Закарпатський сепаратизм – план Путіна?

Готовність України до поступок лише провокує шантажистів і розкручує маховик сепаратизму

Безпорадність української влади у протистоянні з так званими сепаратистами сьогодні навряд чи може викликати у когось сумнів. Минають тижні, місяці, а на Сході України продовжують орудувати банди озброєних Росією терористів, які вільно виходять з оточених українськими силовиками районів і хазяйнують на Донбасі, як справжні господарі. Навіть броньований «тигр» Жириновського зумів перетнути український кордон, що вже саме по собі свідчить: жодного контролю над Донбасом центральна українська влада не має.

В такій ситуації вибір лінії поведінки для очільників держави звузився до, фактично, двох варіантів: діяти жорстко, ламаючи опір терористів та їх прибічників «через коліно», або ж намагатися опанувати ситуацію, випускаючи пару і намагаючись заспокоїти збурений Донбас поступками. В обох випадках слід враховувати фактор Росії, яка не заспокоїться навіть якщо усі донеччани припинять виходити на підтримку засланих до України диверсантів, а у випадку жорсткого сценарію може навіть ввести війська.

Українська влада, схоже, обрала поступки. Причин такого вибору багато: від небажання радикалізації ситуації, що може вилитися у численні людські жертви, до страху втратити будь-які політичні перспективи.

При цьому влада забула, з ким має справу. Можна скільки завгодно розповідати акулі про гуманізм і переваги вегетаріанства, але це ніяк не вплине на її сприймання вас як обіду – просто тому, що у неї зовсім інша мотивація. Саме тому дії у рамках м’якого сценарію сприймаються усіма зацікавленими сторонами як слабкість і свідчення вразливості позиції.

Добре розуміють це перш за все і в Росії. Ще на початку березня, коментуючи повзучу окупацію Криму «зеленими чоловічками», кремлівський лідер скептично поставився до можливості силової очистки Криму від загарбників. «І нехай спробує хтось із числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми будемо стояти позаду. Не попереду, а позаду. Нехай спробують стріляти в жінок і дітей. Я подивлюся на тих, хто віддасть такий наказ в Україні», - заявив Путін. В його системі координат неготовність української влади до жорсткої зачистки окупантів є очевидною – можливо, тому, що сам російський лідер не вагався б ані миті. Досить згадати хоча б Беслан або «Норд-ост».

Швидко зрозуміли це і сепаратисти на Донбасі. Відтепер на шляху сил, що беруть участь в Антитерористичній операції, незмінно стоїть живий (і, що найпечальніше, дуже часто добровільний) щит із беззбройних донеччан, найчастіше жінок і дітей, а мінометний обстріл українських позицій бойовики безперешкодно і безкарно ведуть із житлових кварталів.

Україна готова поступатися і не приховує цього. У своїй промові до 9 травня прем’єр-міністр Арсеній Яценюк не тільки пообіцяв внести до Конституції норми, що посилюють статус російської мови в Україні, але й ініціював проведення одночасно з виборами президента 25 травня «консультативно-дорадчого референдуму». Сепаратисти хочуть того ж самого – питання лише в тому, хто буде рахувати голоси.

Відтак слабкістю української влади зараз намагаються скористатися усі, навіть потенційні союзники з числа європейської спільноти. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан у цей момент заявив про необхідність введення подвійного громадянства для представників угорської національної спільноти в Україні та автономії для районів їх компактного проживання на Закарпатті.

Угорщина давно і послідовно підтримує свої діаспори у сусідніх країнах, в тому числі й Україні, і подібні заклики угорської влади не є чимось незвичайним. Інша справа, що сьогодні вони викликають стійку асоціацію із політикою «захисту російськомовного населення України» Кремля, результати якої ми бачимо в Криму. А в умовах залежності України від реверсу газу з Європи, забезпечити який серед інших сусідніх країн обіцяє і Угорщина, заклики Орбана виглядають як тиск і шантаж.

Таку ж саму ідею щодо автономії угорців на Закарпатті восени 2013 року висловлював угорський депутат Європарламенту Бела Ковач. З єдиною різницею – тоді Угорщина шантажувала Україну не газом, а євроінтеграцією, поставивши підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС в залежність від готовності української влади йти на поступки в угорському питанні.

