Небезпечна гра Ердогана

У перший день зими, в новенькому Президентському палаці на околиці Анкари, відбулася зустріч глав Туреччини і Російської Федерації. Після завершення переговорів, Володимир Путін несподівано заявив, що Росія не може продовжувати реалізацію «Південного потоку».

Особливий підтекст готувався російською стороною заздалегідь. Так, 28 листопада в Кремлі вирішили підвищити статус візиту до рівня державного, тобто найвищого. Зроблено було це за два дні до поїздки і навряд чи з метою збільшити резонанс від новини про закриття амбіційного проекту «Газпрому». Такий дипломатичний жест Москви можна трактувати не лише в площині газових домовленостей, особливо враховуючи, що зустріч Реджепа Таїпа Ердогана з Путіним відбувалась на тлі непорозумінь, які останнім часом виникли в стосунках Анкари і Вашингтону.

Скандал розгорівся на початку жовтня, після того як віце-президент США Джо Байден обмовився, начебто Ердоган у розмові з ним визнав, що іноземні найманці проникали до Сирії через територію Туреччини. Такі слова американського високопосадовця прямо вказували на відповідальність Анкари за посилення терористичної організації Ісламська Держава Іраку та Леванту (ІДІЛ), яка нині контролює північно-східні райони Сирії і значну частину території Іраку.

Президент Ердоган сприйняв такі слова Байдена як особисту образу і зажадав вибачень. Для Білого дому, що саме в ті дні на саміті НАТО в Уельсі збирав коаліцію проти ІДІЛ, втрата такого важливого союзника як Туреччина, була вкрай небажаною. Тому віце-президент США поспішив вибачитись. Але цього виявилося замало. Туреччина таки відмовилась брати активну участь у боротьбі проти ісламістів на умовах Вашингтону. Вимоги Анкари залишися незмінними. За словами Ердогана, турецька армія воюватиме з ІДІЛ, якщо стратегія міжнародної коаліції передбачатиме наземну операцію проти режиму Башара Асада в Сирії, запровадження безпілотної зони над територією конфлікту та створення «зони безпеки», куди могли б повернутися сирійські біженці, які нині знайшли прихисток на території Туреччини.

Офіційна Анкара змушена активно відстоювати свою позицію зовсім не через необережну репліку Байдена. Фактичний крах державності двох сусідів Туреччини, Сирії та Іраку, приніс Анкарі неабиякий головний біль, викликаний багатьма подразниками.

По-перше, це біженці. За даними комісії з прав людини парламенту Туреччини, станом на середину листопада 2014 року загальна кількість вимушених переселенців, які перетнули сирійсько-турецький кордон, склала 1,6 млн. осіб. Сьогодні 224 тисячі з них перебувають у таборах для біженців. На підтримку їхніх потреб уряд Туреччини уже витратив понад 4,5 млрд. євро. При цьому на реальні компенсації від міжнародної спільноти розраховувати не доводиться.

По-друге, серйозну загрозу для національної безпеки Туреччини становить можливе посилення сепаратизму турецьких курдів. На сирійському театрі воєнних дій загони курдської самооборони контролюють низку територій на півночі країни, що межують із Туреччиною. В Іраку, в умовах війни, автономна область Іракський Курдистан фактично не керується центральною владою. Тож у цій великій області на кордоні з Туреччиною склались сприятливі умови для формування незалежної держави курдів. Створення нової світської неарабської країни – спокуслива можливість для США посилити свій вплив у регіоні. Воєнну підтримку курдам Вашингтон уже надає: нещодавно авіація США скинула партію зброї курдським загонам оборони міста Кобані, що на півночі Сирії.

