Ломка Донбаса. «Гірке» життя без Януковича

«Ти добре знаєш російську?» – надіслала мені sms знайома донеччанка Тамара, коли мій поїзд під’їжджав до Донецька. Вона зустріла мене на вокзалі у кофтинці з прикріпленою до комірця квіточкою маку – нового для України символу пам’яті полеглих у Другій світовій війні. Цей символ – максимум, чим наважилися прикрасити свій одяг проукраїнські мешканці великого міста напередодні Дня перемоги і 11 травня – так званого референдуму про незалежність Донецької народної республіки.

Люди з маківкою – скоріше виняток з правил, оскільки на одязі більшості – георгіївські стрічки. Все тому, що на іншу символіку (блакитно-жовті стрічки, патріотичні українські значки, чи просто українську мову і державні прапори) тут негласне табу.

Ні, символіка не заборонена офіційно, просто люди не використовують її через страх нарватись на агресію. З цієї причини практично на всіх будівлях, де раніше можна було побачити символи України, вивішені сьогодні прапори так званої «Донецької народної республіки», Росії та СРСР. Складається враження, що це вже будь-яка інша країна, але тільки не Україна. І лише на будівлі міськради наразі ще майорить прапор України.

Про те, що у Донецьку готуються до референдуму, свідчили хіба що нечасті рекламні ролики на місцевих телеканалах, кілька білбордів і сітілайтів у центрі міста, а також агітаційні листівки, які роздавали біля будівлі ОДА – центру місцевого спротиву.

У середину будівлі нікого не пускають без перепусток. Їх можуть отримати тільки члени штабу революції, зареєстровані учасники протестів, журналісти, але… не з Києва.

«Чого ви хочете зайти? Там люди воюють, а ви – подивитися», – відповів на прохання потрапити в середину дядько, якому, на вигляд, за 50. «Київській пресі не можна, ідіть звідси доки не побили», – щиро порадив він.

Переважна більшість тих, хто постійно «тусується» біля ОДА, – люди від 30 до 50 років. А на 9 травня до них приєдналися багато стареньких. Цим революціонери у Донецьку кардинально відрізняються від майданівців у Києві. Тут переважала молодь: 20-35 років.

Контингент людей біля ОДА – специфічний, агресивно налаштований. «Чув, що сьогодні в Маріуполі було? Вони вбивають, і їх потрібно вбивати. А то ми все в полон і полон беремо. Потрібно живцем закопувати», - голосно перед барикадами доводив бородатий чоловік комусь на іншому кінці «дроту».

У цей момент повз проходять двоє автоматників у масках. Сфотографувати їх ніхто не наважується. За хвилин 20 двоє бойовиків завели у середину будівлі полоненого чоловіка років 30. Хто він такий і за що був затриманий протестувальники не знають, але впевнені: раз «взяли», значить, є за що. «А хто знає, хто це... Бандерівець-провокатор», – сказала як відрізала бабуся з російським триколором у руці. «Зі святом вас! А чому ви мене фотографуєте, для чого, а звідки ви самі, я ж бачу, що не з Донецька?» – почала розпитувати старенька. Від настирливого допиту врятував телефонний дзвінок. Пам’ятаючи поради знайомих про небажаність контакту з сепаратистами через «любов» до України і Києва, я швидко відійшов у бік.

«Наш референдум проти київської влади, а не за самостійність»

Протестні настрої можна відчути й за межами барикад. Пересічні люди на Донбасі в своїй більшості не хочуть розбірок, при цьому багато хто з них підтримують і протести, і референдум. При цьому треба розуміти, що підтримка протестів не означає підтримку тих, хто бігає містом і області зі зброєю. Референдум і сепаратизм – різні речі.

«Розумієте, у всіх є політичні інтереси, але всі виглядають нещиро, у всіх гроші на умі. Люди зовсім забули Бога. Всі там біля Леніна за гроші стоять. Хто це, Губарєв, Пуш… як його там, ми і не знаємо їх», - розповідає жіночка років 70-ти, куштуючи кашу польової кухні, яку на честь 9 травня організували для ветеранів. Здебільшого ветерани тішаться з такої уваги, мовляв, давно не було такого вшанування. Вони не дуже звертають увагу на той факт, що хтось використовує свято Перемоги для власного піару.

Тим часом в очікуванні ймовірних провокацій ледь не всі магазини в центральних районах Донецька зачинені в ці святкові дні. Ані купити продуктів, ані посидіти в кафе…

Навіть два McDonald’s, які, як жартують місцеві, мали б працювати і у війну, зачинились на 9-11 травня.

Одна і небагатьох хоробрих – продавець газет Валентина. Вона відкрила свою ятку. Розповіла, що торгує пресою вже 10 років. Своє ставлення до протестів погодилася розповісти лише після того, як отримала запевнення, що я начебто не з Києва. «Ви хочете правду? Правда в тому, що у людей накипіло. Що, майданутим можна, а нам – ні?», - каже жінка, хоч і не вважає себе активним учасником протестів, бо на акції не ходить.

Далі Валентина почала чеканити всім відомими штампами про те, що «Донецьк просто не чують», «вважають бидлом» особливо в Києві. «Ви чули Порошенка? Він казав про те, що нас потрібно ізолювати. А Тимошенко що? Як тільки прийшла нова влада – її випустили. На якій підставі? Для чого було відміняти «мовний» закон у перший день нової більшості?», - вилила душу ображена на несправедливість, яка звалилась на її рідний край після втечі Януковича, Валентина. Знайти відразу всі відповіді на питання жіночки було непросто.