Слід зазначити, що угорська діаспора в Україні кількістю 160-200 тис чоловік – не найбільша. У Сербії живе 250-290 тис угорців, у Словаччині – близько 500 тис, а в Румунії – понад мільйон. Проте жодна з цих країн так і не виконала подібних побажань угорської влади. Навіть більше: у 2010 р. екс-президенту Угорщини Ласло Шойому відмовили у в’їзді до Словаччини та Румунії – а він планував усього лише здійснити неофіційний візит до угорських спільнот в цих країнах. Тому й в Україні для автономії угорців немає підстав, як про це заявив заступник міністра закордонних справ України Данило Лубківський.

Угорщина не просто створює дипломатичний тиск – вона вже давно перейшла до практичних заходів з реалізації своєї політики. На Закарпатті масово роздаються угорські паспорти – станом на осінь 2013 року їх було видано вже близько 10 тис, а ще 50 тис претендентів на отримання угорського громадянства стояли у черзі. І це при тому, що подвійне громадянство українським законодавством не передбачене.

Закарпатські угорці за підтримки своєї етнічної батьківщини мають можливість отримати своє представництво у Європарламенті. Зокрема 10 місце у виборчому списку партії Віктора Орбана «Фідес», ймовірно, дістанеться Міклошу Ковачу – багатолітньому керівнику Товариства угорської культури Закарпаття (ТУКЗ), одного з провідних угорських рухів в Україні, відомому як послідовний прихильник автономії угорців Закарпаття. Нещодавно Ковач пішов у відставку, а його місце посів Василь Брензович, перший заступник голови Закарпатської облради. Цікаво, що 1 травня ТУКЗ підписало декларацію про співпрацю з кандидатом у президенти Петром Порошенком.

Цікава й роль самого Віктора Орбана у розпалюванні сепаратистських настроїв на Закарпатті. Попри свою показну про європейськість, Орбан підтримує приязні стосунки з Володимиром Путіним. Джерела «Главкому» у російській Держдумі упевнені, саме тому угорський прем’єр озвучує свої вимоги в такий непростий час для України. І зовсім не випадково вони так збігаються з активною антиукраїнською позицією Кремля, а не з намаганнями ЕС, до якого входить Угорщина, владнати кризу в нашій країні.

Орбан неодноразово демонстрував свою прихильність до Москви. Він не тільки послідовно працює над зближенням Росії і ЄС, але й засудив санкції Європи та США щодо РФ за анексію Криму.

Заяву Орбана вже розкритикували українські політики. Зокрема обраний по мажоритарному округу на Закарпатті нардеп Віктор Балога на своїй сторінці у facebook з цього приводу написав: «Що стосується культурних і релігійних прав угорців, то вони, вибачте за порівняння, дотримуються краще, ніж це було з правами українців в Україні при Януковичу. А питання подвійного громадянства зникне з порядку денного як тільки Україна стане частиною Євросоюзу».

«Та все там нормально. Я спілкувався буквально кілька днів тому з угорцями – всі за єдність з Україною. Я їхні (угорських лідерів – «Главком») заяви коментувати не збираюся, я говорю лише про настрої наших жителів Закарпаття», - сказав «Главкому» інший народний депутат від Закарпаття Василь Ковач.

Такої ж думки дотримується народний депутат Михайло Ланьо, який у 2012 році теж обирався у мажоритарному окрузі на Закарпатті. «Я думаю, що закарпатці будуть проти того, що пропонує угорський прем’єр-міністр. Вони за те, щоби бути єдиною Україною. Я не бачив цієї заяви, але думаю, що це якась така провокація, не більше», - сказав Ланьо.

Угорський сепаратизм в Україні сьогодні – це практично взірцевий індикатор сукупності проблем, які стоять зараз перед владою. Причому потенційних центрів сепаратизму в Україні досить багато: на тому ж Закарпатті регулярно виникають спроби легітимізувати автономію русинів, на Бессарабії серйозний вплив має болгарська діаспора, традиційно прихильна до Росії. Що ж стосується кримських татар, то, як це не парадоксально, але з часу окупації Криму їхній сепаратизм спрямовується проти Росії і працює в інтерсах українській державності.

Ситуація в Криму, на Донбасі і Закарпатті показує, що Україна потребує ґрунтовної національної політики, яка би передбачала дії на випередження загострень сепаратизму, а не йшла у їх фарватері, прирікаючи нашу державу на поступки і втрати.