Атомна енергетика – не супермакет «Білла»
В державі, яка пережила чорнобильську трагедію, в умовах воєнної агресії, ядерною енергетикою керує колишній фіндиректор мережі супермакетів
Безперспективність розвитку однієї з найпотужніших науково-ємних галузей – атомної енергетики – це факт цілком очевидний, адже і попередня, і нинішня влада, в складі якої – жодного атомника, безпорадні в своїх діях по відношенню до галузі. Проте намітилися позитивні зміни. Глава Міненерговугілля Володимир Демчишин нарешті зрозумів: галузі потрібен керівник-фахівець, тобто, заступник міністра з питань атомної енергетики.
Але було б добре, аби міністр таки пояснивсвої незрозумілі дії, коли у березні, всупереч чинному законодавству про кваліфікаційні вимоги до керівників в царині ядерної енергії, призначив не фахівця-атомника Сергія Єрмака начальником управління з питань енергетики та атомно-промислового комплексу Міненерговугілля! Практично, він залишається єдиним представником від атомників у владних структурах, але його статусу недостатньо для вирішення глобальних проблем галузі.
Більшого цинізму годі й придумати: в державі, яка пережила Чорнобильську трагедію, та ще й в умовах воєнної агресії з боку Росії, керувати ядерною енергетикою міністр призначив колишнього фінансового директора компанії «Білла-Україна»? Коментарі зайві. А от навіщо це зробили – відповідь на це запитання очевидна: комусь до вподоби поуправляти фінансовими потоками «Енергоатому», річний обіг якого цього року сягне 40 мільярдів гривень!
В результаті влада – і нинішня і попередня - загнала в глухий кут всі напрацювання професіоналів щодо розвитку атомно-енергетичної галузі. Ця галузь під час війни на сході стала найбільш надійним оплотом в енергозабезпеченні держави - частка атомної енергетики в загальній структурі виробництва сягнула небувалих обсягів: з довоєнних 43% до майже 60-70%!
На тлі існуючих проблем яскравим свідченням стало те, що рівень безпеки наших АЕС не викликає сумнівів у експертів. «Надійність та безпека діючих енергоблоків – на рівні кращих світових компаній», - стверджує Володимир Бронніков, експерт Московського центру Всесвітньої асоціації організацій з експлуатації АЕС (ВАО АЕС) в Україні, почесний президент Українського ядерного товариства. Що ж необхідно зробити для того, щоб відновити перспективи розвитку атомно-енергетичного комплексу? Про це – у розмові «Главкома» з Володимиром Бронніковим.
Сьогодні атомних потужностей в Україні достатньо, але збудовані в радянські часи АЕС майже вичерпали свій ресурс, тому прийшов час подумати, чим їх замінити. Тим часом в «Енергоатомі» з 2012 року заморожені практично всі інвестиційні проекти, в тому числі й спорудження 3-го та 4-го атомних енергоблоків Хмельницької АЕС. В чому ж причина?
Заплановані до будівництва атомні енергоблоки розраховані на все XXI століття. В якій-завгодно країні діючі та заплановані до будівництва енергоблоки повинні опиратися на власний інжиніринг, ми повинні самі розв'язувати питання ядерної безпеки. Але наші наукові установи вирішують лише певні прикладні завдання, а не комплексні, як, наприклад, у Росії.
Країна з розвинутим атомно-енергетичним комплексом повинна продумувати свою політику на 100 років і, як мінімум, на 20 років вперед. Але ці проблеми повинна вирішувати не лише експлуатуюча компанія (НАЕК «Енергоатом, - ред.), а, перш за все, уряд.
Що я маю на увазі? От у нас побудовані за радянським проектом енергоблоки відпрацювали 30 років, тепер ми продовжуємо їх термін ще на 20 років, тому повинні передбачити все, що відбуватиметься через 20 років.