Напружена ситуація навколо цього міста в жовтні спричинила масштабні акції протесту турецьких курдів, які вимагали від уряду надати воєнну допомогу захисникам Кобані. Але, незважаючи на три десятки жертв зіткнень з поліцією, влада Туреччини досі утримується від реальної допомоги курдам Сирії та Іраку. В Анкарі розуміють, що утворення незалежного Курдистану спровокує південно-східні райони Туреччини, де проживає 16-18 млн. курдів, на вихід зі складу країни. Такі побоювання цілком виправдовують жорстку позицію президента Ердогана. Нещодавно він назвав головну політичну силу сирійських курдів, «Партію демократичної єдності», бойові угрупування якої ведуть боротьбу з ІДІЛ, «терористичною організацією». «Вкрай неправильно було б чекати від нас, що ми почнемо допомагати одній з терористичних організацій» - такою була відповідь глави Туреччини на заклики про допомогу.

При цьому існує ще один фактор, який стримує більш активні дії Туреччини. Наземна операція неодмінно призведе до зростання воєнних витрат. Окрім додаткового тягаря на бюджет, це означатиме посилення впливу військових на внутрішню політику.

З 1960 року в Туреччині відбулися чотири військові перевороти. Незважаючи на недемократичні практики приходу до влади, військові завжди зберігали відданість ідеалам світської держави та прозахідним орієнтирам. Однак після перемоги на виборах 2002 року «Партії справедливості і розвитку», лідером якої є Ердоган, «традиція» військових переворотів обірвалась. Нова політична сила зуміла довгий час поєднувати програму демократизації економічного та політичного життя країни з риторикою, яка апелювала до традиційних цінностей та ідей ісламу. Перебуваючи на посаді прем’єр міністра з 2004 року, Ердоган здійснював наступ на позиції військових через численні судові процеси, фігурантами яких були високі офіцерські чини. Відсторонити військових від можливості впливати на уряд Ердогану вдалося завдяки надійному союзу з Генпрокуратурою та Міністерством внутрішніх справ.

Тепер, коли позиції військових істотно ослаблені, Ердогану важливо втримати баланс між армією та іншими силовими структурами. Війна з ІДІЛ, навпаки, може відновити підкилимну боротьбу в силових відомствах. Жертвою цієї боротьби може стати сам Ердоган, який за більш ніж десять років перебування при владі нажив собі немало ворогів. Тримати правоохоронні органи і армію в шорах президенту потрібно і з огляду на численні корупційні скандали, що протягом останнього року витрусили з турецьких владних еліт не одного міністра.

Ердоган продемонстрував вміння користуватися правоохоронною системою не лише з метою приборкання амбіцій військових. 14 грудня щонайменше 23 людини, серед яких більшість журналісти опозиційних ЗМІ, були заарештовані. Причина арешту – «спроба здійснити державний переворот». За самим переворотом начебто стоїть Фетхуллах Гюлен, особистий ворог Ердогана в політичній боротьбі. Гюлен - письменник, колишній імам і глава опозиційного громадянського руху «Хізмет», який з 1999-го проживає в США, - ще один камінь спотикання Анкари і Вашингтону.

Досі Захід з особливою обережністю вибудовував порядок денний у стосунках з Ердоганом. Однак його самостійна зовнішня політика все частіше починає викликати невдоволення західних еліт. ЄС і США, які досі поблажливо ставилися до турецького лідера, на парламентських виборах у червні 2015 року можуть зробити ставку на політсили, близькі до Гюлена. Переконлива перемога президентської партії потрібна Ердогану з огляду на те, що оновлений парламент має прийняти нову конституцію, яка змінить форму державного правління. Сьогодні реальна влада зосереджена в руках прем’єр-міністра. Однак, перемігши на президентських виборах в серпні 2014-го, Ердоган не збирається залишати широкі повноваження своїй креатурі на цій посаді - Ахмету Давутоглу. В новій редакції основного закону, Туреччина має стати президентсько-парламентською республікою. Саме тому Ердоган так активно взявся громити медіа, пов’язані з його заокеанським противником.

