Сергій Загасайло. Два відсотки на життя

Я їхала до Сергія додому – в маленьке містечко на Львівщині, очікуючи побачити там зневіреного хлопця, що за рік втратив надію на повноцінне життя. А зустріла неймовірну історію кохання, що проходить випробування часом, розлукою, болем, людським осудом.

-- Пісня про себе

Переді мною блідий, знесилений хлопець, що непорушно лежить на лікарняному ліжку. В нього поголені вилиці, від лоба до шиї – густе чорне пасмо, схоже на козацький оселедець. Якщо придивитися, то під ним, на лобі можна розгледіти квадратну пластину, яка випирає з голови. Колись там була глибока рана. Коли вона загоїлася – з’явилася яма. Вже після того лікарі поставили пластину. Але зробити її круглою, такою що злилася з лобом й була непомітною, не змогли. Бо шкіра на голові хлопця дуже тонка й могла розірватися будь-якої миті.

Хлопець співає хіт «Вона» гурту «Плач Єремїї» голосно, щиро, наче з останніх сил тримаючись пальцями за простирадла. Десь там, за кадром (хлопця я бачу на відео) йому підспівують кілька дівчат. З останнім його словом вони гучно плескають в долоні. Хлопець, втомлено усміхаючись, робить уклін головою.

- Сергійку, давай ще! Іншу, - просить дзвінкий жіночий голос за камерою.
- Ні, я хочу цю саму, вона печальна, - напружується він.
- Ну, будь ласка! Давай веселу.

Хлопець набирає повні легені повітря й раптом гучно затягує:

- Служив козак у війську, мав років двадцять три,
Любив козак дівчину і з сиром пироги.
Гей, чули чули чули, чи чули чули ви,
Любив козак дівчину і з сиром пироги-и!

В палаті лунають ще гучніші аплодисменти, а хлопець, відчувши увагу до себе, вклоняється головою на всі боки. Тіло майже не слухається його. Непорушні ноги вкриті ковдрою. Але його очі замість туги й болю сповнені радістю. Можливо, тому, що ця пісня певною мірою про нього. Коли він йшов на війну, йому теж було двадцять три. Мав густий чуб, силу в руках, не боявся ризикувати. Чим не козак? Щоправда, замість пирогів він обрав вареники. Їх його мама Алла чи не щодня купувала для в кафе й носила в палату Київського військового шпиталю, де Сергій опинився у травні минулого року.

Однією рукою мама тримала тарілку, іншою – ложку, а сплаканими очима спостерігала, як її син щосили тримається за цей світ. Він їв так, ніби відчував ту солодку теплоту вперше в житті, й не міг наїстися.

Проте найгучніші слова у пісні присвячувалися їй – Даші – худорлявій дівчині з тонкими вустами, які вона так зрідка останнім часом складає у посмішку. Вона теж тут, поруч з ним, у лікарні. Іноді Даша фотографує важливі миті для них обох. Ось вони бавляться, розмальовуючи один одному носи акварельними фарбами чи ліплячи з пластиліну різнокольорових равликів. Чи гублячись поміж тропічних кущів у ботанічному саду. Чи радіючи сонцю біля Володимирського собору у Києві. А це найзворушливіше фото. Сергій намагається крутити педалі на велотренажері. Ось який підпис зробила Даша до цієї фотографії:

«- Давай я тебе сфотографую? Посміхнешся?
- Давай. Тільки так, щоб було видно педалі.
- А куди ти їдеш?
- Лину до тебе, на крилах кохання.

Це фото було зроблене у січні. Я приїхала до родини Загасайло наприкінці червня. Сергій не ходить. Даша – поруч з ним.

-- Страшна правда

Сім’я зібралась за обіднім столом. Сергій – єдиний чоловік у родині (його батько помер два роки тому), сидить в центрі. Бабуся Зоя Миколаївна – навпроти, мама з Дашею – по праву й ліву руки.

Жінки не зводять з нього очей. Він однією рукою тримається за бильце інвалідного візка, іншою міцно стиснув серветку.

