагадує?) – це такі округи, що майже вилюдніли, але зберігали представників в парламенті.
До речі, промислові – нові центри, наприклад, Бірмінгем, взагалі не мали своїх депутатів. Які необмежені можливості для фальсифікації!
Таку систему почали виправляти лише наприкінці 18-го століття, а до того вони слугували запорукою безхмарного переобрання сотням політиків ніби відданих Біллю про права демократів.
{-1}
За свого «папєрєдніка» Болінгброка, Волпол встиг посидіти у тюрми, а коли прийшов до влади, то створив комісію, що довела – нібито – вину екс-прем’єра у державній зраді та випхав його з політики. Той дуже подібно до когось у нас писав талановиті політичні есеї з опали (фактично домашнього арешту, потім еміграції до Франції) і на цій ниві став славетнішим, аніж як політик.
Волпол боровся із… фінансовою кризою, під час якої сам збагатився, але яка розгорілася саме за кабінету попередників. Прем’єр цілковито взяв до рук скарбницю, а країною правив тріумвірат політичних олігархів (приблизно як і в нинішній Україні), але через три-чотири роки ці команда пересварилася и розвалилася.
Втім, курс у Роберта Волпола був розумніший за нинішню лінію Партії Регіонів – низьке оподаткування та уникання зовнішніх конфліктів. Тим часом, корупція та розклад державного апарату – моральний – були тотальними, всі посади займалися за протекцією та за гроші.
Накопичені статки Волпол, що пробув при владі 21 рік, витрачав на колекції предметів мистецтва. Тож… справа не в «тушках», а в нашому суспільстві.
На жаль, пришвидшення історії та глобалізація не так глибоко, і не так швидко змінюють політичну культуру. Адже у 1991 році ми фактично повернулися у період, що передував згортанню юної демократії однопартійною системою більшовиків, тобто десь у 1918. Значить, на дворі у нас приблизно… 1939 рік. І в парламенті сидить ультра націоналістична партія…
Ігри в історію зазвичай закінчуються погано.