США та ЄС поспішили засудити такі дії турецької влади, однак, та, схоже, не збирається цим перейматися. Про офіційну відмову від європейського курсу мова поки що не йде, але Realpolitik Ердогана визначила пріоритетним східний вектор розвитку. В таких умовах візит Путіна став своєрідним сигналом Заходу, хоча й залишився в тіні гучних заяв російського президента.

При цьому самі переговори Ердогана зі своїм російським колегою виявилися надзвичайно ефективними для Туреччини.

«Південний потік» замінить інша труба, яка піде до Туреччини по дну Чорного моря. Планується створити газовий хаб поблизу грецько-турецького кордону, що підвищить статус Туреччини як транзитера енергоносіїв і вирішить проблему дефіциту газу на внутрішньому ринку. Авансом від Кремля уже стала 6% знижка на російський газ, який постачається до Туреччини (в 2013 та отримала від «Газпрому» 26,7млрд м³ газу, більше половини з яких припало на газопровід «Блакитний потік»).

У сфері атомно-енергетичної співпраці «Росатом» незабаром розпочне будівництво атомної станції «Аккую» на південному узбережжі Туреччини. Окрім цього, той факт, що Туреччина не долучилася до санкцій ЄС, дасть змогу наростити експорт турецької аграрної продукції до РФ.

Крим також не став яблуком розбрату між двома країнами. Незважаючи на заяви Ердогана про те, що Туреччина «не залишить кримських татар у біді», позиція Анкари в цьому питанні залишається неоднозначною. Схоже, Туреччина обмежиться захистом мечетей та мусульманських культурних центрів в Криму. А от на політичну підтримку Меджлісу кримськотатарського народу розраховувати не варто.

Іншою проблемою, яку обговорили Ердоган і Путін, є Сирія. До останнього часу підтримка Москвою режиму Асада охолоджувала стосунки двох країн. Однак тепер, коли Росія «загрузла» на Донбасі, а економіка тріщить від падіння цін на нафту і санкцій Заходу, Сирія стала для Кремля чемоданом без ручки. Відтак, в білокам’яній вирішили, що краще передати цей чемодан Ердогану, не чекаючи поки його підхопить Америка. Розмінною монетою можуть стати поступки Анкари в Кавказькому регіоні, який не одне століття знаходиться у сфері інтересів Росії та Туреччини.

Окрім цього, Ердогана й Путіна зближує схожий досвід політичної боротьби. Обоє не так давно пережили кризу власної легітимності (Болотна площа в Москві і протести 2013 року на площі Таксим у Стамбулі). Обоє придушили протест і перейшли до більш рішучих дій на зовнішній арені. Обоє вбачають у Заході загрозу своїй владі і розвертають свої країни на Схід.

Просування Туреччини на Близькому Сході і центральній Азії стримується з одного боку шиїтським Іраном, з іншого надійними союзниками США -саудитами. Оскільки Анкара не може тягатися на рівних з країнами-експортерами нафти й газу, Ердоган шукає підтримку на стороні. І знаходить її в Росії, яка, балансуючи на межі міжнародної ізоляції, радо приймає в союзники кожного бажаючого.

Стратегія Ердогана проста і цілком раціональна. Поблизу своїх кордонів, на розбурханому Близькому Сході, турецький президент намагається відігравати роль посередника між регіональними ворогами – шиїтами на чолі з Іраном та сунітами Аравії, які активно фінансують сирійську опозицію. Мета Ердогана в глобальному масштабі - скористатися вигідним геополітичним положенням своєї країни, перетворивши її на важливий економічний і транзитний міст між Європою та Азією.

Для цього потрібно балансувати між двома світами. Чи вдасться це Ердогану покаже час. Роки, проведені ним на верхівці влади, могли притупити політичну інтуїцію та відчуття міри. Якщо це так, то небезпечна гра, яку затіяв Ердоган із Заходом, може обернутися його власним фіаско.