Досить нити!

Ми практично ніколи не публікуємо таких текстів, але цього разу вирішили зробити приємний виняток. Одна з наших читачок та авторів, Вікторія Бондар, написала емоційний та мотивуючий пост про те, що варто змінити українцям в собі, аби нарешті жити краще.

Щойно ви виходите з дому, як світ навколо одразу починають населяти суцільні ідіоти, які нічого не тямлять в житті. «Агов, придурок, хто так паркує тачку? Козел, ти хоча б двері в метро притримав! Ви можете на мене не навалюватися, і так тісно! Знову місто перекрили, коли вже ця влада набіситься з жиру! Керівник телепень, знову мене не зрозумів, а колеги… як я зі своїми талантами взагалі з ними працюю? Якби мені не заважали, я б вже давно був успішний і заможний!»

Все це завершується фінальним акордом – у світі все погано, у нас в країні – кошмар. Владі на всіх плювати, хорошого нічого не буде.

Ще роки три-чотири тому я теж любила подискутувати на тему «ми живемо не в Європі». Ми не в Європі – можемо смітити всюди. Ми ж не в Європі – навіщо викликати людям швидку на вулиці. Ми точно не в Європі – навіщо поважати інших людей? Завдяки низці подій в моєму житті, частина з яких пов’язана з роботою, а частина – з неймовірними, розумними людьми, які мені трапляються, я дійшла до розуміння одного – досить нити! Все!

Притримати двері, підвезти бабусю на вокзал, посадити квіти біля будинку, перестати купувати стільки пластикових пакетів, здавати батарейки на переробку, купити машину з двигуном поменше, прибрати сміття, поступитися на дорозі, пропустити пішохода, бути поблажливішим, отримувати більше знань, пізнавати світ, продовжуйте цей список!

Ти бачиш проблему суспільства, яку тобі під силу вирішити – ти йдеш і вирішуєш. Чому ти повинен? Ти нічого не повинен, нікому. А треба було б! Треба було б бути повинним своїй історії, своїм предкам, своєму народу і в решті решт своїм дітям і онукам, яким також тут жити. Ми стали такими чортовими індивідуалістами, що нас турбує лише краса нашого профілю у Фейсбуці, а навколо квартири хай валяється сміття і бомжі. В нас з дитинства не виховували любов до природи, історії, культури, як це роблять, наприклад, у Японії. Тому ми не цінуємо цього.

А ще, ми дуже мало знаємо. Дуже. Знання, як би банально це не звучало – сила. Якби ви знали, до чого призведе надмірне споживання пластику в країні, де його ніхто не перероблює. Якби ви знали, що люди з синдромом Дауна дуже життєрадісні і адекватні, що вони виграли золоті медалі на олімпіаді в Кореї, виступаючи у своїх власних куртках, без напису Ukraine, бо держава не дала і гривні. Найголовніше, якби ви знали, скільки в Україні людей, яких це все вже дістало і які думають так само, як ви! Сотні моїх знайомих вже перейшли від слова до діла. Допомога стареньким, дітям, тваринам, сусідам. Прибирання сміття і поїздки з сиротами на пікніки, збір теплого одягу для безхатченків і закупка потрібних ліків для лікарень. Відкрийте очі – світ змінюється!

І змінюється він не у Верховній раді, а в тих 1020-1970 грамах, які в наших головах. Наведіть порядок у думках, потім – у під’їзді, перейдете до вулиці, району і нарешті – до країни. І лише так, бо інакше буде як у Йоханнесбурзі – будемо на європейських вулицях розпалювати багаття та полювати на тварин у зоопарку.

Роками нас запевняли, що особистостей немає, що людина сама по собі це ніщо, витратна одиниця величезної системи. І дуже, дуже важко зрозуміти, що один маленький співробітник офісу чи підприємець здатен хоча б якось вплинути на величезну країну. Та, лише збагнувши свою важливість, свою належність до того, що відбувається сьогодні і що відбудеться в майбутньому, ти зможеш змінити ставлення до себе і оточуючих.

Досить нити. Ніхто не прийде і не допоможе. Нас врятує лише революція у відносинах між людьми, незважаючи на жодні зовнішні обставини. І найпрекрасніше, що ця революція вже почалась. Головне порвати не лише ілюзорні кайдани стереотипів, але й ті, які ми самі на себе почепили.