Олександр Бригинець: В країні війна, а на нашому телебаченні - тупа «развлєкаловка»
«Якщо йтиме війна, нові телевежі знищать за п’ять хвилин, в такому випадку їхнє будівництво є безглуздим»
Поки міністр інформаційної політики Юрій Стець презентує в Києві платформу іномовлення, яка буде відкривати світу очі на події в Україні, його радник, колишній нардеп Олександр Бригинець працює над розширенням зони покриття українських каналів на Донбасі. Також він координує прес-центр АТО в Краматорську і часто особисто звітує про стан справ в охопленому війною регіоні.
В інтерв’ю «Главкому» Бригинець, якого до війни природніше було побачити на культурних та гуманітарних акціях в вишиванці, ніж в камуфляжі, розповідає про безглуздість побудови нових телевеж в нинішній ситуації, про те, що саме дратує військових в українському телебаченні, чому люди на Донбасі підтримують сепаратистів та чому українська армія не піде в наступ.
-- «Поки українські ЗМІ розраховані не на тих, хто на фронті, а на тих, хто сидить вдома»
В чому полягають зараз ваші завдання в зоні АТО?
Глобальна задача – поновлення мовлення українських телеканалів і радіостанцій. Ми робимо все можливе, щоб інформація в зону АТО потрапляла з усієї України, а з зони АТО – у всю Україну. Є комісія Кабміну, яка кілька місяців займається поновленням мовлення. До якогось моменту ця комісія працювала, скоріше, як координаційна та волонтерська в тому розумінні, що ніяких спеціальних грошей на діяльність по поновленню мовлення не виділялося. Вишукувались резерви поза бюджетом. Так вдалося відновити мовлення з гори Карачун, пустити з Волновахи сигнал на Донецьк… Зараз актуальне розвезення і встановлення разом з концерном РРТ супутникових антен для підрозділів. Також ми шукаємо полегшення доступу журналістів до бойової ситуації і разом з Міноборони активно вивозимо їх на передову.
Те, що у світі всерйоз почали протистояти російській пропаганді, тисне і на наш Кабмін, який зрозумів, що треба виділяти гроші на побудову передавачів і веж. Перші гроші, що були виділені, дадуть можливість просунутись в першу чергу державним і муніципальним телеканалам. Але щоб зробити прорив, треба зрозуміти, якою буде стратегія розвитку окупованих територій – чи вони адаптуватимуться до іншої території України і, якщо так, то як діяти далі? Якщо у нас буде стабільний мир, але територія залишиться непідконтрольною Україні, значить, треба будувати телевежі. Ідеальна передача сигналу від хорошої вежі – 30 кілометрів, в дві сторони виходить 60. Якщо такі вежі побудувати прямо на лінії зіткнення, то треба чотири-сім таких веж, щоб перекрити всю лінію фронту. В нас поки є дві – в Маріуполі і Волновасі, інші треба будувати. Якщо буде йти війна, ці вежі знищать протягом п’яти хвилин і в такому випадку їхнє будівництво є безглуздим. Тож оскільки майбутнє незрозуміле, сьогодні неможливо приймати фундаментальні рішення.
Тепер, коли з’явились супутникові антени, розуміння у бійців ситуації по всій Україні буде більш глобальним. Бо інколи з їхніх коментарів видно, що людина знаходиться в певному окопі і дуже слабо уявляє всю геополітику і все інформаційне поле. Є й інша проблема, коли хлопці, подивившись українське телебачення, бачать деякі сюжети і виступи, які їх дуже дратують: тупа «развлекаловка», якою переповнені певні канали, відверта брехня деяких політиків. З іншого боку добре, що люди отримують стільки інформації, з другого – відповідальність ЗМІ стає більшою. Не секрет, що поки ЗМІ розраховані не на тих, хто на фронті, а на тих, хто сидить вдома біля телевізора або в Інтернеті. А треба пам’ятати і про інших слухачів і глядачів.
Можливо, для тих, хто перебуває в зоні АТО, зробити окремий телеканал?
Може, тоді й окреме життя для людей створити? Треба, щоб ми всі розуміли, що у нас в країні війна, а ми цього не розуміємо, і це видно з наших телепрограм. В новинах сюжетів про війну складає лише 15%.
Але це пояснюють тим, що люди стомились від війни і не хочуть чути про неї постійно.
Якщо стомились, то хай приїдуть на війну і трошки відпочинуть.
Вишка на горі Карачун так і не відновлена?
Зараз на горі Карачун працюють всі передавачі, але вежа, яка там стояла, була знищена під час наступу і вже ніколи не запрацює. На тому ж фундаменті поставлять аналогічну вежу з іншого міста – я особисто був присутній на переговорах голови Донецької військово-цивільної адміністрації і керівництва РРТ, коли вони вирішували, як це буде зроблено. По ідеї, подібне відновлення об’єктів мало б відбуватися автоматично, але незрозуміло з якої причини цього своєчасно не відбулося. Тому як тільки міністерство запрацювало, ми знайшли спосіб встановити там тимчасову передавальну точку.
Ви кажете, що Кабмін виділив фінансування на трансляцію українських каналів. В якому обсязі?
