Ольга Мусафірова: Найтяжче відчувати себе в Україні іноземним кореспондентом

Ольга Мусафірова для читачів України й Росії - галактика, де у тисячах знаків розкрито епоху від 1980-х і до наших днів. Це саме та людина, яка порушує для читачів проблеми в політиці чи соціальній сфері та подає ці питання так, що мільйонні аудиторії «Комсомолки» (й тисячні «Новой газеты») читають і плачуть.

 

«Талант хоть застрелись» називається збірка-самвидав публікацій журналістки в «Комсомольской правде». Саме такий заголовок має її історія про юного Калашникова номер два, який сам навчився збирати зброю і ледве не загримів за це за грати. Відірватися від прочитання цієї статті важко. Автор надає слово і педагогам, і представникам міліції, й обдарованому підлітку з Полонного, що на Хмельниччині. У драматичній історії постають маразми пострадянської епохи і провінційні парадокси.

 

На зорі Незалежності України матеріали Ольги Мусафірової в Києві читали всі. Ставши власним кореспондентом «Комсомолки», вона отримала шанс писати про аспекти, що впливають на міжнародні відносини України й Росії. «Ніколи я жодним чином не була дотичною до питань національного відродження чи до історичних тем. Але саме з питаннями, пов'язаними з Україною як комуністичним заповідником, де немає ні свободи слова, ні демократії, ні гласності (і це називалось українським питанням) я прийшла до "Комсомолки"», - каже пані Мусафірова без будь-якого пафосу. У неї свій підхід - «шукати архетипічні теми, подаючи подію через людські історії». Таким чином можна передати російському читачеві на рівні відчуттів, якою є Україна, якими є українці, якими є люди, каже Ольга Мусафірова. Редактори«Комсомольской правды» помітили, що журналістка має потяг до таких публікацій та експлуатували цю її «залежність» років вісім.

 

Дивіденди від неймовірних біографій і випадків із життя пані Мусафірова отримує й досі. Нині вона не переймається конкуренцією в ЗМІ, де зірки інтернет-видань - ті, хто найконвергентніший і найшвидший. На початку кар`єри Ольга Мусафірова ставила собі за мету змінити уявлення про Україну. А зараз бачить свою місію в тому ж: розповідати, якою є Україна, апелюючи до відчуттів людей, яких вона не любить називати пересічними.

 

«Телекритиці» Ольга Мусафірова розповіла, як народжувалася пострадянська журналістика часів Незалежності і як у ній можна відбутися поза форматами й українським обллітом. Ольга Мусафірова - прямим текстом. Українською.

 

 

 

Про «українське питання» в «Комсомольской правде» 1990-х

 

- У російську пресу, тобто ще центральну, радянську, я потрапила саме завдяки українському питанню. Було це, страшно сказати, в 1989 році. Я працювала в республіканській молодіжці «Комсомольское знамя», зробила критичний матеріал під назвою «И на устах его печать» - чому в комсомолі так багато секретної документації. На ті часи існувала така штука, як облліт (відділ цензури). Коли зверстану шпальту понесли до цензора, він прочитав її раз, другий. У нього зробилася червона шия, червоні вуха, все перекреслив і всередину вліпив штамп «заборонено».

 

З'ясовувати в цензора, чому стаття заборонена, не практикували. У нього ж на столі лежав спеціальний довідник з переліком державних таємниць - мабуть, щось страшне про комсомол розголосила... Прийшла до свого головного редактора збентежена і кажу: «Ну що робити? Може, якось заховаємо цю публікацію, не на видноті, а в середині номера?». Редактор на мене лише подивився - мовляв, жодних шансів немає, хоч наша «КоЗа» (так неформально називали «Комсомольское знамя») дозволяла собі набагато більше, ніж інші українські видання.

