Політреформа: поступка чи рятівне коло для політиків?

Однією з найбільш багатообіцяючих новин останніх днів стали заяви про згоду всіх основних політичних сил на повернення до Конституції 2004 року та започаткування роботи над її удосконаленням. Попри те, що не всі у захваті, як це видно із заяв Тягнибока чи Лукаш. Українське громадянське суспільство висловлює сподівання, що політики не намагатимуться «заговорити» цей стратегічний процес і робитимуть реальні кроки для його просування.

Перші успіхи у врегулювання політичної кризи в Україні, що мали місце в стінах Верховної Ради 28 січня не повинні спричинювати політичної ейфорії ні серед опозиціонерів, ні на Майдані. Час, потрібний для вступу законодавчих змін у силу (потрібні підпис спікера, потім підпис президента, потім публікація, тобто можна до двох тижнів тягнути), може бути використаний командою Віктора Януковича для здійснення спроб «переграти» ситуацію на свою користь. Заяву про відставку прем’єра в цьому контексті можна сприймати як тактичний хід в цьому напрямку: він може пересварити опозиціонерів і/чи дискредитувати їх в очах громадськості, якщо вони почнуть передчасно ділити портфелі. Але на цю тему не писав тільки лінивий, тому не будемо на ній концентруватись.

Більше занепокоєння викликає той факт, що поки одні представники влади працювали з опозицією над відміною законів від 16 січня, інші випрацьовували механізм втілення принаймні одного з них: Главком вже повідомляв про проект постанови Кабміну, яка спрощує блокування доступу до інтернет-ресурсів. Варто тільки зауважити, що ця постанова окрім політичної – обмежуючої – має в собі корупційну складову: не суд, а «експерти» можуть як заблокувати, так і розблокувати доступ до сайту (питання, очевидно, в «аргументах», представлених цим «експертам», і у відсотках цих «аргументів», котрі передаватимуться «експертами» своїм керівникам, а ті – вище). Тобто пропрезидентські сили продовжують працювати не лише над укріпленням своїх крісел, а й над «утепленням» їх. З цього можна зробити висновок, що 27 січня їм, принаймні, не було відомо про «політичну волю» відмінити одіозні закони.

Проте приймемо на віру можливість політичного врегулювання кризи і демократизації правового поля України. І невід’ємною частиною цього процесу досить багато політичних акторів та майже всі експерти називають політичну реформу, тобто прийняття Конституції, в котрій була б закріплена модель парламентської або парламентсько-президентської республіки. На користь цих тверджень говорить і досвід постсоціалістичних країн, котрі (окрім Румунії), рухаючись у ЄС побудували в себе одну з таких моделей і досвід «старої Європи», де (окрім Франції) реальними керівниками держави є призначувані парламентами прем’єр-міністри, а не конституційні монархи чи президенти (в Ісландії, наприклад, нинішній президент Оулафур Рагнар Грімссон посідає посаду з 1996 року, але не тому, що продовжує собі можливість обиратися в черговий раз як наш сусід – Ляксандр Ригорович, а тому, що в країні немає бажаючих балотуватись на цю посаду).

Український досвід (навіть якщо абстрагуватись від нинішньої ситуації) також говорить про те, що віра в лідера, який маючи багато механізмів для реформ, може їх швидко провести, невиправдана. Наша держава – занадто складний механізм, щоб ним управляти одноосібно. Як би там не було, але і Кучма, і Ющенко отримали підтримку на виборах не за «красиві очі», а внаслідок їх успіхів на попередніх посадах (при прем’єрстві останнього, якщо хтось забув, практично зникла з інформаційного поля тема заборгованості по зарплатах), і, багато хто досі переконаний, що вони щиро хотіли змін на краще. Але навіть за 10 років дії Конституції 1996 року (вона перестала діяти не в 2004, а після парламентських виборів 2006-го) безповоротного прориву до демократії та економічного розвитку не сталось.

Щоправда і не сталось його і в 2006-2010 роках, котрі відзначились постійною боротьбою за повноваження в трикутнику Ющенко-Тимошенко-Янукович. Недосконалість поспішно прийнятих 8 грудня 2004 року змін до Конституції та ряду пов’язаних з ними законів використовувалась кожним з гравців для «перетягування ковдри» повноважень на себе. Можна пригадати спроби прем’єра Януковича обмежити «указотворчість» президента Ющенко механізмом контрасигнації - скріплення підписами прем‘єр-міністра України та профільного міністра актів президента. І відповідь президентського апарату: укази Ющенко стали видаватись за рішенням Ради нацбезпеки та оборони, внаслідок чого підпис глави уряду став не обов’язковим для їх реалізації. Тодішня ситуація породжувала абсолютно неочікувані тимчасові політичні альянси, деякі з яких стали причинами «політичних смертей» таких яскравих фігур як Олександр Мороз. Та й політичне забуття Віктора Ющенка часто пов’язують не з його промахами в якості глави держави, а з виступом на стороні Януковича в ході президентської кампанії 2010 року. Варто лише пригадати, що цей альянс був відповіддю на невдалий альянс Януковича і Тимошенко (літо 2009 року), метою котрого була норма Конституції про вибори президента парламентом. В 2008 році до перманентної політичної додалася ще й фінансова криза. Тому повернення в 2010 до редакції Конституції 1996 року для багатьох дійсно виглядало як кроки до стабільності і «покращення». Але всі ми бачимо, чим це закінчилось.