Невдовзі до розмови долучається її сусідка Ніна, продавець жіночого одягу. У неї теж є що передати «київській хунті». Ніна розповіла давно висміяну в соцмережах легенду про те, що в на Донбасі змушують здавати податок на «відновлення Майдану». «Кожного місяця віддаємо, окрім податків, ще по 500 гривень. Такого ніколи раніше не було», - щиро переконує Ніна. Однак, доказів таких перерахувань в друкованому вигляді вона не може надати: каже, що боїться.

Про те, що таку дезінформацію розповсюджують ті, хто хоче зіштовхнути українців, жіночки й чути не хочуть. «Я кажу вам те, з чим реально стикаюся», - доводить своє Ніна.

До розмови доєднується здоровенний чолов’яга. Привітався. «Це журналіст, розпитує нашу думку про те, що відбувається», - пояснюють йому жіночки. Той зітхає. «Не потрібно з ними дискутувати, немає смислу, жодного», - ледь не пошепки радить мені, розвертається і йде геть.

«От бачите, кажемо вам, що нас не чують, не хочуть чути, лише ярлики розвішують», - заявила Ніна, незадоволена тим, що земляк не підтримав її. «Всі ви журналісти – продажні, пишете лише те, про що хочете, а не про те, що є насправді», - робить висновок Валентина.

«Я патріотка, і ми не голосуватимемо за незалежність. Наш референдум проти київської влади, а не за відділення від України», - сказала вона наостанок після паузи. «Ті «регіонали», які в Раді зараз – нас також зрадили, вони не можуть представляти наші інтереси. Тому і виник наш протест», - додала Ніна.

Чим далі від центру міста – тим більше незаполітизованих людей. Хлопці, по років 18-20, що каталися на велосипедах вздовж Кальміуса, про політику розмовляти взагалі не хочуть. Те, що відбувається в центрі називають шабашем і швидко їдуть собі далі. А от продавець пива Юлія просто каже, що хоче миру. Про референдум, звичайно, чула, але не ходила. Каже, що ніхто з тих, кого вона знає, не підтримують референдум. «Я живу в спальному районі, там багато багатоповерхівок. З ким я спілкуюся, ніхто не підтримує, бо у багатьох рідні, чи у Львові, чи в Києві, чи у Вінниці. Навіщо нам кордони?», - каже дівчина.

Справедливість по-донецьки

Тим часом виборчі дільниці почали працювати на «референдумі» 11 травня ще з 8 ранку, але не всі. Деякі так і залишилися із зачиненими дверима. Все не через брак людей, а через страх чиновників. Наприклад, дільниця у школі №20 не відкрилася через те, що директором є дружина одного із суддів Калінінського району міста. Таку версію розповіли місцеві. Загалом з 38 дільниць, які збиралися відкрити у цьому районі, запрацювали від сили 10. Звідси і черги бажаючих висловитись. Пообіді людей стало значно менше.

Біля дільниці у школі №16 стояли двоє автоматників з георгіївськими стрічками, неподалік від них два міліціонери. Олег Анатолійович щиро радіє референдуму. «Я таких черг у нас не бачив ні на яких президентських виборах», – говорить він. Чоловік, за його словами, більше 10 років працював у Якутії на будівництві шахт і знає про життя в Росії не з розповідей сторонніх людей. «Якби можна було, я би повернув СРСР. Голосування за незалежність України було моєю найбільшою помилкою», – зізнається він.

Чоловік хоче, щоб в країні була цензура: і культуру, і музику, щоб цензурували. «Ви бачили, хто переміг на Євробаченні? Це жах!», – каже Олег Анатолійович, який певно напередодні передивився російського телебачення. Прихильник Радянського минулого хоч і не підтримує питання про самостійність ДНР через нерозуміння того, що буде далі, але підтримує референдум як форму протесту, тому ходив на голосування і поставив позначку «ЗА». Виходячи з дільниць люди ділилися наболілим. «Турчинов, Яценюк прийшли до влади незаконно. Чому, якщо їх не підтримує навіть Майдан, не усувають цих продажних від влади? І Тігіпко, і Турчинов, і Яценюк – все це уже було. Чому нам нав’язують лідерів, які нам чужі?», – сипав риторичними запитання один чоловік іншому біля виборчої дільниці.

В місті бояться Правого сектору, такого протистояння, що відбулося в Одесі, по-справжньому бояться бандерівців, вважаючи їх загрозою всьому російському. При цьому людей важко переконати, що на всі твердження і обвинувачення потрібно мати хоча б якісь докази.

Донецьк хоче змін, але через відсутність своїх авторитетних представників у владі виглядає розгубленим. Ті тисячі людей, які пришли на дільниці і проголосували за суверенітет так званої ДНР, не переймаються законністю заповнення бюлетенів на колінах чи процесом підрахунку голосів... Люди погоджуються на маніпуляції з собою, навіть не розуміючи, заради чого це все затівалось

Поки ж донеччани томилися в одній з таких на одній з «дільниць», з будинку навпроти несподівано для всіх пролунала вже така знайома футбольна пісенька про президента сусідньої держави. Не все ще втрачено?