Якихось 5 років тому ніхто з нас не думав, що так погіршаться стосунки з Росією. Але саме в Росії знаходяться постачальники критичних послуг для атомної енергетики, і не лише ядерного палива, але й інжинірингових послуг. Я завжди говорив: Україна не має права залежати від жодної іншої країни-постачальника критичних компонентів АЕС – ядерного палива, реакторів, тощо. Тому ми повинні були створити національний атомний інжиніринг. Якщо в країні експлуатують та будують атомні енергоблоки, потрібно спиратися на власний інжиніринг, включно з науково-технічним супроводом, на власне атомно-енергетичне машинобудування та, що найважливіше, на різні джерела постачання ядерного палива.
Але ж власний інжиніринг досі не створено, хоча відомо, що 5 років тому підрозділ компанії «Енергоатом» - «Атомпроектінжиніринг», яким ви тоді керували, спільно з Національною Академією Наук України розробили комплексну програму та передали її на затвердження в Мінпаливенерго. В чому ж причини такого провалу?
Так, власний атомний інжиніринг так і не створили, хоча нині це особливо актуально. Спільно з відділом ядерної енергетики НАНУ ми розробили таку програму дій, коли декілька наукових інститутів планували перевести на «атомні шпали», тобто, кожен інститут повинен був відповідати за один напрямок діяльності. Для втілення цієї програми потрібна була лише воля уряду. А ще – потрібно було підняти тариф на атомну енергію лише на 0,2 копійки, щоб зібрані кошти спрямовувати в державний бюджет для цільового фінансування розвитку наших наукових інститутів.
Але надбавку до тарифу не запровадили, тобто, не створили джерела фінансування. Та й взагалі на рівні уряду цю проблему навіть не розглянули. Я зрозумів, що колишня влада виявилася не готовою осмислити поставлені перед нею задачі.
Тому нині компанія «Енергоатом» обмежує свою діяльність лише поточними справами щодо організації безпечної та надійної експлуатації атомних енергоблоків, що також дуже важливо, особливо в нинішніх умовах. Компанія блискуче з цим справляється, але не може вирішувати державні задачі.
Крім електроенергії галузь продукує ще й небезпечні радіоактивні відходи. Що необхідно зробити, щоб у майбутньому ми зіштовхнулись з проблемою їх збегігання?
Наші пропозиції пиляться у міністерських кабінетах. До того часу, поки ми не вирішимо цю проблему, ми не збудуємо жодного нового ядерного енергоблоку, не вирішимо проблему радіоактивних відходів, що створюються в процесі діяльності АЕС.
Згідно з чинним законодавством, атомники повинні створити систему кондиціювання радіоактивних відходів, і потім ці відходи в безпечній упаковці передати державі, яка зобов'язана забезпечити їх надійне зберігання. На ці потреби «Енергоатом» перераховує до державного бюджету екологічний податок на радіоактивні відходи. А подальше зберігання відходів — це вже не відповідальність експлуатуючої організації. Це відповідальність держави. Якщо відходи не високоактивні, держава їх зберігатиме 300 років. Високоактивні РАВ зберігатимуться вічно в спеціально створених геологічних формаціях. Згідно чинного законодавства, це відповідальність держави. Компанія «Енергоатом» не може вирішувати державні задачі.
Але ж атомники повинні ініціювати вирішення цих проблем перед урядом, особливо за умов військової агресії?
В цій ситуації ми залежимо від Росії щодо поставок критичних компонентів, але не залежимо від інжинірингових послуг на поточну діяльність. За відсутності національного атомного інжинірингу ми не здатні комплексно працювати як з російськими виробниками ядерних установок, так і з європейськими, американськими, японськими, адже ми не спроможні кваліфіковано зрозуміти те, що нам пропонують на світовому ринку. А якщо ми не здатні зрозуміти ту продукцію, яку нам пропонують, то ми фактично зберігаємо залежність від того розробника реакторів, атомних станцій, що залишився нам у спадок від СРСР. Всі вони розташовані там – в Росії.
Це і є головною проблемою за відсутності власного інжинірингу: ми не спроможні аналізувати власну безпеку, не можемо зрозуміти, що нам пропонують зовнішні постачальники – з Росії чи інших країн.