І в нинішній ситуації, як це не парадоксально, вбачається певний позитив у тому, що в нас така слабка і розрізнена опозиція. Зараз це звичайно сповільнює процес. Навіть складається враження, що лідерам опозиції було легше «переговорюватись» в стінах АП про відміну законів 16 січня з тими, кого ЗМІ називали їх реальними авторами, ніж випрацювати дієвий план спільних дій. Але, по-перше, не виключено, що саме це (вкупі з надією «розвести як котят») стимулювало владу включитися в переговорний процес (непоступливість опозиції на переговорах і її небажання поки що приймати кадрові пропозиції від влади дають підстави сподіватись на розуміння нею цих намірів, так само як на усвідомлення безперспективності входження у політ-НЕ-реформовану владу: вилетіти звідти можна буде дуже швидко). По-друге, ця ж взаємна недовіра між усіма основними українськими політичними силами і те, що на відміну від «Помаранчевої» нинішня революція не має одноосібного лідера (єдиний можливий кандидат на цю роль так і не покинула Харків навіть попри зусилля провідних європейських політиків), можуть призвести не тільки до втілення постійно декларованого наміру повернути Конституцію 2004 року, а й до подальшого вдосконалення системи стримувань і противаг українських гілок влади. Адже жодна з нинішніх політичних сил не може бути впевненою в тому, що саме її ставленик після наступних президентських виборів перебуватиме в кабінеті на Банковій, а отже і роздаватиме економістам кабінети на Грушевського, силовикам – на Богомольця і Володимирській тощо.

Для членів Партії регіонів ситуація ускладнюється ще й протиріччями всередині організації, котрі, за словами Інни Богословської, наприклад, владі досі вдавалося гасити лише жорстким пресингом по відношенню до бізнесу своїх депутатів та їх близьких. Переформатування партії може значно знизити «оборонний потенціал» багатьох її членів, чий бізнес стане ласим шматком для членів того політичного угрупування, котре отримає провідні позиції у владі. І специфіка ПР призведе до того, що для регіоналів, котрі опиняться в меншості і будуть звинувачені чи то в зраді, чи у доведенні партії до поразки (залежно від того чим закінчиться нинішня політична криза), більшу небезпеку становитимуть колишні однопартійці, а не нинішні опозиціонери.

Тому можна стверджувати, що повернення Конституції 2004 року вважається необхідним, хоча й не остаточним, кроком всіма основними політичними силами України. Залишається сподіватись, що політичні актори прискорять як повернення, так і удосконалення парламентсько-президентської моделі, щоб максимально пришвидшити розв’язання політичної кризи. Бо поки що жонглюючи вимогами,займаючи і звільняючи адміністративні будівлі, загрожуючи можливістю передачі десантників до складу Внутрішніх військ і т.д., вони поводяться як анекдотичні німці і поляки, котрі почергово виганяли один одного з лісу. Розподіл конституційних повноважень у трикутнику президент-прем’єр-спікер має відбутись якомога швидше і бути максимально закріпленим парламентом (хоча б у формі декларації більшості фракцій). І хай учасників процесу стимулює не тільки декларовані ними любов до України та бажання припинити протистояння. Вони мають пам’ятати, що процес політичного врегулювання має свої правила і логіку. І скоро внаслідок вимог Майдану і/чи Заходу (заява колишніх послів США, наприклад, вже є) з Качанівської колонії може вийти не п’яний, а дуже злий «лясник», який вижене «з лясу і нямців, і славне Войско Польске». Дістанеться і тим, хто сажав, і тим, хто на пару місяців забув про вимогу звільнити Юлію Тимошенко. А певні можливості це зробити після президентських виборів (чи навіть без них) у неї, очевидно будуть: народна довіра до мучениці, яка була готова заради євроінтеграції жертвувати своїм лікуванням чи навіть життям, очевидно, не мала. Тим більше на фоні звинувачень влади в кровопролитті, а опозиції в нерішучості, яка, на думку радикалів, завадила звалити Януковича ще 1 грудня. Над цим варто задуматись всім політичним акторам, котрі не хотіли б замість «Янушеску» отримати «Тимошеску». У останньої накопилось немало «добрих» слів до політиків і полум’яних до народу, і рішення їхати з колонії не додому, а на Майдан, може призвести до того, що ночуватиме вона в Межигір’ї. З усіма витікаючими повноваженнями…