Денис Голодюк. Бігти, не зупиняючись

- Ти знаєш, що таке перший стрибок? О! Ти не знаєш!? Я зараз розкажу. Згори, з вертольота, здається ніби хмари – то розлите молоко, в яке ти ось – ось пірнеш. За хвилину ти шугаєш вниз, просочуєшся крізь молоко й опиняєшся у щільній тиші. Раптом чуєш тихе «клац». Це розкрився купол парашута. Ще мить – і ти торкаєшся ногами землі. Уууух! Якби ти знала, яке це щастя! - на останньому слові він заплющує очі, піднімаючи голову догори. Я впевнена, що саме зараз мій співрозмовник, десантник Денис Голодюк, замість стелі у своїй кімнаті бачить молочні хмари.

Денису - 23 роки. У «молочні хмари» він стрибав два роки тому, під час навчань у Житомирській аеромобільній бригаді. Але більше того щемкого щастя від польоту він, напевно, не відчує, бо минулого року, у червні, в бою під Слов’янськом, Денис мало не втратив ногу. Її нижня частина, чорна від бруду і крові, висіла на сухожиллях. Денис бачив, як перелякані товариші під обстрілом намагались скласти те, що колись було його ступнею, тримаючи тремтячими долонями кістки і судини. А він, волаючи від болю, думав про те, що тепер буде з мамою? Уявляв, як вона гірко заплаче на плечі у батька. А ще подумав про власне весілля, на якому тепер він не зможе затанцювати. Потім згадав про комбата, який загинув на його очах, і тоді ж відчув, як вже у його власний бронежилет влучила куля. Зрозумівши, що живий, він хрипко попросив у когось цигарку і води. Знеболювальне вперто не діяло. У бойову машину, куди його відтягли, кидали інших поранених. Він задихався від їх ваги, відчував запах чужого скривавленого, спітнілого, брудного тіла, але свідомість не втрачав...

«Краще б втратив», - думаю я, слухаючи його страшну сповідь, і бачу перед собою людину, яка знову і знову відмотує той ранок назад, як плівку фільму жахів, бо не може забути жодного епізоду, жодної деталі.

Ми з Денисом кілька годин говорили про минуле у нього вдома, в маленькому селі на Хмельниччині. А потім я слухала сповідь його мами Олени. Вона воліла б забути минуле і жити майбутнім. Історія цієї родини про те, як війна калічить людей, але не може позбавити їх здатності любити і мріяти.

Закордонні спеціалісти радили її ампутувати. Наші лікарі вирішили збирати по шматках

-- Впертість

Батько Дениса Олександр – засмаглий чоловік із зашкарублими від сільської роботи руками – віз мене від траси до села мопедом. Автобуси сюди ходять нечасто, дорога до далекого села дірява і звивиста. Довкола неї озера і кукурудзяні поля. У їх шурхоті відбивається наша розмова.

- Погода змінилася, дощ, тому Денису болить, - кричить крізь вітер. – Буде через кілька днів у Київ їхати, у шпиталь.
- А як везтимете? – намагаюсь перекричати гуркіт мопеда.
- Так як і вас, машини нема, - відповідає він, маневруючи між кратерами на дорозі.

Я не бачу його обличчя. Лише чую, як чоловік розповідає про віхи свого життя. Про те, що колись був військовим на Далекому Сході, але під час розпаду СРСР довелося звільнитися і повернутися на Батьківщину. Про те, що дружина – сирота, у них троє діток, і треба було тяжко працювати, щоб їх прогодувати. Про те, що у селі – вбогість, клуб розвалюється, молодь тікає.

Про те, що вдома – і корова, і свині, і качки, і кури, і городу – аж до обрію, а йому так хочеться просто… половити рибу.

- Минулого року і разу на річку не сходив, - зізнається чоловік, підкочуючи мотоцикл до воріт. – Не до того було. Сина треба було рятувати.

Він витирає спітнілий лоб рукавом куртки і вперше посміхається. Адже син тут, живий, поруч з ним. Хоча майже і не стає на ногу. Закордонні спеціалісти радили її ампутувати. Наші лікарі вирішили збирати по шматках, не даючи гарантій, що колись нога буде повноцінною. Я заходжу у дім. Тут пахне свіжим молоком, кавою і ремонтом.

Денис, дужий хлопець у смугастій майці, що заледве не тріщить на його широких плечах, встає зі стільця, спираючись на милицю і подає міцну руку для вітання.