 

Треба пам'ятати, що це вже горбачовська перебудова. Гласність, демократія, таке інше... Але в Києві тільки починало світати, а в Москві все йшло повним ходом і викликало в нас і захоплення, навіть заздрість. Тому я взяла шпальту, склала вчетверо, запакувала в конверт і відправила, що називається, «на деревню дедушке» - у «Комсомольскую правду».

 

В ті часи пошта працювала швидко. Чи не за два дні мені перетелефонували з «Комсомолки»: «Класний матеріал, беремо! Нехай читачі союзної газети дізнаються, що відбувається в Україні».

 

Матеріал вийшов - лемент і ґвалт здійнялися страшенні. Куди тільки не викликали... На «килимі» в ЦК комсомолу запитали, навіщо я паплюжу дійсність, роблю несумісні з ім'ям радянського журналіста речі. В наступному матеріалі, знову за допомогою «руки Москви», розповіла про цей пресинг.

 

І далі не мала вибору: треба хоч тушкою, хоч чучелом потрапляти до штату «Комсомолки», бо тут нормальне професійне життя вже не світить. З Києва їхати категорично не хотіла, тому довелося змагатися за посаду власного кореспондента.

 

 

 

***

 

Це була чудова газета, стовідсотково чудова! Можна сказати, що пощастило на старті, бо до 1992 року я почувалася в газетному «золотому столітті».

 

Ситуація почала погіршуватися після проголошення незалежності. Приклади? Севастополь, розподіл Чорноморського флоту. До штабу флоту приїхала група московських журналістів, група київських журналістів, а разом з ними - власні кореспонденти російських видань в Україні. І тут з`явилось відчуття: на перший план виходить не спільне бажання розібратися в конфліктному питанні, а досить категоричні, полярні переконання представників ЗМІ. Зустрілися політбійці! Ми ж, власкори, перебуваємо ніби між молотом і ковадлом. Ми не свої серед українських журналістів, і підозріло чужі для колег з Москви, бо тоді в російській пресі потроху почали слова «сало» і «хохли» чіпляти до кожного заголовка про Україну. А ми не розуміємо метаморфози, ми збентежені, бо це неприйнятно з будь-якої позиції, і не вимагаємо, але просимо у своїх редакцій пояснити, що, власне, змінилося в підходах до журналістської етики. Звідки і навіщо зневажливий тон, ідеологічні закиди? Згодом дійшли висновку: це і був початок інформаційної кампанії Росії щодо України.

 

Так, у Росії, теж молодій і незалежній країні, швидко зрозуміли, як важливо в нових умовах налаштувати пресу на підтримку курсу діючої влади. Україна за планом мусила кожен раз отримувати щиглі. Таким чином формувалася російська суспільна думка: правда лише на одному боці, а «молодші брати» хай трохи пограються в державу.

 

Втім, ще досить довго я як власний кореспондент мала можливість писати про українські проблеми і події так, як звикла, без купюр і правок, хоч була свідома того, що ці тексти не роблять погоди в газеті. Хоча я й досі вважаю вірною тезу, яку почула в 1989-му, коли мені вручали редакційне посвідчення: «Ви не представник України в "Комсомольской правде", а представник "Комсомольской правды" в Україні».

 

Згодом ми всі різною мірою відчули міць російської державної пропагандистської машини. В першу чергу - телебачення, за ним - друкована преса, інтернету тоді ще не було. Працювали в українському напрямку злагоджено, фахово, наступально.

 

 

 

Про різницю в часі

 

Українська журналістика на загал програвала, бо не встигала, умовно кажучи, за московським часом і занадто переймалася чужою грою, не маючи власної. Чи то займала оборонну позицію, чи починала сипати образливими випадами у відповідь. Людина, яка весь час виправдовується, країна, яка весь час виправдовується, лише підтверджує меншовартість. Але тут уже нічого не вдієш: ні в кого з нас не було досвіду ані життя в незалежних країнах, ані роботи в незалежних ЗМІ. Так сталося.

