Адвокат диявола. Для Меркель важливо, аби Путін зберіг обличчя

В Польщі обурюються, що її найголовніші партнери в НАТО та ЄС дипломатично підтримують чергове відтворення імперії зла – Росії. Польська еліта впевнена, німці не керуються категорією моральної правоти, у них в пріоритеті реальний розклад сил і інтересів...

Протягом кількох тижнів триває широкий дипломатичний наступ Берліна, метою якого є завершення російсько-української війни. Німці є посередниками у розв’язанні цього конфлікту, вони хочуть підтвердити свою домінуючу роль в центрально- і східноєвропейському регіоні, випхати звідти США, а також зберегти стратегічне партнерство з Росією. І цим самим відігравати роль однієї з кількох глобальних імперій, які творять світовий порядок.

Прологом візиту Ангели Меркель до Києва були дві зустрічі міністрів закордонних справ Німеччини, Росії, України і Франції на початку липня і в середині серпня. Під час них Франк-Вальтер Штайнмайєр чітко презентував проросійську позицію. Він не приховував, що він є «противником військового розв’язання цього конфлікту», а отже, проти того, аби українці придушили проросійські сили і повернули собі повний контроль над своїми територіями.

Меркель, на відміну від проросійського Штайнмайєра, грає роль друга України. В Києві вона послала сигнал, що підтримує незалежність країни. А щоб підсилити хороші враження, обіцяла півмільярда євро на відбудову знищених війною територій. Вдячні господарі оголосили появу плану Меркель (на зразок плану Маршала). Однак, аби не образити Путіна, в той же час німецький віце-канцлер Зігмар Габріель висловився за федералізацію України і виразив сумніви щодо можливості повернення Україні Криму.

Такі протилежні за змістом сигнали, що виходять з Берліна – це типова для дипломатії «гра на багатьох скрипках», метою якої є приведення обох сторін до столу переговорів. Для Меркель важливо, аби Путін зберіг обличчя, тобто, аби Київ не отримав перемогу у антитерористичній операції. Взамін вона розраховує на те, що Росія принаймні обмежить свої терористичні дії скеровані проти української держави.

В Польщі ми обурюємося, що наші найважливіші партнери по НАТО і ЄС дипломатично підтримують чергове втілення імперії зла. Німеччина, яка будує позицію світової держави, не керується категоріями моральної правоти, а реального розкладу сил та інтересів.

-- Pax Germanica

Німецькі розрахунки не важко зрозуміти. Уряд в Києві знаходиться в надважкому становищі і, очевидно, буде змушений піддатися на диктатуру Берліна і Москви. Антитерористичний наступ зазнав фіаско через відкриту інтервенцію російських військ. На нову не буде ані достатньо засобів, ані можливо суспільної підтримки.

До дипломатичного розв’язання кризи підштовхує і глибока економічна та суспільно-політична криза в Україні. «Провідну роль» Меркель в розв’язанні конфлікту і відбудові країни прийняла українська політична еліта, а також західні держави (в тому числі, як би цього не хотіли, і Вашингтон). Таким чином, Німеччина зайняла вигідну, але дещо шизофренічну позицію. Вона відіграє роль адвоката обох конфліктуючих сторін.

Звичайно, реалізація плану Меркель має один слабкий пункт – непередбачуваність Путіна. Однак, Меркель йому довіряє і вірить, що він зацікавлений в тому, аби домовитися з Заходом, а не підірвати європейський порядок. Така довіра, це результат 33 телефонних розмов, які вона провела з Путіним від початку січня до 20 серпня (як про це написав тижневик Die Welt). Для порівняння протягом цього ж періоду Путін розмовляв 15 разів з Франсуа Оландом, 10 – з Бараком Обамою, 9- з Нурсултаном Назарбаєвим, 7 – з Александром Лукашенком, і по 6 – з Петром Порошенком і Девідом Кемероном.

Таким чином, передумовою плану Меркель є віра Берліна в те, що «обєднання Меркель-Путін» в певний момент відіграє свою роль.

-- Yankee go home!

Берлін, намагаючись дипломатично розв’язати кризу, має ще одну ціль. Він хоче обмежити вплив США в Центральній та Східній Європі. В 2002 році уряд канцлера Герхарда Шредера відмовив у підтримці американській інтервенції в Ірак. Він виступив проти одно полярної політики Вашингтону, яка узурпує право одноосібно вирішувати питання глобальної порядку. У відповідь американці створили так звану коаліцію прихильників, в якій не було Берліна та Парижа, але в ній опинилися центральноєвропейські і пострадянські країни (Грузія і Україна). Президент Джордж Буш молодший особливо серйозно підняв позицію Польщі, яка стала однією з окупаційних країн в Іраку. Піднімаючи тимчасово Польщу на позицію наддержави, таким чином він остерігав Німеччину, що США можуть змінити рівновагу сил в центральноєвропейському регіоні, який до цього часу був сферою впливу Берліна.

Американську підтримку Варшава намагалася використати для провадження більш предметної політики (особливо під час правління партії PiS). Таке сприятливе для Польщі положення однак не тривало довго. Воно закінчилося з агресією Москви в Грузії в серпні 2008 року, під час якої виснажена війною на Близькому Сході Америка залишила свого найважливішого союзника на південному Кавказі.

Німці добре пам’ятають той урок. Дипломатичне вирішення української кризи Меркель було б аргументом для Європи, що Америка вже не потрібна на Старому Континенті. А всі проблеми, при цьому без використання сили, Німеччина в стані розв’язати сама – вона керівник Європи.