Хто ж вирішуватиме ці проблеми? Мабуть, ініціатива повинна йти від Сергія Єрмака? Що ж робити в такій ситуації?
Та нічого не потрібно робити. Потрібно лише підняти ті документи, які зберігаються в Мінпаливенерго, створити відповідну робочу групу і запускати в роботу.
За родом своєї діяльності, я не стикаюся з державною системою управління атомною енергетикою. Як представник ВАО АЕС в Україні, я просто спостерігаю за роботою української АЕС, веду моніторинг, і бачу, що ніяким чином не вирішуються роботи щодо створення власного атомного інжинірингу, не вирішується проблема державного зберігання радіоактивних відходів. Кваліфіковано вирішується лише один напрямок робіт – це адаптація іншого, крім російського, виробника ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-1000. Це я повністю вітаю!
Ми йдемо в Європу, а там діє вимога: купувати не менш ніж 20% ядерного палива в іншого виробника. Це нормально, не повинна бути залежність лише від одного постачальника, адже це критична позиція.
Ви маєте на увазі дослідну експлуатацію ядерного палива американської Westinghouse на Южно-Українській АЕС? Коли, на вашу думку, це паливо зможе отримати ліцензію на промислову експлуатацію?
З огляду на те, що на ринку тепер присутні два виробники ядерного палива, ми отримали змогу критично розмовляти з російськими постачальниками ядерного палива. Також ми можемо критично говорити і з компанією Westinghouse з приводу підвищення якості, передбачивши на майбутнє появу якихось проблем.
За моїми оцінками, американське паливо за наявності всіх його хороших показників у роботі може бути ліцензованим для промислового використання не раніше, ніж через три роки. Я знаю настрої росіян-професіоналів: вони незадоволені з комерційної точки зору, але у них немає технічних претензій до того, як «Енергоатом» проводить цю роботу. Самі росіяни також виробляють ядерне паливо для західних атомних енергоблоків. Це нормально, тому не потрібно лякати нас страшилками, які інколи з`являються в пресі - вони з політичним душком.
Але де ж атомники зберігатимуть касети з відпрацьованим американським паливом, адже й досі не збудовано Централізоване сухе сховище відпрацьованого ядерного палива (ЦССВЯП) за технологією американської Holtec International в зоні Чорнобильської АЕС?
Звісно, що відпрацьоване американське паливо Росія не прийматиме до себе на зберігання. Тому цю проблему потрібно вирішити. Україна повинна збудувати незалежну систему зберігання - ЦССВЯП. На Запорізькій АЕС збудували ж? І тепер ніяких проблем. Інколи народ обурюється, що туди ввозитимуть відпрацьоване ядерне паливо з інших країн, але ми вибрали таку систему, яка не передбачає завезення туди палива з інших атомних електростанцій.
Нещодавно французька компанія Areva презентувала в Києві свою концепцію щодо можливості на власних потужностях переробляти відпрацьоване паливо – і російське, і американське. Чи зможе Areva стати альтернативним постачальником послуг, поки Україна не збудує своє ЦССВЯП?
Колись компанія Framatome (згодом ввійшла до складу Areva) купила ліцензію на американську систему сховища відпрацьованого палива, яку згодом збудувала для потреб виключно Чорнобильської АЕС (цей провальний проект СВЯП-2 згодом вирішили доопрацювати спільно з американською Holtec International, адже в бетонних стінах виявили тріщини, звідки виходила радіація – ред.).
До речі, Areva ніколи не бере відпрацьоване паливо на зберігання. Вони беруть його лише на переробку, після того, як виділяють цінні компоненти, відходи відправляють назад до країни-замовника. Такі послуги вони робили для Японії. Тому Україні потрібно збудувати власне ЦССВЯП.