- Чуденя, ти поїв? – підводиться мама Алла, обіймаючи сина за плечі.
- Так, - опустивши голову, розглядає свої непорушні коліна.

- Він втомився, - Даша піднімає на мене великі сірі очі. На хвильку мені здалося, що тим поглядом вона шукала розуміння й співчуття. Порух вій – вона відводить очі, й ніжно торкається плеча Сергія. - Нехай трошки відпочине у своєму лігві.

«Лігво» - це велика світла кімната, в якій Сергій й Даша кілька тижнів, з того часу, як хлопця виписали з лікарні, живуть разом. У нього спеціальне автоматизоване ліжко, подароване благодійниками. У неї – диван навпроти. Поряд телевізор, шафа, завалена ліками, козак Мамай на стіні й тиша, яку порушує хіба що віддалений гуркіт сусідської машини. Цей дім не бачив Сергія з лютого 2014 року.

Просила сина: «Скажи правду!». Він хутко прощався й вимикав телефон

З того дня, коли він, сержант – контрактник, поїхав на термінові навчання у Яворові.

- Навіть у травні, коли Сергій вже був під Слов’янськом, де розпалювалася війна, він продовжував говорити, що тренується на полігоні, - згадує Алла Загасайло. – Я чула справжні постріли, не холості. Просила сина: «Скажи правду!». А він хутко прощався й вимикав телефон.

Серце матері почало боліти за тиждень до біди, після того, як терористи розстріляли колону військових під Волновахою. Наївна, вона хотіла вмовити Сергія покинути все й повернутися додому. Не змогла. Рано вранці, 25 травня, оманливий спокій будинку порушив телефонний дзвінок. Схвильований голос невідомого чоловіка просив покликати на розмову сестру Сергія – Олену. Мама відмовилася. Вимагала сказати правду тут і зараз. Розгублений голос розказував нісенітниці про помилки у контракті Сергія, які терміново треба виправити. Коли зрештою, Алла не витримала й голосно запитала «Що з сином?», чоловік поклав трубку й вимкнув телефон.

Виявляється, для того, аби сказати рідним про смерть чи стан, близький до неї, треба мати особливу силу. У того, хто набрав номер матері Сергія, її не знайшлось. Вона про все дізналася сама. Подзвонила до воєнкома, який сказав як є: Сергій з хлопцями потрапив під мінометний обстріл. Поранення голови, рук, ніг, відірваний палець. Коли вона вперше побачила його у Київському військовому госпіталі, не втрималася, розплакалася. Бо замість її Сергія, в чиїх очах можна було потонути, й за чиєю спиною ніколи не було страшно, побачила лиш нерухоме тіло, вкрите скривавленими бинтами. Тоді лікарі чесно сказали матері – є лише два відсотки із ста, що Сергій житиме.

-- Все спочатку

Даша розвертає візок у тісній кімнаті. Коліна Сергія впираються в диван. Він глухо стогне, силкуючись не видати всю силу болю. Даша везе його у «лігво». Там разом з мамою перекладає хлопця в ліжко. Сергій не стримується. Кричить. Свариться. Бабуся, що сидить поруч зі мною за столом, знічується.

- Ви не подумайте, що так завжди, - червоніє Зоя Миколаївна. – Сергійко ніколи до того не сварився. Матюків ми вдома не чули. Це все війна й нестерпний біль. Він не витримує.

Лікарі чесно сказали матері – є лише два відсотки із ста, що Сергій житиме

Я говорила з лікарем-реабілітологом, що оглядала Сергія. Цю лайку вона теж чула, й не лише від нього. Інстинктивні грубощі часто виявляються у поранених військових. Особливо тих, що пережили травми голови.

- Це етап – неприємний й болючий, який треба пережити рідним, - пояснює медик. – У хлопцях говорить підсвідомість, яка в критичний болючий момент повертає їх у стан війни й напруження. А там немає перепон для будь-якої лексики.

Проте Зої Миколаївні все одно незручно. Бо ж для неї Сергійко – той самий світлий веселий, вихований хлопчик з гітарою, яким він був й до війни. Гітара й зараз з ним. Щоправда, грати на ній складно. Понівечена рука зрослася неправильно, тому струни не слухаються його пальців.

