Необ’єднані. Чому Росія перемагає ЕС в Україні

Хтось міг би сказати, що немає чому дивуватись. «Проросійський» Віктор Янукович, який походить із східноукраїнського Донбасу, негативний герой Помаранчевої революції не має причин любити Європейський Союз. Може, він пам’ятає, що Брюссель підтримував його конкурента в 2004 році? Може, йому не до смаку копенгагенські критерії, особливо політичні, які стосуються стабільних інституцій, що гарантують демократію, права людини? Хоча якраз про них він, мабуть, не чув, незважаючи на те, що є «професором».

Хтось міг би сказати, що програли всі – українці, поляки, Євросоюз. Амбітний (може, навіть занадто) проект угоди про асоціацію та поглиблену комплексну зону вільної торгівлі, сформульований у другій половині минулої декади і перенесений на юридичну основу в 2011 році, не стане фактом. Польща залишиться фасадною державою, а Буг – граничною лінією, яка розділяє два світи: «європейський» та «пострадянський». Україна далі лавіруватиме між «Сходом і Заходом», між Євросоюзом та Росією…

-- Привабливі

Та все ж це досить банальні твердження. Цікавішим здається питання, чому не вийшло? Чому Євросоюз – сучасна цивілізована велика імперія нового типу, яка більше двадцяти років розбудовує власну міжнародну політику, не може схилити до вигідної для обох сторін співпраці меншого, слабшого партнера, яким є Україна.

Політику ЄС щодо країн сусідства можна розділити на два способи. Перший з них назвімо цивілізаційним підходом. Це означає, що ЄС має комплекс позитивних та універсальних зразків і хоче їх великодушно передати іншим, менш розвиненим країнам, щоб дати їм можливість для модернізації.

Політика щодо держав Східного партнерства (зокрема України) вписується в цю модель. Угода про асоціацію передбачала часткове прийняття Україною acquis communautaire Євросоюзу; поглиблена та комплексна зона вільної торгівлі мала завдяки уніфікації стандартів господарського права створити кращі умови для бізнесу над Дніпром, полегшити експорт та притягнути закордонні інвестиції; практичній реалізації цілей Євросоюзу мали служити такі програми як twinning, TAIEX чи SIGMA. Крім того, співпраця у енергетичній сфері мала дати можливість для впровадження в Україні більш прозорих та більш ефективних рішень, а в результаті – Україна стала б більш незалежною від Росії. Нарешті візовий діалог передбачав, що разом із прийняттям стандартів ЄС у сфері безпеки кордонів та паспортів українці будуть охоплені вигідним для них безвізовим режимом.

На жаль, наведена вище модель має певні обмеження. Стандарти ЄС кращі від пострадянських (хоча, дивлячись на політичну практику в країнах PIIGS, особливо в Греції, можна почати сумніватися і в них), але вони не універсальні – не можна їх автоматично імплементувати в інших країнах. Вони розвинулись в визначених умовах, у визначений час, їх вироблення на базі високорозвинених держав північно-західної Європи зайняло кілька століть. Складно очікувати, що вони добре і одразу приживуться у країнах з геть іншими традиціями, чи – говорячи більш жорстко – в країнах, у яких бракує демократичних традицій, вільного ринку, поваги до закону. Україна – молода держава, яка з’явилася в результаті розпаду Радянського Союзу і раніше не мала стабільної державності – змагається з рядом проблем, пов’язаних з будовою держави і народу. Цих болячок стандарти ЄС не вилікують.

Прикладом нехай буде дискусія про роль російської мови. Ніхто не заперечить, що відповідно до європейських стандартів належить поважати права мовних меншин. Однак на Україні меншість є quasi-більшістю, що має величезну підтримку у сусідній державі, яка, в свою чергу, охоче використовує мовні питання для ослаблення самої України. В цих умовах спроби впровадження в життя європейських цінностей ведуть до маніпуляцій родом з анекдоту, який з’явився кілька місяців тому. В цьому анекдоті Ангела Меркель спокійно пояснює Віктору Януковичу: «Пане президенте, ви маєте зрозуміти, що в Європі політиків не садять у в’язницю через рішення, прийняті під час перебування при владі». Янукович думає, думає, думає, нарешті відповідає: «Так, пані канцлер, я зрозумів – треба знайти інше звинувачення».

-- Де Рим, де Брюссель

Другий підхід має геополітичний характер – відповідно до нього ЄС хоче підпорядкувати собі сусідні країни. Як цивілізована і надсучасна імперія вона робить це не за допомогою армії та насильства, а з допомогою законів і грошей (давайте пригадаємо місіонерів, які приїжджали в село у джунглях, роздавали дзеркальця та ножі, а потім починали розповідати про християнського Бога). Угода про асоціацію має дати результат у вигляді прийняття сусідами норм ЄС, поглиблена та комплексна зона вільної торгівлі служить підкоренню їх ринків, енергетична співпраця має на меті приєднання їх до енергетичної системи ЄС і т.д.

В цьому підході також можна вказати на слабкості політики ЄС – слабкістю, перш за все, є брак перспективи членства. З історії ми знаємо приклади імперій, які успішно розширювались, а підкорені народи приєднання до імперії вважали підвищенням (так було хоча б у випадку Стародавнього Риму). Однак позбавляючись суттєвого інструменту впливу, ЄС не пропонує у цьому випадку членства – це випливає з enlargement fatigue ЄС, економічної кризи чи фінансових проблем. Участь ЄС в Україні все ж має обмежений характер – реформи над Дніпром в минулій декаді вимагали близько 100 мільярдів євро інвестицій, ЄС надав у рамках двосторонньої допомоги близько… одного мільярда. В результаті його політика неефективна.

Звичайно, проблеми знаходяться не тільки з боку Брюсселя – свою зону впливу в регіоні (за допомогою інших, більш традиційних інструментів) намагається зберегти і укріпити Росія. Її дії зрештою приносять більш відчутні результати, ніж у випадку політики ЄС.

Переклад Наталя Крапивенко