 

Засадничі зміни сталися і в російських ЗМІ. Найбільш тиражні, масові, «старі» видання на кшталт «Комсомолки», змушені дотримуватися певних правил, які виключають найменший натяк на опозиційність Кремлю. Це - запорука процвітання. Маркери «друзі Росії» та «вороги Росії» - хоч стосовно окремих політиків, хоч цілих країн - використовуються в повному обсязі. В таблоїдну обгортку, серед репортажів, інтерв'ю із «зірками», історій про життя-буття, які так полюбляє середньостатистичний споживач друкованої продукції, особливо споживач із провінції, майстерно «запаковані» тексти, що формують свідомість електорату.

 

Виокремилась група нових видань, наприклад, «КоммерсантЪ», що вміють професійно тримати баланс, не занапащаючи себе в очах своєї інтелектуальної аудиторії ні опозиційністю, ні провладною риторикою. І є зовсім тонкий пласт газет, які фактом свого непростого існування стверджують, що залишилася й інша Росія, не імперська, не заражена шовінізмом та корупцією. Росія розумних, чесних і сміливих людей - але розміри цієї країни такі ж невеликі, як сучасні тиражі її ЗМІ... «Новая газета», яку я вже два роки маю честь репрезентувати в Україні, очолює перелік таких видань.

 

 

 

Про відгуки рідних читачів

 

Саме в 1991-1992 роках народилось дивне відчуття: все, що не напишеш про Україну, тут, на місці, сприймають з образою. Приблизно так: «Ми самі можемо казати про себе все, що завгодно, а ти не смієш, бо ти журналіст російського видання!». І дарма повторювати, що це моя робота - не просто експорт новин, а їх аналіз.

 

Дізнатися про реакцію читачів було не складніше, аніж зараз відкрити Facebook. По-перше, колеги в ложі преси у Верховній Раді. Приходиш, а вони сидять з олівцями над свіжим номером «Комсомолки». Думаю собі: «Що там вичитувати - колоночка маленька, отакісінька». Ба ні, грізно: «Оце ти так вважаєш?!» - «Оце я так вважаю» - «Відійди від мене геть!». Відійшла, сіла коло іншого добродія, вислухала протилежну точку зору...

 

А ще працював у газеті «Голос України» журналіст (принципово не назву його імені), який регулярно розвінчував мої «ворожі до України» замітки своїми матеріалами на цілі шпальти. Одного разу зателефонував із пропозицією інтерв`ю - мабуть, щоб «добити» остаточно. Відповідаю весело: «Давно мріяла познайомитися, дуже подобається ваш стиль роботи. Заздрю! Самому не потрібно у відрядження їздити, бо просто треба дочекатися мого репортажу і вдарити по ньому словом патріота-публіциста!».

 

Запропонувала інший формат бесіди: ставити питання одне одному, потім надрукувати полеміку у своїх виданнях. Звісно, блефувала, бо хто б це в «Комсомолці» такий матеріал опублікував! :) Він відмовився: «У нас не прийнятно». Правда, з того моменту жодного тексту «за мотивами Мусафірової» не видав.

 

Була своєрідна реакція відторгнення суто української журналістики від журналістики радянської доби і російської журналістики. Для мене - досить болючий процес. Пам`ятаю, як власний кореспондент «Известий» Сергій Іванович Цикора, покійний уже, на жаль, авторитетний, відомий журналіст, якось сказав: «Не зліться, спробуйте перетерпіти. Це - історія, далі буде легше. Не ображайтесь на тих, хто поруч з вами».

 

Відтоді знаю, що в Україні дуже багато млинів. Бо що не напишеш, обов`язково знайдеться той, хто скаже: «Ллєш воду на той млин! А другий зауважить - ллєш на протилежний млин!». Я дивувалась, бо насправді не намагалася нікому догодити або насолити. Та майже після кожної публікації відчувала: в газеті читають і рядки, і між рядками.

