Пані Меркель, ви з ким?

Українська криза виявила суперечність в стратегіях закордонної політики Берліна. Адже не можливо без ознак шизофренії поєднувати партнерство з Москвою з відповідальним і справжнім членством в євроатлантичних структурах.

Росія, здійснюючи анексію Криму, оголосила відкриту війну Заходу, і перш за все його цінностям: демократії, верховенству права і вільній торгівлі. Починання Путіна не повинні дивувати. Російські мас-медіа протягом років ведуть пропагандистську кампанію, лякаючи, що «гнилий» Захід під керівництвом «диявола», чи то США, хоче зруйнувати святу Русь.

-- Фіаско доктрини Штайнмайєра

Західні держави довго вдавали, а можливо і надалі вдають, що вони не бачать цих сеансів ненависті. Однак, треба бут сліпим, глухим і на додаток дурним, аби не побачити, що Кремль таким чином готує росіян до цивілізаційної битви з Заходом. В реальній війні зі Сполученими Штатами і їх союзниками Росія не мала б жодних шансів. А тому війна відбувається на території країни, яка хотіла прийняти цінності і норми Заходу і стати його частиною.

В цій ситуації німецька еліта опинилася перед дилемою, яку неможливо розв’язати. Як продовжувати стратегічне партнерство з країною, яка розпочала хрестовий похід проти цінностей, які є фундаментальними і для німецької суспільно-політичної системи. Протягом десятиліть Німеччина свої особливі стосунки з Росією вибудовувала згідно напрацьованої ще в 60-х роках ХХ століття соціал-демократичної доктрини Осполітік «зміни через зближення» Віллі Брандта (Wandel durch Annäherung). Згідно неї, близькі контакти з Заходом, а особливо з Німеччиною, повинні були поступово змінити грізну натуру радянсько-російської держави. Певний варіант цієї доктрини протягом останнього десятиліття реалізовував нинішній міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр. Він назвав його «партнерство задля модернізації». Завдяки стратегічному партнерству з Німеччиною, Росія повинна була модернізувати не лише економіку, але й, можливо навіть перш за все, суспільно-політичні інституції.

Нині вже є очевидним, що така концепція партнерства з Росією не має жодного сенсу. Адже не можна мати партнерські стосунки з країною, яка маніфестує свою ворожість до способу нашого спільного життя і не приховує, що хоче з ним боротися. Незважаючи на це, федеральний уряд проводить відверто проросійську політику. Цей стратегічний дисонанс є наслідком інтелектуальної слабкості німецької еліти, чи теж є свідченням глибокої переоцінки німецької політики?

Пояснюючи роль ФРН в політиці другої половини ХХ століття, німецька історіографія придумала концепцію «довгої дороги на Захід» (Heinrich August Winkler). Нова Німецька держава, яка утворилася в 1871 році, обрала спочатку особливий шлях розвитку (Sonderweg). Хоча вона і була пов’язана із Заходом, проте вона не приймала типових для нього політичних інституцій. Геополітично Німеччина також не уособлювала себе з Заходом, що проявлялося у прагненні стати гегемонією, що спричинило два конфлікти в 1918 і 1945 роках.

Федеративна Німецька Республіка зробила висновки з історії, нав’язала цей «особливий шлях» і зв’язалася з Заходом (Westbindung). Вона створила взірцеві інституції західної демократії, які закордонну політику реалізували виключно в рамках НАТО і ЄС. В євроатлантичній спільноті вони відігравала роль оплоту Заходу.

Кінець двополюсної системи повинен був ослабити згуртованість західних союзів. Адже перестав існувати Радянський Союз – чітко визначений ворог, з яким велася смертельна війна. Німці стали найбільшим бенефеціаром у холодній війні. Повторне об’єднання зробило її найсильнішою з точки зору економіки та чисельності населення країною Європи. І не потрібно дивуватися, що знову з’явилася природна спокуса звільнення від пут, які одягла на цю країну коаліція країн в холодній війні. Німецька еліта реабілітувала категорію німецьких інтересів і особливо шляхів їх досягнення. Нову стратегію реалізовував протягом 1998-2005 років канцлер Герхард Шредер. Його гаслом було партнерство з Росією, а символом став північний газогін.

-- Багатополярний світ

Німецькі політики нарешті побачили імперський потенціал ФРН і поступово розпочали переорієнтацію закордонної політики. Спочатку в 2003 році, в зв’язку з війною в Іраку, піддали сумніву американське глобальне лідерство. Вони протиставилися концепції американських неоконсерваторів, згідно з якою Вашингтон мав бути єдиним гегемоном, який визначає глобальний устрій в світі. Підтримали утворення багатополярного ладу, в якому поряд з Вашингтоном на рівних правах буде Пекін, Москва і Берлін. Невдовзі самі американці відмовилися від бажання абсолютного лідерства; почали процес перезавантаження з Москвою і перегрупування своїх сил з євроатлантичного простору у тихоокеанський.