Я опускаю очі на його ноги. Він швидко сідає на стілець, знімає шкарпетку и показує мені те місце, що за його словами, «вже не болить».

- Правда? – розглядаю пошрамовану шкіру фіолетового кольору між гомілкою і ступнею.
- Неправда, - замість сина відповідає батько, кидаючи на нього суворий погляд. – Сьогодні, може, і не болить. А завтра болітиме.
- Ех! Та, мовчи, ну, буває. Що ти хочеш? – дратується Денис. - Кістка ж переламана!

Нетривала суперечка батька і сина закінчується обміном поглядами – однаково впертими і люблячими. Денис ховає поранену ногу в шкарпетку, не припиняючи її масажувати. Я розумію, що батько був правий, - болить. Але ж хіба сина переконаєш?

Впертість він «виховував» у собі давно. Вирішив, наприклад, що для нього в селі майбутнього нема – сам вступив до училища, вчився на стипендію, знімав квартиру. А потім, у 18 років, пішов на роботу (працював електромонтером). Побачив несправедливість під час строкової служби у навчальній частині - припинив платити незрозумілі внески.

- Хлопці щомісяця здавали по 50 гривень на туалетний папір. Чи це не забагато? – дивується. – А я такий, що проти системи ішов. Тому не мовчав, не терпів.

Може, ця природна впертість і рятувала його під час війни, на яку він потрапив від самого початку – ще з квітня минулого року. Той гарячий, розпечений сонцем і вогнем травень на горі Карачун (вершині поблизу Слов’янська, яку 95-я бригада тримала кілька місяців), Денис може згадувати чи не по хвилинах.

Він вмикає комп’ютер, шукає в ньому відеосюжети до річниці початку АТО. Буквально підстрибує на стільці, коли бачить знайоме обличчя чи скривавлене тіло когось із товаришів.

Ми їхали рятувати їх від терористів, а виявилося, що все навпаки. Що ми «загарбники і бандери». Це був шок

Свій перший бій, що стався 2 травня, Денис переказує, вибухаючи емоціями – нервово розмахує руками, то стишує, то підвищує тривожний голос і весь час воліє зірватися з місця. Мені здається, що якби він міг, то зараз стрімко побіг вперед – стільки у його сильному тілі енергії і бажання.

2 травня – особливий день. Тоді він вперше побачив загиблого бійця. Це був його товариш по службі, 20-літній десантник Петро Коваленко. Його вбили біля мосту, який заблокували мирні мешканці міста, не пускаючи українських військових далі.

- Вистрілили поза спин цивільних, - згадує Денис. – Уявляєш? Ми тоді їхали їх рятувати від терористів, а виявилося, що все навпаки. Що ми у їх розумінні загарбники і бандери. Це був шок.

Ті спогади для нього дуже цінні: за півгодини до вистрілу він пив разом з Петром Коваленком воду з однієї пляшки. А потім, принісши його тіло у підвал, Денис стояв над ним, мовчки прощаючись і вперше за багато часу захотів курити. Тоді по його тілу дрижанням прокотилося усвідомлення реальності цієї війни. А всередині зажевріло бажання помсти.

Я не знаю, чи згасло у нього це бажання зараз. Чи можна простити ворога, який прицільно нищив тебе і твоїх друзів. Чи можна полюбити людей, які кричали тобі в лице, що ненавидять тебе і воліють, аби ти помер. Це болюча тема, яку краще не чіпати. Важливо те, що він став іншим – загострились риси обличчя, думки, слова. А сховати страшні спогади у шафи поки що не виходить. І не тільки у нього.

-- Спогади

Кімната Дениса схожа на скарбницю з його спогадами – щасливими і болісними. На шафці висить військова форма – випрана і випрасувана, прикрашена орденом «За мужність». У кутку біля вікна причаїлися футбольні м’ячі, розмальовані футболістами «Динамо». А ось, нагорі, пакет з дитячими малюнками і листами. Поряд з ними іменний годинник, подарований президентом йому, Денису, до дня народження у березні цього року.

Може, пам’ятаєш хлопця в інвалідному візку, якому потім президент дарує годинник? То я!

Я розпитую його про кожен з цих спогадів, які відбиваються в очах хлопця радістю, сумом і болем одночасно.