 

Найтяжче було - і досі залишається! - нагадувати собі, що ти є іноземним кореспондентом в Україні. Впевнена: українські журналісти, які працюють, скажімо, на Reuters або Associated Press, не мають таких рефлексій. Там відчуття «закордону» є з обох сторін. А я весь час собі мушу нагадувати: «Стоп, мені так не можна! Це занадто жорстко, це - фамільярно, а на це взагалі має право лише журналіст українського ЗМІ, хоча я й громадянка України».

 

 

 

Про дві «Комсомольськие правды»

 

«"Комсомольская правда" в Украине» - окреме видання, зареєстроване згідно з українським законодавством. І це не підрозділ «Комсомольской правды», хоча українська редакція має право використовувати частину російського контенту.

 

Я декілька останніх років поєднувала посаду власкора з посадою спеціального кореспондента в українській редакції. Звісно, для російської газети на першому плані залишалась політика в контексті міждержавних стосунків Росії й України.

 

«"Комсомольская правда" в Украине» виступає в якості колективного власного кореспондента. Це класна схема, я думаю, бо якщо трапляється НП чи якась видатна подія, то, звісно ж, краще, коли на висвітленні задіяна не одна людина, бо вона скрізь не встигне, а колектив. Для України роблять розлогий матеріал, а для Росії - стислу версію.

 

Републікується з російського видання незначний відсоток матеріалів, і то не в кожному номері. Більш точну статистику не назву: я ніколи не мала стосунку до менеджменту газети. Републікують тексти, що, на розсуд редакторату, цікаві українському читачеві. Наприклад, інтерв'ю з Пугачовою. Або репортажі Дар`ї Асламової.

 

Інститут власкорів зникає, скрізь перейшли на співпрацю з регіонами. Є «Комсомольская правда» в Америці, в Канаді, в Західній Європі, редакції, які працюють на самоокупності. Але залишився й «останній герой», власкор КП на Далекому Сході, моя близька подруга Наталя Островська. До слова: Наталчин чоловік очолює у Владивостоці регіональну редакцію «Новой газеты».

 

 

 

Про свідомість радянського журналіста

 

Незадовго до кінця СРСР я підготувала серію матеріалів про молодого керівника, сміливого, розумного, авторитетного і популярного, першого секретаря Єнакієвського міському комсомолу. Перебудова виштовхнула чимало піни нагору, але мій герой справляв враження лідера нової доби. Він ідеально співпадав з риторикою «батька перебудови» Михайла Горбачова. Ну і Ленін про таких революціонерів згадував у відомих працях.

 

Звісно, я випускниця ідеологічного факультету (а як ще назвати факультет журналістики?). Враховуючи, що закінчила університет із червоним дипломом, то сумнівів у тому, що світогляд мала відповідний, на «п`ятірку», немає. :) Але, знаєте, як багато представників творчої інтелігенції, повторювала: «Приймаю ваші правила гри, але можу собі дозволити езоповою мовою іронізувати над ними».

 

У лавах комсомолу водилося не лише багато кар'єристів і пристосуванців, але й людей, які щиро вірили в ідею. Коли я вперше побачила цього секретаря, подумала: якщо такі приходять до влади, то Радянський Союз таки варто реформувати! Ми разом літали на неформальну зустріч молодих «перебудовників», вона називалася «Лідер» і проходила аж у Сибіру, подалі від Москви. Потім ця людина балотувалася як мажоритарник на Перший з'їзд народних депутатів СРСР, я в нього була довіреною особою і надзвичайно пишалась, коли виграв вибори.

 

Та розпад Радянського Союзу зломив мого героя. Почав проклинати Горбачова, мовляв, хотіли лише підрихтувати, прибрати негатив, засудити сталінський культ, але не перекреслювати досягнення великої епохи, тим більше - не розбігатися по національних кутках...

 

На той час у Москві стався потужний просвітницький вибух. Товсті журнали - «Новый мир», «Огонек», «Звезда», «Знамя» - друкують спогади в'язнів ГУЛАГу. Євгенія Гінзбург, Варлам Шаламов, Роберт Конквест відкривали такі страшенні пласти історії про державу людожерного типу, що свідомість переформатовувалася за дуже короткий проміжок часу.

