Емоційна складова Незалежності: перше включення гімну та Помаранчева революція

Лідери суспільної думки розповіли про найяскравіші події 22-х років

22 роки незалежності стали справжнім випробуванням для українців та країни в цілому. Сьогодні, говорячи про певні досягнення, експерти радіють зростанню прибічників незалежності – майже в півтора рази за два роки – до 61 %. З одного боку, у порівнянні з минулими роками ця цифра достатня. З іншого, якщо дивитись «сьогодні і зараз» для єдності нації – вона замала.

Роки незалежності далеко не завжди «радували» українців безпечним життям, але завжди були насичені на події та емоції.

«Главком» провів опитування серед діячів спорту, культури та лідерів суспільної думки з метою дізнатися, що найбільше запам’яталося їм за 22 роки існування незалежної України та які найсильніші емоції вони відчули. Референдум, перше включення гімну по «говорунчиках», численні вибори, Помаранчева революція, протести та сутички на акціях, особисті злети на падіння, страх, гордість, натхнення, любов, надія – це далеко не все, що вони пронесли крізь роки до сьогодні.

Всім діячам було поставлене питання:

Якою була ваша найбільша емоція за усі роки незалежності України?

Левко Лук’яненко, український дисидент часів СРСР, герой України:

{1-}

Найбільшу схвильованість і радість я все-таки відчув у день проголошення незалежності України – 24 серпня 1991 року. То була подія, до якої я йшов все життя. І коли це вдалося зробити, те відчуття не передати. Так склались історичні обставини, що можна було проголосити незалежність. І це просто Господь Бог дав мені благословення і підказав мені таку думку. Я її висловив на засіданні верховної Ради, і всі це сприйняли, як справді одкровення. Потім я брав участь у написанні акту проголошення незалежності – це було 23 числа. А 24-го Верховна Рада конституційною більшістю проголосувала за незалежність. Це був час, коли від радості, ми обнімали один одного, всі були люди патріотичні, і всі цього хотіли. Це вдень ми зробили, а потім вже ввечері 24 серпня на Софіївському майдані, де були включені всі радіостанції України, я зачитав акт проголошення незалежності всьому українському народові. Коли вже пізно ввечері приїхав додому, мене зустріла дружина і повела за стіл. Я побачив той стіл і питаю: що це така? А вона каже: це ж твій день народження. Отак я забув про нього.

Оксана Білозір, народна артистка:

{-2}

У мене 7 вересня 1991 року народився син. Це було лише через кілька днів після проголошення незалежності. І я була переповнена почуттями від того, що мій син є ровесником тих змін, які стоять перед моєю країною, перед її майбутнім. Я не могла зрозуміти тоді, що буде відбуватися в країні, як це можливо, взагалі. Ця невідомість мене лякала. Але я раділа, що я особисто цій країні в ці дні дала сина.

Ірен Роздобудько, письменниця, поетеса:

{3-}

Найсильніше в пам’яті закарбувалася, звичайно, Помаранчева революція. Це був найкращий час в моєму житті. Я відчувала тоді піднесення, відчувала, що наші люди – це не бидло, а народ, який може бути добрим, привітним. Всі прекрасні людські емоції тоді виплеснулись назовні. Це було недурну вати піднесення, а справжнє. Те, що є в людях, тоді відкрилося. А зараз воно глибоко заховалося. Чим більший злет емоції, тим більше потім їх ховаєш, бо не хочеш більше вірити. Я щаслива, що я це пережила, такі емоції. В ті часи було таке, що ти їдеш в маршрутці, хтось тобі по телефону щось скаже, повідомить щось з місця подій. І ти можеш абсолютно спокійно звернутись до людей довкола: люди, відбувається те-то і те-то. І вони всі починають перепитувати: а що ще кажуть, а що ще? Люди стали вільно спілкуватися між собою, як з рідними людьми, будь-де – в маршрутці, в черзі, в натовпі на площі. Зараз такого спілкування вже немає між людьми.

Тетяна Кондратюк, екс-заступник міністра України зі справ сім’ї, молоді та спорту:

{-4}

Колись ми робили всеукраїнську нараду за участю президента стосовно усиновлення. Це був рік, коли національне усиновлення стало більшим, ніж усиновлення за кордон. Наші українці стали всиновлювати більше дітей. І от ця нарада була дуже щирою. Всі президенти, міністри, всі, хто був, всі плакали. Це мене зачепило дуже. Цей зворушливий момент я запам’ятала. Я відчувала щастя і гордість за країну, за те, що ми змогли переламати цю ситуацію.

Євген Бистрицький, виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження»:

{5-}

Найсильніші емоції, звісно, були в часи Помаранчевої революції. Вперше президентом ставала людина – українець. Українець, який хоче побудувати Україну. З різних причин мені це подобалося тоді. Плюс, це була мирна революція, і люди були налаштовані доброзичливо один до одного. Я досить раціональна істота. Мені було приємно від того, що відбувалося, і хотілося, щоб, дійсно, прийшли до влади люди, які можуть перебудувати країну, чесні, порядні… Я тоді вже працював директором фонду, і якось ми всі хотіли допомогти. В фонді у нас жили прості люди, які приїхали на Майдан. Під час революції в видавництві «Уніан» не за кошти фонду, а добровільно, ми видавали щогодинну інформацію про те, що відбувається в світі, такі листівки, щоб людям було не сумно стояти.