Форма. Вона має бути чиста, акуратна. Якщо він вдягає берет для фотографії, то я ні в якому разі не маю права зробити такий знімок, на якому було б помітно, що він – у спортивних штанах. Денис суворо прикриває їх прапором десантників – парашутним куполом за надписом «Ніхто крім нас».

М’ячі. Він хотів би буцнути обидва десь далеко в поле і погнатися слідом. А тоді б із сусідніх дворів повибігали б його друзі. І вони всі разом, як колись, своєю командою давали відкоша суперникам з усього району.

- Як я бігав! – оглядає ногу, переводячи очі на милиці. – Ще на тому полі, сільському, у нас кожні вихідні були матчі. По шість команд! Фінали! Ех! А тепер зустрічаю хлопців своїх, а вони так мене жаліють. Нащо? Болісно це слухати.

Денис не впадає у відчай. Буцає м’яча здоровою ногою. А на ту, що болить, вчиться ставати і повільно крокувати. Він розказує мені, як цієї весни, разом зі збірною України з футболу і «Динамо» був в Іспанії та Італії. Від емоцій Денис ось – ось зірветься і побіжить.

- Спочатку нас запросили на матч «Динамо» у Києві, посадили в президентській ложі поряд з Петром Порошенком, - згадує. - Може, пам’ятаєш хлопця в інвалідному візку, якому потім президент дарує годинник? То я! Так сталося, що у мене тоді був день народження. А потім, коли ми поверталися у шпиталь, полковник спитав, у кого з нас є закордонні паспорти. Я підняв руку – а за кілька днів вперше у житті побував за кордоном.

Він все розуміє. Що життя мінливе і жорстоке. Що отримуючи щось, часто ще більше втрачаєш. Що шанс буває раз у житті, а футболісти, які під час перельоту підходили до нього спитати «Як справи?», може ніколи більше про нього і не згадають. Нехай.

Зате у його житті був Кузьма. Вони познайомилися у госпіталі, куди артист приходив з допомогою. Він часто дзвонив Денису, втішав його маму, запрошував хлопця у ресторан. А за кілька днів до загибелі пообіцяв, що як тільки зможе, приїде до нього в село на гостини.

- Уявляєте, така відома людина, а така щира, - дивується мама Дениса Олена. – Я навіть не знала, що йому в той телефон говорити. А він сміявся, казав, щоб не соромилась. Бо він простий, старий і все розуміє.

Коли Кузьми не стало, Денис розгублено перечитував інтерв’ю його мами. В одному з них прочитав, як артист розказував рідним про поранених солдат. Про те, що вони молоді, а у них немає ніг і так мало шансів. У тих словах він упізнав себе. А потім не знав куди подітися від гіркоти, що застилала душу.

У його житті був Кузьма. За кілька днів до загибелі обіцяв, що приїде в село на гостини

У нього ще повно спогадів. Малюнки і листи. Вони акуратно, аркуш до аркуша складені у паперовому пакеті. Денис вибирає навмання кілька з них. Уважно розглядає зелено-чорні танки, виведені маленькою тремтячою рукою чи жовто-блакитне слово «Победа!» на фоні акварельного сонця, чи різнокольорових метеликів і розкішного павича, за яким сховалося ніжне побажання «Хай у вашому житті цвіте любов». Листів він не перечитує. Вони адресовані не йому, тому, хто сидить вдома. А тим, що на фронті.

Ось один з них.

«Добрий день (ранок, вечір). Якщо чесно, не знаю навіть як привітатись. На Ви, чи на ти. З вашого дозволу буду писати на ти, ба так мені простіше, якось рідніше. Я знаю, що ти зараз далеко від своєї рідної домівки. Вдома, мабуть, чекають родичі, друзі, колеги, сусіди. Всі переживають, дзвонять, пишуть. Я їх можу прекрасно зрозуміти, бо серед вас є також мені близька людина. Тобі зараз важко. Будь сильним, терпеливим і відважним. Усе пройде і це також. Ти тільки повернись. З повагою, Надя».

- Забирай з собою, - віддає мені свої спогади Денис, журно гортаючи листи. – Передай тим, хто там.

Він хотів би повернутися. Для того, аби побачити гору Карачун, біля якої він втрачав друзів і здобував себе, іншого.

Зустрічалися кілька років. Ще до початку війни вони заручилися…

Вона овіяна спогадами – страшними і болісними, які затьмарили всі ті, що були до того. Наприклад, болючий спогад про кохану дівчину, з якою вони зустрічалися кілька років. Ось вони на фото, зроблене того дня, коли Денис повернувся зі строкової служби у 72-й бригаді у Білій Церкві. Закохані, усміхнені, сповнені щастя. Після його пораненя вони заручилися.

