Віталій Чепинога: Синдром Майдану маячіє перед усіма українськими політиками

Активні користувачі соцмереж, зокрема Facebook, напевно знають Віталія Чепиногу. Не всім відомо, однак, що він був депутатом двох скликань Верховної Ради і писав тоді не смішні тексти на суржику, а спічі для самої Юлії Тимошенко.

Ми не могли пройти впустити нагоди познайомитись з такою цікавою людиною, а Віталій охоче погодився на інтерв’ю.

- Як тобі працювалось з Тимошенко?

Я з нею працював іще з 1997 року. Є такий чувак Олесь Доній, лідер «Революції на граніті», і ми вирішили створити свою політичну силу, оскільки нас не задовольняло те, що відбувалось. І так з’явилась партія «Молода Україна». Юля була тоді в опозиції до Кучми і, хоча в неї був певний негативний бекграунд через Лазаренка, але ми до неї пішли. І з того часу я на неї працюю – 9 років прес-секретарем і потім був двічі депутатом від «Батьківщини».

З Юлею працюється сложно і інтєрєсно. В принципі, вона нормальна людина. Я не знаю її як бізнесмена, не стикався з нею з цього боку, але вона зовсім не акула хижачка, якою її намагаються зобразити. Цілком адекватна людина з своїми мінусами і плюсами.

- В чому причини її невдачі на виборах?

Проблема в тому, що Юлія Володимирівна погано розбирається в людях, схильна вірити якимось компліментам, але я б її не списував остаточно з політики. Її вже хоронили разів двадцять.

- Ти маєш на увазі, що на неї негативно впливає її оточення?

- Вона іде на компроміси з людьми, які на це не заслуговують. Людина приходить і каже: «Дайтє дєнєг, а то будєт плохо!». І виходить  так, що зручніше всього з нею працюється людям, які, скажемо так, трохи непорядні.

- А оця її жіноча харизма, про яку часто говорять? Вона застосовувала її в роботі?

- Тимошенко дуже добре вміє маніпулювати людьми. Я був свідком того, як людина, її відвертий ворог за всіма факторами, сидить в приймальні, чекала дві години, нервує, психує, кидає папки, а потім виходить з піднятими лапами, готова приносити м’яч, лизати руки і так далі. Вона це вміє.

- Чому ти пішов?

- Все дуже просто. Я працював з Юлею, був її особистим спічрайтером, і ніколи не працював з партією. З Турчиновим в мене ніколи не було добрих стосунків. Коли Тимошенко посадили, він мене покликав і сказав: «Ну, давай, будь там десь збоку», але я подякував її сказав, що шукатиму інше місце.

- І зараз ти працюєш в УДАРі.

- Ну, я б не сказав, що я особливо там працюю, але намагаюсь допомагати партії і самому Кличку. Зустрічаємось час від часу.

- На твою думку, в УДАРу є перспективи?

- Все залежить, як вибудуються стосунки з Порошенко і «Солідарністю». Тому що, наскільки мені відомо, спочатку йшла мова про спільний список, кадрові квоти, єдину команду, але зараз бачу якісь сепаратні тенденції.

Але в принципі перспектива непогана. Кличка все-таки люблять, self-made man, який сам заробив свої гроші…

- Ще залежить, як він себе на посаді мера покаже…

- Так, до наступних виборів треба буде щось зробити.

- От в мене складається враження, що в УДАРі, панує матріархат: Зінов’єва, Іонова, Геращенко… Не здається тобі?

- Проблема в тому, що в партії не вистарчає «говорящіх голов». Люди бояться іти на ефіри, щось говорити. Коли з’являються такі жінки, які тягнуть на собі іміджеві складову партії, то це добре.

Сам Віталій Володимирович не дуже любить виступати перед камерою. Точніше, любить, але коли він в трусах і рукавичках. А в костюмі він виглядає не дуже комфортно. Але, принаймні, намагається.

- Я знаю, що декому навпаки подобається, що він натурально виглядає – жива людина, не оратор.

- Він пробував говорити українською. Я йому казав: «Навіщо тобі це треба? Ти маєш повне право говорити російською». Він ж народився десь там в Казахстані, російською в нього виходить набагато краще і природніше.

- Цікавіше було з Тимошенко чи з Кличком?

- Трохи різні речі взагалі. БЮТ, при всій демократичності, мав елементи тоталітаризму. Тобі могли подзвонити в три години ночі і сказати, що треба написати якийсь спіч до пів на четверту. Незрозуміло, нах.., звичайно, але сідаєш і пишеш. В УДАРі більш ліберальний режим, працювати комфортніше.

- Чому, на твою думку, ці наші молодіжні рухи так поспішають брати гроші олігархів і оформлятись в партії, при цьому будучи страшно нудними?

- Можливо, я дуже постарів, але дуже скептично ставлюсь до них. Коли люди кажуть, що треба гнати всіх старих підарасів і вибирати нові, молоді обличчя, я згадую Олеся Довгого, от тут сидів щойно за сусіднім столом з Герегою, Арбузов молодий був, Саша Стоматолог… На жаль, молоді зараз набагато цинічніші, страшніші, бєспрєдєльніші, ніж старі політики. В старих була яка-не-яка етика, а тут люди прийшли і їм відразу треба заробити. Вони відразу намагаються бути серйозними, а я не люблю людей, які ставляться до себе серйозно. Серйозні люди – це страшно.