- Зіграв недавно « В траве сидит кузнечик» й щось українське, - розказує мама Сергія. – Й трохи - на барабанах.

Вона запам’ятовує кожен звук, що йде з-під його пальців, кожну пісню, яку він співає, лежачи в ліжку, кожне слово, погляд, посмішку. Так, наче він заново вчиться жити. Й вона разом з ним. До війни Алла їздила на роботу за кордон – заробляла гроші на навчання сина й меншої доньки. Повертаючись додому, знесилена, шукала розради в дітях. Вони не підводили. Сергій, закінчивши школу, вступив до училища, потім пішов на заочне відділення Львівського університету безпеки життєдіяльності (частіше його називають університет МНС). Заочне обрав не випадково – хотів паралельно відслужити строкову службу в армії.

- Чому все й одразу? – запитую у Алли. Вона знизує плечима.
- Бо такий, - розгублено відповідає. – Хотів все зробити якнайшвидше. Спішив. Знаєте, як він випрошував службу в десанті? Чотири дні просидів під частиною, вимагаючи взяти його до себе. Думаю, за наполегливість його й прийняли. А потім, побачивши, що він хороший боєць, запропонували служити у них за контрактом.

Алла дістає з полиці потьмянілі альбоми з дитячими й армійськими фотокартками сина. Торкається тремтячими пальцями обличчя, рук, ніг.

- Малюсік, чудік, чуденятко, - промовляє так, неначе забула, що в кімнаті є я.

Мені ніяково бути свідком цього невимовно болючого поєднання материнського щастя и горя водночас.

-- Сила любові

Сергій майже ніколи не говорить про те, що сталося з ним того дня. Його пам'ять взагалі відкинула його чи не на рік назад. Він не пам’ятав Майдан, на який поїхав, коли вже служив по контракту у 80-й бригаді, взявши відпустку. Не згадував війну. На фото, де колишній голова Міноборони Валерій Гелетей вручає йому орден «За мужність» на обличчі хлопця немає радості. Лише втома та біль.

Спогади приходили до нього уривками, поступово.

Потім він зрозумів, що з оточуючими можна про це не говорити, лиш коротко відрізавши – «нас обстріляли» або « я не пам’ятаю».

- Мені здається, що він відморожується від нас усіх таким чином, блокує погані спогади, - говорить Алла Загасайло. – Але я й не проти. Нехай все буде поступово.

Свою русявку Дашу він упізнав одразу. Вона прийшла в лікарню через кілька днів після обстрілу. Страшну новину повідомила спільна знайома. Біля палати Даша вперше побачила маму коханого. Він мав би познайомити їх сам. Розказати мамі, що зустрів Дашу на Майдані, що вони разом жили в КМДА, кидали коктейлі Молотова у «беркутівців»,не встиг. Весь тягар цього завдання Даша взяла на себе. Мені здається, що при цьому вона дещо соромилася й опускала очі.

Спогади приходили до нього уривками, поступово. Але свою Дашу він упізнав одразу

- Я сказала тоді так, - згадує Алла, легенько посміхаючись. – Все ясно. Приховали кохання від мами.

Алла не тримає зла на сина й його кохану. Їй щемко лише з однієї причини: Даша знала, що Сергій – на війні, що ризикує життям. А вона, мама, змушена була здогадуватися про все сама і краяти душу.

- Знаєш, за ці місяці у лікарні я бачила багатьох дівчат, які кидали хлопців. Розуміли, що це життя в інвалідних візках - надовго, і йшли геть, - говорить Алла. – А Даша з ним. Весь цей час. Між ними є щось особливе.

До того, як Сергія поранили, Даша говорила за ним по телефону чи не щодня. Один з тих діалогів вона перенесла на свою сторінку в соціальній мережі.

«Я: Так дивно. Я ходжу на навчання, гуляю в парку, спілкуюсь з друзями. Зараз сиджу на кухні, говорю з тобою, обіймаю ведмедика, якого ти мені подарував. А у вас постріли й вибухи стали нормальними явищами, причому все це за дві області від мене. Дивно й моторошно.
Він: Знаєш, сонечко, для того ми тут і стріляємо, щоб ти могла спокійно сидіти на кухні й обіймати ведмедика».