- Ви і досі разом? – запитую Дениса і бачу, як гаснуть його очі.
- Ні, - відрізає. – Два місяці як розійшлися. То довга історія. Просто знаєш, на жалощах і звичці стосунків не збудуєш.

Спогади ховаються в альбоми, шафи, кутки. Спогади не тільки гріють. Вони і болять.

-- Страхи

У пищанні курчат, каченят і завиваннях раптового вітру я вслухаюся в тиху сповідь мами Дениса Олени. Жінка, чию красу потьмарила важка і безкінечна сільська робота, розгублено стискає потріскані пальці. Їй страшно.

Страшно від того, що у рідному селі її, маму солдата – контрактника, мало хто розуміє.

- Коли він був там, на Сході, я почала ходити в церкву. Раніше якось соромилась, шукала собі супутницю, боялась, що не знатиму церковних правил, - згадує жінка. – А коли Денис опинився на війні, сідала на велосипед і швидко їхала в храм. Відчувала що треба молитися. Але люди не розуміли. Дивилися вовком. Питали: нащо він там? Заради чого і кого? А хіба їм поясниш, що то робота, то наказ. Як його порушити?

Вона б, може, й хотіла, аби він обрав іншу роботу. Аби довчився у технікумі. Але армія його змінила, перекроївши усі плани. Спочатку він рвався в Управління держаної охорони. А коли втомився чекати схвального рішення, пішов у десант.

- Він з дитинства десантник. З двох років по шафам і коминам скаче, - посміхається Олена. – І як би я його втримала?

Страхи не полишили її і після того, як він повернувся з війни. Спочатку було страшно від того, що йому ампутують ногу. Потім від того, що він вже котрий місяць не встає з лікарняного ліжка. Вона шукала розради, де могла: у Бога, у лікарів, знахарів. Ладна була молитися на кого завгодно, аби син був здоровий. Але і ж сільську роботу полишити не могла. Бо треба вчити і годувати ще двох доньок – студенток.

Отак і минали безкінечні і безсонні дні і ночі: у молитвах, плачах і городах.

Люди не розуміли. Дивилися вовком. Питали: нащо він там? Заради чого і кого?

Страх є і зараз. Вона боїться за те, що буде з ним далі. Бо він розійшовся з дівчиною, погано спить, сердиться, що не може допомогти рідним по господарству. А ще воліє стрибати на милицях, аніж з болем ступати на хвору ногу, бо так швидше.

- Не так давно ягоди збирав, може посуд помити, - опускає голову мама. – Але ж хіба такий, як колись був? А якщо пити почне? А якщо про нього забудуть?

Це питання пече їй найбільше. У селі вже зараз дивуються, питаючи, для чого та війна і куди вона заведе. Наче вона проста жінка, мати щось знає! Наче її хтось питав, чи хотіла б вона такої долі для дитини.

За такі думки і слова Денис на неї лихий. Бо ж для себе, того, хто бачив війну зсередини, хто пізнав її нутрощі, такі питання ні до чого. Він знає відповіді.

Тому говорить мені, що у нього страхів не має. Йому не до них. Він заснував Спілку ветеранів АТО у своєму районі. Буде допомагати таким як він сам, і вони розумітимуть його з півслова.

Він тренує тіло, аби за широкими плечами було не так помітно скалічену ногу.

- Що робитимеш далі? – запитую його.
- Знову у госпіталь. А т-а-а-м, - розтягує. – Плани є.
- Плани можуть не збутися, - дивлюся в його блискучі очі.
- Знаю. Але у мене є план «Б» і навіть «С», - впевнено відповідає.

Мені хочеться вірити, що хоча б один з них справдиться.

А ще він часто втішає маму, з якою за хвилину до цього міг сперечатися. Бо знає, що ближчої людини у нього нема. Аби довести це до Дня матері він на відео розказав «Пісню про рушник» Андрія Малишка. З якою ж ніжністю Денис вимовляв слова про те «що вона ночей не доспала, і водила його у поля край села». Я впевнена, що дивлячись той ролик, Олена плакала. І страхи, хай і ненадовго, залишили її. Бо відтепер вона знає: її син Денис, може, і не побіжить. Зате точно ніколи не зупиниться.