Наступ Меркель був несподіванкою для Варшави. Польські політики не приховували здивування, що їх не запросили за стіл переговорів. Це здивування незрозуміле. Протягом останнього року Радослав Сікорський, Дональд Туск чи Броніслав Коморовський не виступили з жодною серйозно підготовленою ініціативою з питання української кризи. Такими є наслідки відсутності регіональної політики і дипломатичної пасивності.

На додаток, черговий раз з’ясувалося, що Берлін за будь-яку ціну хоче дотриматися зобов’язань щодо Москви, які були дані під час процесу розширення НАТО в другій половині 90-их ХХ століття. Німці торпедують всі ініціативи постійної військової присутності на території нових членів, розміщення там ядерної зброї або долучення їх до протиракетного щита. Таким чином ставлять під загрозу інтереси безпеки Польщі і балтійських країн. А все для того, аби в своїй грі з Москвою мати сильніші карти.

І в даному випадку претензії поляки повинні пред’являти перш за все самим собі. Про те, що їх інтереси у сфері безпеки суперечать з політикою стратегічного російсько-німецького партнерства, відомо з кінця 90-х, коли німецькі соціал-демократи почали кувати вісь Берлін-Москва. Але ми протягом 15 років сиділи тихо, не робили цю проблему важливим пунктом в порядку денному двосторонніх стосунків і не піднімали це питання під час щорічних міжнародних консультацій. Коли доходить до розмови про інтереси, то бачачи німецького партнера, ми різко втрачаємо резон. За приклад може служити нинішній міністр закордонних справ Сікорський. Будучи шефом МЗС в уряді Каземира Марчінкєвіча, він мав мужність порівняти німецько-російське партнерство з пактом Молотова-Рібентропа, але в Берліні, будучи шефом МЗС в уряді Туска, благав Німеччину взяти на себе відповідальність і керівництво в Європі. Таким чином, від імені Польщі дав карт-бланш на європейську політику і побічно схвалив партнерство з Росією. Насправді, цей приклад показує, що польська міжнародна політика використовується в особистих цілях тих, хто знаходиться при владі, а не є вираженням державних інтересів.

Ми маємо претензії до Берліна, оскільки не хочемо дотримуватися правил гри на міжнародній шахівниці. Ми не розуміємо, що Німеччина в своїй міжнародній політиці керується виключно власними державними інтересами. Ми не розуміємо, що конкретні правові та моральні договірні зобов’язання, які Німеччина має щодо Польщі, зовсім не повинні залишатися в силі для Берліна. Ми не розуміємо, що Меркель через своє добре серце не буде враховувати наші інтереси безпеки. Воно їй не потрібно. Для неї святими є тільки інтереси Німеччини. Претензії ми повинні мати до наших керівників, які з ентузіазмом підтримуючи протягом останніх років міжнародні ініціативи Берліна, забули про нашу власну безпеку.

-- Нове відкриття

Важко не помітити, що протягом останніх місяців така політика Берліна призвела до відродження любові до Вашингтону. Польскі дисиденти визнали, що якщо не німці, то американці візьмуть на себе відповідальність за поляків. Ці надії оманливі. В своєму варшавському зверненні Барак Обама навіть не заїкнувся на тему постійної присутності військ НАТО на території Польщі. А це означає, якщо йдеться про дії, а не красиві слова, що позиція Вашингтону не далеко відходить від позиції Берліна. Кілька днів тому Білий Дім чітко заявив, що постійних баз на території нових членів не буде, бо такі зобов’язання Америка взяла перед Росією. Така подібність позицій Німеччини і США також підтверджує і негативне ставлення до доозброєння України.

Намагання збалансувати німецькі та американські впливи в регіоні загалом не повинні принести очікуваних результатів. Адже переоцінка американської підтримки і пов’язані з цим великі надії опираються на сентименталізм, а не стратегічні розрахунки. З якихось причин ми не можемо зрозуміти, що для США як морської держави Середземноморський регіон (розуміти широку, включно з Чорним Морем) має стратегічні переваги перед Балтійським регіоном і Польщею. Такою є геополітична правда, якою б гіркою вона не була. Однак, це не означає, що поляки повинні відвернутися спиною до Америки, але потрібно перестати виконувати роль лакея і виставляти їй рахунки.

В цій ситуації треба спробувати почати все з початку з Німеччиною. Визначити, що провідною проблемою польської політики не є німецька гегемонія, яка змушує нас йти на поступки, але наше прагнення догодити німцям. Після 2004 року, коли ми формально досягли рівноправної позиції завдяки членству в євроатлантичній інституції, Варшава постійно йшла на поступки Берлінові в стратегічних питаннях: де-факто схвалила німецько-російське енергетичне партнерство, дала свою згоду на Лісабонський договір, який погіршив позиції Польщі в структурах прийняття рішень ЄС, чи щодо кліматичного пакету. За такі поступки ми не виставили Берлінові рахунку, так як не виставили рахунку Америці за участь у війні в Іраку.

Міжнародна політика це не сентименти і пусті, проте ефектні жести, які добре продаються в ЗМІ, а реалізація державних інтересів через узгодження їх з потенційними партнерами і водночас, побудова з ними коаліцій, які б служили досягненню поставлених цілей. Війна в сусідній країні може означати, що час дипломатії поступово закінчиться. А тому, потрібно його добре використати і витягти з нього стільки, скільки буде можливо, від Німеччини і США – найважливіших партнерів у сфері безпеки Польщі.

Автор є істориком філософії. Працював експертом у сфері міжнародних стосунків в Канцелярії Президента, МЗС та Канцелярії Кабінету Міністрів Польщі.

Переклад Оксани Тютюн для «Главкома»