Стрибок над безоднею, або доля євроінтеграції України

Після початку торговельної агресії північно-східного сусіда України проти нашого і без того заледве функціонуючого – як колись казали – «народного господарства», київська гра із Брюсселем набула нового забарвлення.

Мабуть – вибач, опозиціє, але «vae victis», як казали цинічні давньоримляни – саме такого, яке було необхідне Віктору Януковичу. Насамперед, підкреслимо – Віктор Федорович, мабуть, перший за історію розвитку та розширення ЄС «квазіавторитарний» євроінтегратор. Чи прагне він цієї долі щиро, чи штовхають його в цей бік «підступні» з точки зору базового електорату ПР прозахідні радники, а чи так по-чудернацькому складаються обставини?

Результат, поза тим, очевидний – європейська інтеграція перетворилася на єдину альтернативу насильницьким спробам «залучення» України до МС ЄврАзЕС, де всі значущі питання вирішуються лише і тільки у Москві. Тобто, нинішня адміністрація на Банковій опинилася перед грою із «нульовою» сумою, як кажуть міжнародники – або протекторат Європейської комісії або мордовські каземати. Жодного іншого вибору тепер не існує – ми занадто залежимо від зовнішнього грошообігу, щоби ізолюватися, а рівноправного діалогу Москва не пропонує. Навіть колишній головний ідеолог «спільнодержав’я», білоруський керманич Олександр Лукашенко – нещодавно вщент розкритикував МС, натякаючи, що його країна, принаймні поки що, приносить лише жертви на олтар євразійської ідеї…

За час свого президентства гарант нашої Конституції питомо приєднався до «олігархічного істеблішменту». Перетворився на впливового акціонера ЗАТ «Україна» і, як мінімум, на секретаря правління. І на Сході цей пакет йому не пропонують обміняти на щось і справді вагоме. А в толерантній Європі він може позиціонуватися як демократично обраний політичний лідер, в якого є «певні непорозуміння» із концепцією народовладдя та незалежного судочинства.

У МС наш четвертий президент може розглядатися лише як тимчасова перешкода на шляху відновлення імперії та part-time нотаріус із питань зміни контролю над корпоративною власністю української держави та підприємців національного рівня. Саме тепер наступає момент істини – який і раніше був невідворотнім, про що неодноразово попереджало експертне співтовариство.

Аналітичну конструкцію тут слід розділити на дві частини – поточну та змістовно-рекомендаційну.

Отже, поточна – із чим ми тепер маємо справу?

По-перше, перехід Кремля до щиро ворожих дій пов’язаний із поки що неофіційною зміною позиції Брюсселю та Берліну стосовно умов підписання ЗСТ та політичної асоціації із ЄС – убік пом’якшення. Унікальний момент для Києва – більше він за жодних умов не виникне. Адже маємо загострення стосунків Росії та Заходу: а саме, впертість Кремля у справі Сноудена, долі політичних в’язнів, репресій відносно ЛГБТ, підтримка на (умовно) російських багнетах режиму Ассада в Сирії, відверте фіаско модернізації Росії (це аж надто спантеличило загалом доброзичливих до Москви німців), а тепер – зухвале нехтування Росією, новачком у СОТ, норм цієї організації на українському напрямі.

По-друге, слід розуміти, що потенціал шантажу Кремлем Європи в секторі постачання енергетичної сировини тепер обмежений – як свідомою диверсифікацією, так і сланцевою революцією.

По-третє, ми тепер опинилися в ситуації «останнього та вирішального бою»: колись трапилося «чудо на Віслі» під Варшавою, то ж нині має статися «чудо на Дніпрі». Європейські мерехтливі святкові декорації на Заході – проти пострадянського присмерку на Сході, як назвав це Брюс Джексон на представницькій зустрічі у Відні.

По-четверте, на успіх України розраховує і відносно впливова «інша Росія», адже європейська перемога Києва – це фініш спроб глямурного імперіалізму створити закриту оазу антизахідного «мракобєсія» на сході географічної Європі і початок навернення широких верств російського громадянства до європейської ідеї гармонійного та взаємовигідного співіснування.