Економічна криза, яка в 2008 році накрила Захід, парадоксально зміцнила позиції ФРН. Водночас, німецька еліта почала дискусію на тему нової стратегії: гегемонії в Європі, послаблення євроатлантичної спільноти, а також євроазіатського партнерства з Росією і Китаєм. Основним положенням нової політики була відмова від традиційної однополярності, яка характеризувала Республіку Бонн. Захід перестав бути єдиним орієнтиром для закордонної політики Берліна.

Було відкрито другий вектор, який показував на Схід. Німеччину і Росію об’єднали спільні інтереси, намагання створити багатополярний світ, в якому Москва і Берлін будуть відігравати більшу роль, аніж в однополярному світі, в якому домінує США. Умовою багатополярності було послаблення трансатлантичних зв’язків, які були основним об’єднавчим чинником спільноти Заходу.

Україна стала полігоном для цієї нової політики. Берлін підтримував ідею російської сфери впливу на Україні. В 2008 році Ангела Меркель була проти будь-яких спроб відкриття перспективи членства для України в НАТО. Аналітики навіть очікували, що Німеччина отримає від Росії за це частину «українського торта». Путін, збільшуючи свій вплив над Дніпром, повинен був враховувати інтереси німецької економіки.

-- На роздоріжжі

Однак Путін перекинув стіл, на якому велася гра. Замість шантажу, тиску і провокування внутрішнього розколу України, він використав збройні сили і анексував Крим. Це виявило розбіжності в Німеччині щодо стратегії. Цей поділ можна спостерігати головним чином в настроях суспільної думки і ЗМІ.

Німці, з одного боку, усвідомлюють, що стосунки з Росією драматично погіршилися, але одночасно вони демонструють певну дистанцію щодо Заходу. Нині тільки 15 відсотків німців вважають стосунки з Москвою нормальними, а 76 відсотків – вважають їх зіпсованими. Ще кілька місяців тому більшість німців – 55 відсотків – вважали, що баланс двосторонніх стосунків є позитивним.

Однак, з іншого боку, аж 61 відсоток німців не хочуть брати участі у зміцненні сил НАТО у Східній та Центральній Європі. Замислитися про єдність суспільства варто й тому, що 49 відсотків німців хотіли б, аби ФРН займала проміжну позицію між Заходом і Росією, і тільки 45 відсотків хоче, аби ФРН була постійною частиною Заходу. Це говорить про те, що німці не є настільки прозахідними, як це було під час холодної війни. А тому, Штайнмайєр репрезентує не тільки якесь вузьке проросійське промислове лобі, але більшість суспільства.

Розділилися і німецькі ЗМІ. Найавторитетніші, але які формують думку лише еліт, газета лівого ліберального спрямування Die Zeit, та помірковано консервативна Frankfurter Allgemeine Zeitung презентують критичні настої щодо Росії і Штайнмайєра. Можна навіть сказати, що домінують атлантисти, або журналісти і експерти, які є прибічниками Німеччини, яка сильно вкорінена в євроатлантичну спільноту. В електронних медіа, і перш за все на телебаченні, дуже сильно представлені прихильники співпраці з Путіним.

На політичній сцені однак немає однозначно проатлантичної і прозахідної сили. А тому, Штайнмайєр без опору продовжує гнути проросійську лінію. А відповідно він виступає проти запровадження реальних санкцій проти Росії і більш рішучих дій щодо захисту східних флангів НАТО. Він не перестає запевняти, що не йдеться про розширення євроатлантичних інституцій на пострадянському просторі. Канцлер Меркель, своїм мовчанням, на практиці підписується під проросійською політикою свого міністра закордонних справ. А це означає, що Берлін не хоче євроатлантичного домінування Заходу в глобальній політиці, оскільки це б загрожувало ідеї багатополярного світу, в якому Берлін повинен відігравати роль імперії світового рівня.

Вся надія на те, що атлантисти почнуть сильніше впливати на німецьку політику. Якщо їм це не вдасться, то Захід без Німеччини перестане бути суб’єктом, з яким рахуються в глобальних розкладах. НАТО буде лише манекеном, а Євросоюз стане регіональним інструментом німецьких політично-економічних впливів.

Автор є істориком філософії. Працював експертом з питань міжнародних відносин в Канцелярії Президента Польщі, Міністерстві закордонних справ і Канцелярії Прем’єр-міністра.

Переклад Оксани Тютюн

Джерело фото: euobserver.com