Лобізм «Газпрому» в Україні: мрії продовжують збуватись

На прес-конференції 30 грудня прем’єр Яценюк відбив підсумки діяльності уряду: «Дмитра Фірташа немає. Це одна з ключових реформ енергетичного сектору. Друге – ми відійшли від російської газової залежності. Третє – ми розвернули реверсний потік з ЄС. Четверте – ми прийняли закон про модернізацію і експлуатацію української ГТС».

Досить дивно, коли під реформами розуміють зникнення тієї чи іншої одіозної фігури. Причому зникнення добровільне. Рішення про ліквідацію «РосУкрЕнерго» ухвалив російський «Газпром» (з одного боку) та австрійська компанія Centragas Holding AG, підконтрольна Фірташу (з іншого). Яким дивом до цього причетний реформатор Арсеній Яценюк – незрозуміло абсолютно.

Втім, важливо навіть не це. Лобісти інтересів «Газпрому» в Україні лишились і так. Щоправда, це дещо інший – не фірташевський – лобізм. Він свідчить радше не про прямі загрози енергетичній незалежності України, а про тісне зрощення інтересів російського та українського бізнесу. Зрощення, на яке не може вплинути жоден чинник. Навіть війна.

Прикладом тому слугує російський олігарх Костянтин Григоришин, який наразі працює над монополізацією ринку обладнання для «Газпрому». Річ у тім, що для здійснення масштабних планів з будівництва газотранспортної інфраструктури «Газпрому» необхідні не тільки труби, але й велика кількість газоперекачувальних агрегатів (ГПА), які є складовою частиною компресорних станцій.

На даний момент основними постачальниками ГПА виступають російські ТОВ «Іскра-Турбогаз» (Пермь), ЗАТ «РЕП Холдинг» (Санкт-Петербург), а також українське «Сумське НВО ім. Фрунзе». Останнє належить Костянтину Григоришину. Іще початку 90-х Григоришин спільно зі своїм давнім партнером Ігорем Куйдою через компанію «Енергетичний стандарт» взяв участь у приватизації «Сумського НВО ім. Фрунзе» і став власником міноритарного пакета.

На початку двотисячних Григоришин вирішив отримати повний контроль над підприємством. Скупивши інші міноритарні пакети, Костянтин Григоришин відсторонив від управління його колишнього керівника Володимира Лук'яненка – того самого, котрому приписували подарований Януковичу золотий батон. З 2008-го «Сумське НВО ім. Фрунзе» перейшло у власність Григоришина. А керують ним призначені олігархом менеджери.

Сумське НВО ім. Фрунзе – не єдине українське машинобудівне підприємство, що знаходиться у власності Григоришина. Вже понад вісім років він бореться за розширення впливу на харківський «Турбоатом», 15% акцій якого олігарх володіє через посередництво підконтрольних йому компаній (75% «Турбоатому» належать державі – принаймні, поки що).

Харківський виробник турбін може пречудово інтегруватися до групи «Енергетичний стандарт», прямим текстом заявляють менеджери Григоришина. Завод подобається російському олігарху своєю високою рентабельністю та можливістю розширити портфоліо «Енергетичного стандарту» новою лінійкою продуктів. Але й без цього протягом 2014-го «Турбоатом» відвантажував до Росії близько 50% продукції – турбін та комплектуючих до електростанцій. І на 2015 рік у портфелі замовлень «Турбоатому» числиться чимало поставок до РФ.

Машинобудівну тріаду Григоришина замикає «Запорожтрансформатор» – підприємство, що також входить до його холдингу «Енергетичний стандарт». Про решту бізнесу Григоришина в Україні (про його долю у 16 обленерго, про консорціум «Металургія» тощо) детально не говоритиму – всі подробиці бізнесового сходження Григоришина є у відкритих джерелах.

Закцентувати хотілось би на іншому. Теперішній український уряд дещо специфічно розуміє усунення гравців, котрі виступають за ворожу нам команду. Пан Григоришин, хоч і є вихідцем з Запоріжжя, грає явно не за збірну України. Те, що він такий не один – факт. Але водночас Григоришин є по-своєму унікальною особистістю.

Синопсис його контактів з українським істеблішментом – як з олігархами, так і з топовими політиками – зайняв би забагато місця. Покровительство Григоришина, якщо вірити джерелам, зазнали мало чи не всі мало-мальськи відомі лідери партій та їхні політичні проекти. Останніми, кого опікав російський олігарх, були ПР та КПУ.

В 2005 році тодішній секретар РНБО Петро Порошенко обіцяв подати до суду на Костянтина Григоришина, якщо той публічно заявлятиме про їхню співпрацю. Всі контакти між першим та другим буцімто зводились до розмов про необхідність повернення приватизованих обленерго у державну власність. «Ми віддали ключ від квартири по ціні ключа, а не квартири», – коментував тоді Порошенко.

Це було, повторимо, у 2005-му. Звідтоді по цей час ніхто так і не почав процес реприватизації українських обленерго. Що ж стосується спільних інтересів Костянтина Григоришина та Петра Порошенка, то вже у 2007-му активно обговорювалось можливість об’єднання суднобудівних активів обох підприємців та залучення цих активів до створення єдиного суднобудівного холдингу.

«Придане» Григоришина як можливого акціонера полягало у 58% акцій севастопольського ВАТ «Севморзавод», внеском Порошенка могла стати контрольована ним «Ленінська кузня». Подальший розвиток сюжету був таким: у тому ж таки 2007-му Григоришин став власником 70% акцій ПАТ «Укррічфлот», а у 2010-му продав 60% свого пакету Петру Порошенку.

Таким чином, український президент та російський олігарх є давніми знайомими. Давніми знайомими також є Григоришин та Юрій Касіч – колишній голова правління ПАТ «Чернігівобленерго», який нещодавно отримав посаду в державній компанії «Укренерго». Це не дуже сподобалось Арсенію Яценюку, котрий зажадав від міністра Демчишина «взяти під контроль призначення керівників енергетичних компаній», але наразі Касіч лишається при портфелі.

Подібне призначення дещо відгонить олігархічним кумівством, а відтак настирне прагнення Григоришина отримати контрольний пакет «Турбоатому» вже не виглядає надто фантастичним. Але значно гіршим є інше. Зв’язки Григоришина не обмежуються президентським кабінетом у Києві – вони, природно, сягають і Москви.

Ідею Путіна перетворити Крим на велику ігрову зону чи не першим підтримав саме Костянтин Григоришин. Очікується, що він виступить головним інвестором такого проекту, благо на півострові йому належить понад сто гектарів землі. Зрозуміло, що пан Григоришин намагається отримати максимум вигоди від приятелювання з обома столицями, однак якщо принцип «скажи мені, хто твій друг, і я скажу – хто ти» ще ніхто не скасовував, ситуація виглядає вельми несимпатично.

Тож, можливо, за рівнем шкоди Костянтин Григоришин – партнер Газпрому та Путіна (котрому він допомагає освоювати анексований Крим) – не поступається і відстороненому від енергетичних справ Фірташу. Лояльність до нього української влади несе збитки як іміджевого, так і практичного характеру.

Таким чином, перемогу над «злими геніями» української енергетики (і не тільки) святкувати, мабуть, таки зарано. Злі генії іще не перевелись – їх, схоже, плекають та оберігають. І «Костянтин Григоришин» – лише одне з легіону їхніх імен.