І по-п’яте – так, можливо нам доведеться пройти крізь прибалтійський досвід скрути вибору на користь справжньої незалежності, але цей кочівницький рейд здатен перетворити на патріота навіть останнього мунтяна (тобто, румунською та молдавською – «жителя гірської місцевості»).

Символічно, що російська крузада на південний захід розгорнулася напередодні 22-го Дня Незалежності України. Іронія долі – саме Микола Азаров мусить тепер довбати землю на східному кордоні і не скиглити в новооблаштованій траншеї…

Одразу скажу, що не очікую справді рішучих кроків від діючого уряду, чимало членів якого за нагоди демонструють сервільну поведінку стосовно російських колег. Але покладаю надію на природну винахідливість українців – принаймні, наразі призупинено імпорт російського зерна (наш старий «друг» ящур вирушив у похід), а призначенці олігархів Ахметова та Фірташа (який і забив тривогу) в уряді – Ігор Прасолов та Юрій Бойко почали системні розслідування ситуації, що склалася на українсько-російському митному кордоні.

На жаль, вайлуватість та пришелепкуватість української бюрократії – загальновідома. Що здатне порадити українське експертне товариство?

Гадаю, наступні п’ять кроків можуть справити певний ефект на стан конфлікту.

Перше. Раптова зміна нинішнього формально прокомуністичного керівництва Фонду держмайна та терміновий розгляд обставин приватизації тих чи інших у минулому державних активів за участю власників російського походження.

Друге. Вже частково має місце. Оприлюднення планів «Нафтогазу України» позачергового зниження об’ємів закупівель газу в російської корпорації «Газпром», а також термінова інспекція імпортованого з РФ палива, що використовується на вітчизняних АЗС.

Третє. Створення парламентської комісії із питань, пов’язаних із проектами змін та доповнень до діючого законодавства, що регламентує поточний військово-політичний статус України, а саме озброєного нейтралітету.

Четверте. Створення міжвідомчого комітету із прискорення взаємодії із СОТ, Європейським енергетичним співтовариством, та іншими відповідними міжнародними структурами, із залученням іноземних радників, зокрема – голови МЗС Швеції Карла Більдта, який першим відреагував на ускладнення російсько-українських стосунків.

П’яте – скликання засідання СНБО, на якому буде затверджено план невідкладних заходів щодо термінової нейтралізації структур впливу «стратегічного партнера» на національних теренах. До цього плану – нехай це скидається на сумне іронізування – слід додати інструкцію щодо пригнічення джерел генерації настроїв, що їх можна визначити народною мовою як «жування слизу». Певні спроби спостерігаються.

Гадаю, щось подібне влаштував великий князь литовський і руський Ольгерд перед битвою на Синіх Водах…

Звісно, у подібних – але, слід сказати, заздалегідь передбачуваних умовах – здійснити стрибок над безоднею, що відокремлює Україну від початку втілення Європейської Мрії, мабуть, складніше, аніж це виглядало ще донедавна. Втім, коли наш народ шукав легких шляхів?

Крім того, щодо наслідків європейського вибору необхідно залишатися чесними – не буде манни небесної, не буде миттєвої ін’єкції панацеї. Але Україна почне прокидатися від хворобливого сну – адже після Вільнюсу почнеться драма ратифікації, а потім – змістовної роботи з гармонізації законодавства та практик.

Ні, легше не буде – із свого досвіду скажу, що спостерігав за процесом «асоціація – кандидування – членство» в Угорщині. Але сьогодні навіть кризова Угорщина із своїм рівнем життя для нас – мрія, а ми із багатовекторністю та пошуками «третього шляху» – за крок від образливого титулу «ганьба континенту».

Невже ревнощі «старшого брата» вкотре втримають нас від кращого сьогодення та перспективного майбутнього?

Невже галушкова та бурячанкова Малоросія є ідеалом вітчизняних «широких народних мас»?

Невже третина середньої тривалості життя мільйонів українців була витрачена намарно? Мабуть, слід замислитися над цим, тієї миті, коли миті, коли наша зрадлива доля кидає нас у цей стрибок на безоднею.