Олена Даць, дизайнер:

{-6}

Дуже сильні емоції викликала саме проголошення незалежності України. Я була вже в свідомому віці, і для мене це було дуже довгоочікуваним святом, як для всієї моєї родини. Сильні емоції завжди давали мої злети та перемоги. Я горда, коли подорожую по виставках, показах і завжди акцентую увагу на тому, що мій продукт «made in Ukraine», і намагаюся пропагувати це. Найсильніша емоція і перемога у мене була перемога у 2004 році – гран-прі у місті Евіан. Там була представлена моя колекція в українському стилі під музику «Щедрик». На показі була присутня консул Франції, і вона розчулилася, розплакалася. Це був дуже чутливий для мене момент.

Яна Клочкова, пловчиха, чотирьохкратна олімпійська чемпіонка:

{7-}

Найсильніші емоції – це перемога на змаганнях на Олімпійських іграх. Я дуже горда тим, що мені вдалося зробити, що вдалося зробити для країни. Оте відчуття, коли тобі вдалося піднятись на найвищу сходинку, обігнати всіх суперників, спортсменів з різних країн, поставити світовий рекорд, зробити внесок в те, щоб твою країну впізнавала за кордоном, його не передати словами.

Наталя Влащенко, головний редактор журналу «Публичные люди»:

{-8}

Звісно, найяскравіші емоції були під час Помаранчевої революції. В цей час офіс нашої редакції знаходився на вулиці Ігоревська. У мене там просто був штаб – іноземних журналістів, російських, українських журналістів. Десятки дуже різних людей приходили до нас, пили чай і бігли назад на площу. Я пам’ятаю ніч, коли пішли танки. Мені повідомили про це родичі, що працювали в МВС. І сказали, щоб я прибрала звідти сина. А син тоді був студентом, і разом з друзями ночував там в наметі. Але в той самий час, коли мені повідомили, він пив у мене чай. Я йому сказала, щоб він не йшов на площу, а він мовчки встав, взувся і вийшов. Дуже складно описати те, що я тоді відчула. Страх одночасно с гордістю, з надією. Це була епоха мого найсильнішого ідеалізму та омани. Я вірила, що країна зміниться.

Тетяна Монтян, правознавець, громадський активіст:

{9-}

Найсильніша емоція, що була у мене за оці 22 роки, ні з чим особливо не пов’язана, вона суто внутрішня. Я відчула її в 1999 році, коли відчула, що в нашій країні практично немає людей, які б розуміли, що таке формалізація власності і яким чином вона пов’язана з добробутом країни. Я зрозуміла тоді, що якщо я не буде розповідати про це людям, то цього ніхто не зробить, і ця країна не вилізе зі злиднів. Це не було розчаруванням. Я не очаровувалася, тому і не розчаровувалася, просто сприйняла це, як факт. Але емоція була пов’язана з тим, що я одна, а в країні живе 46 тоді мільйонів.

Фома (Сергій Фоменко), музикант, лідер гурту «Мандри»:

{-10}

Звісно, найсильнішу емоцію викликала Помаранчева революція. Був такий момент, коли ми грали на Майдані, було пів мільйони людей, було багато світла, і у мене було таке відчуття, що я граю в Царстві Небесному. Я не брешу. Це було найцікавіше і найяскравіше з усього, що я пам’ятаю. Такі всі були навколо світлі і добрі.

Юлія Мостова, головний редактор тижневика «Дзеркало тижня»:

{11-}

Найбільша емоція, яку я відчула, - це була емоція глобального страху, можливо, просто жіночого, материнського, не знаю. Коли під час «України без Кучми» під верховною Радою ополона зіткнулася з міліцією. Коли в повітрі просто була ця тривога, братовбивчого конфлікту. Це була просто сутичка. Але я тоді вперше відчула, що люди в одній країні, які мають однаковий паспорт, можуть отак от стінка на стінку безжально зійтися. І був страх щодо розвитку цього конфлікту, його гіпотетичної масовості. Я пам’ятаю, як ми бігали тоді по площі і в сльозах просили просто: «Мальчишки, не надо. Мальчишки, остановитесь».

Сергій Пантюк, письменник, секретар Національної спілки письменників України:

{-12}

Я тоді приїхав до рідного Кам’янця-Подільського, я вже тоді там не жив, і ми засиділися з моїм товаришем довгенько, і я вже не вертався назад. Ми сиділи добре, майже, до світанку. А тільки-но полягали спати, тільки заснули, аж раптом я прокидаюся від мелодії «Ще не вмерла Україна». Це тоді вперше по «говорунчику» ввімкнули гімн – ще в форматі мелодії. Це було настільки круто. Я вскочив, товариш мій теж вскочив. Це було незабутньо і неймовірно. Вперше о шостій ранку по радіо зазвучав гімн.