З огляду на те, що у американського палива вища ємність урану, це дозволяє робити більш гнучкі паливні цикли – 12, 18 чи 24 місяці. Поки що використовується 12-ти місячний цикл. Експерти стверджують: коли паливний цикл буде суттєво збільшено, то ядерне паливо в реакторі вигорить до такого стану, що його ьудеекономічно не доцільно переробляти з метою відбору цінних компонентів?
Якщо ж паливо в реакторі вигорить до такого рівня, що його подальша переробка стає не рентабельною, тоді ми робимо з нього радіоактивні відходи. Можливо, доцільно випалювати ядерне паливо до нижчого рівня (нині в реакторі згорає лише 3-5% цінних компонентів ядерного палива, а решта – 97-95% - це ізотопи, які в подальшому можна використати для реакторів на швидких нейтронах. Нині відпрацьоване паливо з цінними компонентами вивозять на переробку до Росії, звідки вони повинні були повернутися в Україну – ред.).
Наші вчені повинні були проаналізувати ядерно-паливний цикл, щоб оператор атомних станцій – НАЕК «Енергоатом» - міг рухатися самостійно. Щоб це стало можливим, потрібно було створити в Україні певні напрямки наукових досліджень в наших інститутах.
Зокрема, в Харківському фізико-технічному інституті працюють прискорювачі (лінійний прискорювач електронів є джерелом нейтронів для запуску ланцюгової ядерної реакції, - ред), підкритичні реактори, там розроблена система аналізу – все це потрібно було розвинути до того рівня, щоб наші вчені могли самостійно оцінювати ядерно-паливний цикл, що протікає в реакторах АЕС. Ядерне паливо – це не вугілля.
Нам ніхто не передасть свої розробки. Ми повинні зрозуміти: якщо Україна будуватиме нові енергоблоки, термін експлуатації яких сягатиме 60 років, ми повинні думати на 100 років вперед, адже ми відповідальні перед майбутніми поколіннями за накопичені радіоактивні відходи.
Ми, атомники, все ж таки – експлуатаційники, а нам потрібно на все це подивитися очима конструкторів. Ця робота навіть не розпочата.
Висновок від автора.
Реальне втілення національного атомного інжинірингу почалися з того, що в 2009 році в складі «Енергоатома» було створено підрозділ «Атомпроектінжиніринг» (АПІ). Цей центр мав би забезпечити інженерний супровід проектування та будівництва нових ядерних установок.
З приходом влади Януковича-Азарова, в компанії почали активно ліквідувати організаційні структури, створені для реалізації стратегічно важливих для країни проектів, покликаних зменшити залежність нашої атомної енергетики від Росії. Виконавцем цих вбивчих процесів стали призначені урядом президенти «Енергоатома» Віссаріон Кім (призначений в серпні 2012 року), якого через 10 місяців мало не в наручниках вивели з компанії, а на його місце призначили ще активнішого ліквідатора – Микиту Константинова. Останній з «честю» добив розпочату Кімом справу, і лише в квітні 2015 року Москва подарували йому високу посаду в одній із структур «Росатома» в Москві.
Підсумок: атомно-енергетичний комплекс України в повній залежності від агресивної Росії. І хоча російські атомники ведуть максимально збалансовану та витриману політику по відношенню до нашої атомної енергетики, стверджувати, що так буде завжди, не можна.
Нова влада нічого не зробила для того, щоб розвернути цю безглузду ситуацію на 180 градусів. В Україні є наукові інститути, які багато зробили для розвитку не лише атомної енергетики колишнього Союзу, а й для багатьох інших високотехнологічних галузей – космонавтики, літакобудування...
До відома тих, хто не знає, що лише в Харківському фізико-технічному інституті, який став науковим центром світового рівня, працювали видатні вчені - Лев Ландау, Ігор Курчатов, Кирило Синельников, Лев Шубников, Євген Ліфшиць, Борис Лазарєв, Дмитро Іваненко та ін. Якщо хтось з керівників наших енергетичних відомств не чув про досягнення цих вчених, повинен негайно покласти заяву про звільнення з посади. Інакше атомна енергетика України кане у вічність.