 

Водночас розуміла: багато людей відмовляються це чути і знати, стають на інший бік, як комсомольський герой моїх публікацій... Я сказала, що сприймаю з позначкою «плюс» незалежність України, він - з позначкою «мінус». Хоча ніколи не мала жодного стосунку до тих ровесників, які зі студентських років обстоювали ідеї національного визвольного руху або працювали в самвидаві. «Архіпелаг ГУЛАГ», звичайно, під ковдрою в гуртожитку читала, але тема незалежності України займала, може, двадцять п`яте місце в переліку питань, які мене цікавили.

 

Напевно, банальне зізнання: перше місце завжди займали книжки. Я ж бо з родини вчителів: батько - історик у школі, мама викладала російську мову і літературу, але українську знала чудово. Мали вдома, в маленькому місті Гайсині Вінницької області, велику бібліотеку, це така, знаєте, розкіш, до якої завжди тяжіла радянська провінційна інтелігенція. У мене з дитинства не існувало жодних обмежень щодо кола читання. Районну бібліотеку всю пропальпувала. Те саме сталося з університетською, коли приїхала вчитися до Києва.

 

Був поділ на високоякісну літературу, за якою треба полювати, і на літературу типу роману «Цемент» Гладкова, яку треба складати на іспитах - здати на п'ятірку і забути.

 

 

 

Про те, як вирубити «Комсомолку» Анатолієм Стріляним

 

Наочне знайомство з Анатолієм Івановичем - мабуть, одна з найбільших перемог у житті.

 

Свого часу, на третьому курсі, я захистила реферат за його книжкою нарисів «В Старой Рябине». Не думала, що колись познайомлюся з автором... Звісно, кумири в журналістиці - Анатолій Аграновський, Анатолій Стріляний, Анатолій Рубінов, Аркадій Ваксберг і ще декілька «китів».

 

І от у 2010 році натрапила на колонки Анатолія Івановича в УНІАНі, в газеті «Коментарі». Дізналася що Стріляний уже давно в Україні. Повернувся з Праги, де довгий час працював на «Радіо Свобода», на батьківщину, в село Рябина Сумської області, і звідти продовжує вести авторську програму на «Свободі».

 

Зателефонувала, дуже-дуже попросила про інтерв'ю. Він відмовив категорично, сказав, що це майже злочин: «Я діючий журналіст. Тобто інтерв'ю беру, а не даю». Тоді я придумала: «А дозвольте просто приїхати. Буду ходити вашим селом, сусідніми, спілкуватися з людьми, потім розповідати, що побачила, ділитися спостереженнями. А ви як ліберальний журналіст, який багато років прожив на заході, і як український націоналіст мої висновки піддаватимете критиці». Більшого кайфу, ніж у ці три дні спілкування, з 2010 року я просто не пригадаю!

 

Про Стріляного можу говорити нескінченно - відчуття, що підключилась до вселенського розуму. Це мислитель, неймовірно освічений чоловік, неймовірно фаховий, з надзвичайно високими стандартами щодо нашої професії, неймовірно вимогливий і до себе, і до оточуючих (якщо йдеться про журналістику), уїдливий і хльосткий у дискусії, але водночас щирий і делікатний. От у таких людей, певно, і закохуються. Я сиділа і думала: «Боже, чому три дні? Чому не чотири, не п'ять?».

 

Накатала чотири розвороти в тому ключі, як домовилися зі Стріляним. А ще записала на диктофон усе, що він розповідав наче не по темі: про книжки, про музику, про історію, про «Комсомолку», в якій Анатолій Іванович, до речі, свого часу працював. І вирубила на тиждень редакцію з робочого ритму: народ читав стенограму і заздрив мені по-чорному :).

 

 

 

Про майстер-класи для Юлії Мостової

 

Коли Юля пише, що я вплинула на неї в професії, гадаю, вона жартує чи перебільшує.