- От і в Раді всі такі серйозні. Там людей з почуттям гумору можна на пальцях порахувати. Це якийсь природній відбір?

- Політика достатньо несправжня річ. Депутати в Раді розуміють, що з третього поверху на них дивиться 500 телекамер, тому і ведуть себе не зовсім природно. Але ось тут на Мечникова недавно відкрили ресторан «Шоті» - вони там абсолютно розслаблені, не говорять «Слава Україні», а горять «Пішов на …», як нормальні люди.

- А де наші пасіонарії? Не маю на увазі таких, як Ляшко, а щирі харизматичні особистості, за якими можуть піти люди.

- Проблема в тому, що люди, стають депутатами мають дві мети: стати політиками і відбити вартість свого мандату. Але щоб щось заробити, треба сидіти тихо, тому тут не до харизми. До того ж українські партії переважно тоталітарного типу – та ж «Батьківщина» чи Партія регіонів. А лідери дуже ревниво реагують, коли хтось намагається вести якусь свою політику. З чого почалась проблема Ляшко – він був дисциплінованим бютівцем, але коли він почав робити якісь свої плакати та ролики, це відразу не сподобалось.

- Чого можна очікувати до кінця року? Війна, вибори, Крим, Порошенко… Яка перспектива? Що скажеш про Путіна?

- Що сказати - Х..ло! Але, з іншого боку. я розумію таких людей – він все життя провів в КДБ. Я спостерігав за Турчиновим, який керував СБУ навіть не півроку, і в нього там мало дах не поїхав. А якщо людина все життя в системі… Він нас в спокої не залишить. Його не можна замирити, його потрібно якось перемагати. Поки буде президентом Путін – в Україні спокою не буде.

- Думаєш, прийде хтось більш адекватний.

- Та ні. Просто коли його не буде, почнеться розпад Росії, і це буде страшніше за все, що відбувається зараз. І світ цього боїться набагато більше конфлікту в Україні. На жаль, ми опинились на такому перехресті.

А взагалі я оптиміст. Мені здається і хочеться вірити, що все буде добре.

Що стосується Порошенка – зрозуміло, що він переміг з страшним результатом, причому рік назад ніхто навіть цього не підозрював. Був рейтинг 1.5%, а став 60%. Люди ніколи не звертали увагу на таку соціологічну штучку, яка називається «другий вибір»… Так сталось, що Кличко, Яценюк відпали і виявилось, що Порошенко є найбільш підходящим кандидатом.

Правда, на його місці я б проводив вибори в Раду на наступний день після інаугурації, під будь-яким приводом. Зрозуміло, що якщо рейтинг за півроку зріс до 60%, то далі він рости не буде.

Далі буде гірше і гірше, бо люди слідкують за помилками.

- Цього року вибори в Раду будуть?

- Навряд чи. По-перше, в Раді цього ніхто не хоче, там половина мажоритарщиків. По-друге, країна знаходиться у фазі війни. Зрозуміло, що Схід не проголосує, тому проводити вибори в цій ситуації, мабуть, не має сенсу. По-третє, самому Порошенку зручніше пере форматувати існуючу Раду під себе. А як йому проводити вибори, якщо партії «Солідарність» не існує, хоча формально в неї рейтинг під 20%? Набирати туди якихось людей з незрозумілими прізвищами? Краще форматувати те, що зараз є.

- Як гадаєш, Порошенко ще пам’ятає, що прийшов до влади в результаті Майдану.

- Розумієш, кандидати і президенти – зовсім різні люди. Я пам’ятаю Віктора Андрійовича (Ющенка – ред.), який був абсолютно адекватною людиною, хоч до рани прикладай, і повністю зіпсувався буквально за тиждень.

Важко прогнозувати, але я думаю, що, в принципі, синдром Майдану маячіє над всіма українськими політиками. Спочатку не віриться, а потім, як бачиш, що Янукович двічі пролетів на цій х..ні, то ж просто ї…нуцця можна.

- Думаєш, вони усвідомлюють, що є чого боятись?

- Ну, це тільки постфактум. Рік тому назад Янукович був одним із найсильніших, найстабільніших президентів у Європі. Йому нічого не загрожувало, вся опозиція сиділа під плінтусом. Хто б міг подумати, що так вийде. Влада сама себе поховала.

Якщо почати ще з руху «Україна без Кучми», все починається з мітингів біля пам’ятника Шевченку. Там похмуро, Шевченко дивиться з-під брів: «Шо, опять?» і здається, що нема ніякого сенсу, щось робити. Але в результаті вийшло.

- Ти на Майдан ходив?

- Звичайно. Не те, що постійно. Я там не чергував, не буду вихвалятись. Студенти мене вчили, як розбивати бруківку, щоб вийшло три шматки, бо один кидати важко. Майдан – це наше все.

- Що зараз з ним робити?

- Я недавно зайшов – печальне видовище. Перетворюється на ту штуку, що під Печерським судом стояла кілька років. Треба все красиво прибрати.

- Коли будуть вибори в Раду, підеш?

- Мені там лишилась одна людина по списку УДАРу, щоб пройти. Я був депутатом двох скликань. В п’ятому трошки, поки його не розпустив Ющенко, в шостому – повний термін. І чесно кажучи, абсолютно не скучаю за Верховною радою.

- Чому ж тоді пішов?

- А мене ніхто не питав. В список включили і все.

- І ніяк не можна було відмовитись?

- Та не було причин відмовлятись. Але це не моє.