Зараз вона сидить переді мною й обіймає себе тонкими руками за плечі, аби не видати хвилювання. Я відчуваю – відвертих відповідей не буде.

- Ти вчишся?
- Ні. Взяла академвідпустку, щоб бути з ним поруч, - відповідає.
- А що кажуть батьки?
- Вже нічого. Зрозуміли. А раніше трохи сердились, що рідко буваю вдома, що не бережу себе.
- Ти на жалкуєш про те, що робиш зараз?
- Ні. Бо знаю – йому стане краще.
- Сергій говорить тобі «дякую», коли ви вдвох?
- Інколи. Коли розчулиться.

Я бачила багатьох дівчат, які кидали хлопців. Розуміли, що життя в інвалідних візках - надовго, і йшли геть…

Мені хотілося б говорити з нею довго. Спитати, де в ній, двадцятилітній, стільки сил, аби витримати цей біль? Бо ж на такі жертви здатна навіть не кожна дружина. Я хотіла зрозуміти, яким вона бачить своє життя з ним? Чи часто плаче? Чи мріє про дітей? Чи не боїться одного разу закохатися в іншого – здорового й сильного, того, що візьме її на руки й віднесе від проблем й болю?

Я не змогла почати цю розмову. Можливо, тому, що сама б ніколи не дозволила сторонній людині так сильно ятрити душу. А їй болить. Бо інакше вона б зараз не стояла тут, поруч з ним. Не поправляла б скуйовджене простирадло, не торкалася б його лиця й не ховала б очі від мого допитливого погляду.

-- Далі буде

Перед очима Сергія миготять герої комедійного серіалу. Сумних фільмів й новин він намагається не дивитися.

- Не хочеш знати, що відбувається на війні? – запитую у нього.
- Не мож-у-у! – останній склад він вимовляє протяжно й схвильовано. Його голос тремтить.

Відверто кажучи, коли я їхала до родини Загасайло, то очікувала побачити Сергія в гіршому стані. Хвилювалась, що він погано говорить через операцію на голові.

Але він працює над собою. Тяжко. Щодня. Дивиться науково-популярні програми, співає, читає. Його найперша мрія зараз – відчути землю під ногами, пройтися ними по рідному подвір’ю. Для цього рідні везуть його до Польщі, де йому зроблять ще кілька операцій з реконструкції ніг. Лікарі говорять, що у нього є всі шанси жити нормальним життям, адже хребет не пошкоджений. Проте піде він, лише доклавши зусиль – зціпивши зуби й стримуючи сльози. Я впевнена, що він зможе. Якби не міг, то здався б ще рік тому – не вийшов би з коми, не пережив би стільки операцій. Він тримається за життя так вперто й міцно, що воно просто не має права не стати повноцінним.

Ти й досі лежиш? Вставай! Лежачих довго не любитимуть!

… Двері кімнати відчиняються. До неї стрімко заходить приземкуватий чоловік з щирою посмішкою. Це дядько Сергія.

- Ти й досі лежиш? – бадьоро вигукує родич. – Вставай! Лежачих довго не любитимуть!

Чоловік змовницьки підморгує Даші й кричить ще бадьоріше.

- Ведеве-е-е!
- Сила! – хрипко озивається Сергій, піднімає вгору поранену руку, намагаючись зібрати неслухняні пальці в кулак.
- Що ти зробиш, коли почнеш ходити? – запитую я його.
- Дослужу, - впевнено відповів він.
Даша на це лише усміхнулась.

Реквізити для допомоги Сергію Загасайло

В межах України:
Картка Приватбанку: 5168 7572 7215 8678
Одержувач: сестра Загасайло Олена Володимирівна
Банківські реквізити:
Одержувач: ПриватБанк Р/р: 29244825509100
МФО: 305299 ЄДРПОУ: 14360570

Для іноземної валюти:
Banco Posta
Card 5364 1401 0000 2453
ZAHASAYLO ALLA
IBAN code: IT 11Z
0760101600001017965284