 

Пам'ятаю, початок 90-х, брифінг якийсь у МЗС, де ми стоїмо компанією - Ірина Погорєлова, Данило Яневський, Марта Коломієць, Людмила Білецька... Бачимо поруч напрочуд гарну дівчину років 19-ти - тонесенька талія, великі сірі очі. «Що за модель? Звідки взялась?». Володя Скачко вгамував нашу цікавість: «Не заздріть, дівки. Почитайте її в "Киевских ведомостях". Нова якість журналістики ». Почитали. Погодились.

 

Можливо, Юля мала на увазі якісь суто технічні деталі щодо методів збору інформації, про які я згадувала. Чи про досвід власних журналістських розслідувань. (Здається, я тоді хвалилася, як через дірку в паркані пролізла на заміську дачу компартійного керівника Станіслава Гуренка і як саме надурила охорону). Звичайно, не Таня Чорновіл, але резонанс від публікації виявився немалим.

 

 

 

Про міфи, розбиті в редакції «Новой газеты»

 

До редакції «Новой газеты» мене в якості власкора запрошували давно. Певний час відповідала: ще маю певний обов`язок перед читачами «Комсомолки». Поки не відчула: самій треба до «Новой» за життєвими показниками. Я сформувалась як журналіст російського видання в Україні, розумію, що мушу робити, і, власне, чому би таку безнадійну справу, як становлення демократії в Росії, не підтримати ще й зусиллями звідси?

 

У наших країн цікавий політичний досвід у новітній історії . На початку 90-х років Україна була комуністичним заповідником, з якого поглядали в бік Москви - боже, як там життя кипить-вирує, економічні реформи, свобода слова, свобода зібрань, стають ближчими до Європи... А тепер акценти змістилися, і прогресивна частина російського суспільства мимоволі ідеалізує Україну, Київ, активність громадян, авторитет опозиції. Я приїжджаю до редакції й розвінчую міфи.

 

Редакцію «Новой газеты», що спеціалізується на журналістських розслідуваннях, не раз випробовували кров'ю. На стіні в залі, де в нас проходять планірки, висять фотографії Анни Політковської, Юрія Щекочіхіна, Ігора Домнікова, Наталі Естемірової, Стаса Маркелова, Насті Бабурової. «За что» - саме так, без знаку питання, називається книга про Політковську. Відомо, за що загинули колеги. Не відомо лише досі, хто наказав покарати їх на смерть. Аура місця впливає: журналісти, яких не цікавить нічого, крім грошей, сюди дороги не знають.

 

Зате ідуть справді талановиті й пасіонарні. 16-річні стажери за рік-два стають асами, як, наприклад, Роман Анін, чиї системні дослідження російської «культури корупції», що виходить далеко за межі країни, просто вибухають під ногами найвищого чиновництва. Головний редактор намагається убезпечити журналістів. Але як можна заборонити Олені Мілашиній не їхати вкотре на Кавказ і в Чечню й не писати звідти приголомшуючої правди? Як можна заборонити Олені Костюченко не проводити тиждень по наркоманських кублах, щоб владні і байдужі принаймні дізналися про розмах цієї пошесті в країні?

 

І навіть у приватних розмовах ніхто не розмірковує про те, що час згорнути зусилля і найнятися в «глянець». Хоча всі реалісти й розуміють: навряд чи зміни настануть в доступному для огляду майбутньому.

 

До речі, Муратов (головний редактор «Новой газеты» Дмитро Муратов. - ТК) - саме той редактор відділу московської «Комсомолки», який у 1989 році подзвонив мені в Київ з доброю звісткою. Невдовзі ми стали колегами і друзями. Зате випробувальний термін до «Новой газеты» я проходила за власною ініціативою майже 20 років. :)

 

 

***

 

За 20 років існування «Новой газеты» не було жодного дня, коли б видання не зазнавало тиску.

 

Але я в Україні ні тиску, ні переслідувань не відчуваю. Траплялись публікації, які, це мені відомо, не викликали захвату в президентській адміністрації, але, на щастя, я «недоговорноспособна». Не маю друзів серед політиків з будь-якого табору, тому вільна від усіляких зобов`язань, не займаюся піаром, чорним чи білим, замаскованим під журналістські тексти, спокійна за те, що зветься «особистим планом». А доказову базу матеріалів перевіряю, тому судових позовів не боюсь.

 

***

 

Газета некомерційна, реклами немає зі зрозумілих причин. До рекламодавців, які виявляють бажання розмістити рекламу в «Новой газете», відразу приходять перевірки - від податкової до санепідемстанції...

 

Перші 20 років були важкими. Якими будуть наступні - побачимо. Втрачати оптимізм, доки живеш, абсолютно нерентабельно.

 

 

 

Про місію дуаєна української журналістики

 

У мене немає ілюзій з приводу того, що за допомогою журналістських матеріалів вдається суттєво вплинути на навколишнє середовище. Але це досі не применшило бажання працювати. Я так само не думаю, що після моїх публікацій мільйони російських громадян змінили ставлення до України, зрозуміли її. Та знаю, що певна частина читачів дослухається до сказаного, навіть полемізуючи.

 

У «Комсомолці», коли ще пошта була не електронною, а звичайною, я мала постійне, достатньо широке коло листування - не анонімне коло, що приємно. Тоді краще відчувала зв`язок з людьми, які довіряють моєму погляду. Сподіваюся, це все для нас не минуло даремно.

 

Сьогодні перед різними ЗМІ стоять різні завдання. І в розкручений таблоїд, який читає провінція, запхнути пропагандистську інформацію просто, як котлету в булочку. От читач з'їдає інтерв'ю із зірками естради, новини, якусь детективну історію, а потім іде матеріал про Україну, українських політиків. І вони видаються такими вторинними, жалюгідними. До Януковича, наприклад, жодного пієтету російська преса не відчуває. Ставлення до Ющенка було зрозумілим: він - націоналіст, відкритий ворог. А Януковича сприймали як майже свого. Тепер ілюзій немає - полощуть, як хочуть.

 

Збірний образ України для масового читача видається абсолютно несимпатичним - така собі злодійкувата держава: тут тирить газ, а там веде якісь сепаратистські змови, щоб до Євросоюзу попертися. Сказати, що цьому може зарадити дуже невеличкий загін ЗМІ, які орієнтуються не на масового читача, а на мислячого, звісно, не можна. Але якщо ми будемо стояти на тій позиції, що нічого не змінимо, то нічого й не зміниться. Ми працюємо на ту, сподіваюсь, добру перспективу, яка колись обов'язково настане і в України, і в Росії.

 

Знову я повертаюсь до речей, які проникають в душу моментально. Коли читаєш стилістично досконалий, розумний, непопсовий матеріал про життя людей, то виявляється, що ми, по обидва боки державного кордону, дуже схожі і в рефлексіях, і в надіях. Якщо про велику політику розповідати через життєві історії, без притиску, без фальші, рано чи пізно настане позитивний вплив. Це як ліки довготривалої дії, коли одна пігулка нічого не дає, але потім виникає ефект синергії.

 

 

 

Про вакантне місце пророка у своїй вітчизні

 

У Росії за останні 20 років, аж до самої «Сніжної революції», масових проявів громадянської активності не фіксували. Натомість у 2004-му до Києва приїздили зачудовані колеги-москвичі: «Ми ж ніби однакові, як же це можливо?». У них був дуже складний мікс почуттів: острах, захоплення, надія, недовіра.

 

Майдан, якщо хочете, це колективний Навальний. Люди «нізвідки» обурилися за свою спаплюжену гідність, за брехню з підрахунком голосів на виборах і раптом перетворились на потужну силу. А тепер, майже через десять років після Майдану, на Манежну площу в Москві вийшли тисячі незгодних з тим, що їх дурять. Хочуть зробити злодія з яскравого політика, якому симпатизує дедалі більше співгромадян, не виключаю, за принципом «Хай гірший, аби інший». І політика миттєво випустили під підписку. Випробовувати владу на міцність у силовому протистоянні такого масштабу Кремль не ризикнув.

 

Навальний став уособленням сподівань: ось-ось з'явиться новий лідер. Тому він без комплексів зайняв вакантне місце. Він фаховий юрист, бізнесмен, досконалий блогер, який дослідив пряму залежність авторитету політика від того, яким чином він спілкується з електоратом. Навальний не перековує і не намагається улестити умовний Уралвагонзавод. Він орієнтується на молодих, освічених, злих, на тих, хто хоче жити в нормальній, не корумпованій країні вже сьогодні і задля цього готовий на найрішучіші, найрадикальніші дії.

 

Чи може виявитися, що ця людина - лише проект діючої російської влади, і противага Михайлу Ходорковському, термін ув`язнення якого спливає в серпні наступного року, і тоді прихильність тих, хто категорично не бачить Володимира Путіна президентом Росії пожиттєво, розірветься між двома центрами опозиційного тяжіння? Я не бачу сенсу в обговоренні конспірологічних версій, але зазначу: Навальний не приховує свого націоналізму, чиї вислови можна характеризувати терміном «Путін-лайт». Ходорковський же дотримується ліберально-демократичних поглядів, популізм йому ворожий.

 

Поза сумнівом, зараз Навальний - свіжий вітер у російській політиці, він заслуговує на підтримку. Важливо лише пам'ятати: захоплення «лідером вулиці» швидко минає, коли проявляються вповні риси, які раніше здавалися другорядними. Принаймні, про це свідчить український досвід 2004 року.

 

 

 

Про великий знак питання

 

Не ризикну сказати, що така дефініція, як свобода, стала базовою цінністю для всіх українців. Так, звичайно, є люди, які без свободи в найширшому розумінні, свободи думки, дії, вибору не можуть існувати. Зате більшість співгромадян стверджує, що насамперед чекають від влади, аби та задовольняла їхні нагальні потреби - забезпечувала роботою, житлом, дала можливість добре харчуватися, бути здоровими. Це я до того, що патерналістські настрої, характерні для пострадянських країн, невмирущі ні в Росії, ні в Україні. А свободою нехай тішаться американці, які її вигадали.

 

Подібні настрої в Росії - закономірність. Адже влада там обіцяє своїм громадянам повернути наддержаву, в ідеалі імперію. Щоб боротися з Америкою, конкурувати за першість із Китаєм, а ще - знову гуртувати навколо себе братів-слов`ян. Тобто можливість діалогу на рівних поки що виключена.

 

Натомість Україна задекларувала європейський вибір. Та якщо євроінтеграція не принесе солодких плодів швидко, чи не вимагатиме наше суспільство змінити курс, пристати на наполегливі пропозиції Росії щодо Митного союзу і ЄАЕС? Ставимо тут великий знак питання.

 

 

 

Про погоду в домі

 

Ви питаєте, чи часто я піднімала екологічні теми, оскільки мій чоловік, Володимир Борейко, знаний фахівець у сфері охорони природи. Мушу сказати, він сам навчився писати непогано :). А мої матеріали нерідко викликали нищівну критику. Коли набридло лаятися, тобто дискутувати, я вирішила залишити цей плацдарм Борейку і без нагальної потреби туди не лізти.

 

Син не обрав професією ні екологію, ні журналістику. Все вірно: кожен повинен рухатися власним шляхом. Зате щаслива, що син став однодумцем і порадником, першим і дуже вдумливим читачем моїх матеріалів ще до відправки їх у редакцію. Хоча, сказати по правді, у нього серед авторів «Новой газеты» є багато інших улюблених журналістів...

 

Фото Максима Лісового