Нещодавно на засіданні Кабміну було виділено, здається, 1,7 мільйона – це допоможе реально вирішити питання закупівлі додаткової техніки. Поляки і литовці передають нам передавачі, але до них потрібні антени та інше допоміжне обладнання. Комерційні канали самі вирішують ці питання, хоча далеко не завжди готові тратити гроші, щоб їх бачили на території, де не вимірюється рейтинг піплметрами. Але поновлення мовлення на окупованих і прифронтових територіях – це справа не комерційних ЗМІ, а задача держави. Нарешті нам назустріч почали йти деякі господарські об’єкти: передавач можна ж встановити й на трубі якогось підприємства. Наприклад, якщо на Щастинській ТЕЦ поставити передавачі, то весь Луганськ бачив би українське телебачення – але є небезпека, що, поки нема стійкого перемир’я, як тільки на тій трубі з’явиться передавач, від неї нічого не залишиться.
Якщо вежа знаходиться на нашій території, вона покриває і нашу, і окуповану. Якщо знаходиться на їхній території, то виходить і на нашу. Наприклад, у Донецьку та Луганську стоять потужні вежі з величезною зоною покриття і ясно, що цей сигнал виходить за межі окупованих територій.
Які канали тепер «крутять» в Донецьку та Луганську?
Це або центральні російські антиукраїнські канали, або два-три місцеві канали на кшталт «Оплот-ТВ». Такі місцеві канали робляться силами «тренерів» з Російської Федерації і вирізняються своєю «оголтелістю». Був навіть випадок, коли нашим хлопцям волонтери привезли в Піски телевізор – так вони просто його не могли дивитись, бо там ловились тільки канали з Донецька.
Яке зараз покриття українським сигналом Донецькой та Луганської областей, в тому числі, непідконтрольних територій?
До Мар’їнки покриття і українських, і окупованих територій достатньо сильне. За нашими даними, наші вежі покривають не менше 30% самого Донецьку. Є невеличка прогалина в українському мовленні починаючи з Мар’їнки до Попасної по лінії фронту, бо не працює передавач в самій Попасній, натомість дістають передавачі з Донецьку.
Скільки там транслюється українських каналів?
Мої знайомі фіксували в самому Донецьку п’ять українських каналів. «1+1», 5 канал, «Еспресо»… До речі, це був якраз пік протистояння Коломойського з центральною владою: місцеві жителі подивились «плюси» і кажуть: ми ж шукали проукраїнські канали, а знайшли ще більш антиукраїнський канал, ніж російські.
Верховна Рада приймала законопроект щодо обмеження військовим користування мобільним зв’язком в зоні АТО. Наскільки це працює на практиці?
В деяких підрозділах це працює дуже активно. Ви ж розумієте, що боєць може сховати телефон, особливо коли вдома істерять і вимагають повідомляти про себе. При цьому ворогу навіть не потрібно слухати ці розмови – просто береш і фіксуєш, скільки телефонів включено в тому чи іншому місці на лінії зіткнення, і знаєш, куди «наступати» і куди ні. Багато хто з солдатів цього не розуміє, а у них вдома точно не розуміють.
Але тотального «шмону» немає, коли у всіх забирають телефони?
Жаліються, що забороняють користуватись телефонами на самій передовій, але не сказав би, що дуже жорстка дисципліна в цьому плані. Зауважу, що така заборона діє тільки на передовій і в зонах таємного базування.
-- «Ніякої кримінальної відповідальності за співчуття «ДНР» чи «ЛНР» немає»
Яке взагалі ваше враження від того, що зараз відбувається в прифронтовій смузі? Які настрої у бійців, у населення?
З населенням все ясно: йому все одно, що буде, аби не було війни. З одного боку, просять «отстоять» и «не пустить», а з іншого – коли підрозділи базуються в населеному пункті, то мешканці обурюються і просять розміститись десь подалі за містом. Але війни тут наїлись по повній.
У бійців існує дві прямо протилежні тенденції. Ті, хто вже втягнувся в війну і мають особисті рахунки з ворогом, говорять: «Дайте нам команду – ми візьмемо Кремль хоч завтра». Але якщо почати лупити артилерією не «втихаря», як зараз, а по повній програмі, то буде те, що й минулого літа. А вони ж не знають, що тоді було, бо, як правило, це четверта хвиля, що не бачила війни, яка була в серпні-на початку вересня того року. І думають, що якщо ми привеземо дві додаткові гармати, то знищимо ворога, не розуміючи, що ворог ще більше гармат привезе. І взагалі в нього більше гармат і людей, ніж у нас.
Інша група військових розуміє, що потрібне перемир’я. До речі, рано чи пізно людина, яка приходить на фронт, розуміє, що ризик загинути не такий великий, як здається, коли сидиш вдома і тобі приносять повістку з військомата. Грубо кажучи, за добу відбувається сто обстрілів і один військовий гине. Тобто лише один з ста обстрілів фатальний. Більше того, найбільша небезпека, коли ти їдеш на передову і назад, а не коли знаходишся в гарно обладнаних бліндажах та окопах. «Зариті» ми багато краще, ніж того літа. Пам’ятаю, минулого літа цього не робили, бо «приїхали воювати, а не землю копати», поки «Градами» не понакривало. Зараз позиції обладнані набагато краще, дуже розумно. Але, звичайно, у людей, які не бачили, як було раніше, дуже багато «хотелок» – читаю в Інтернеті, що овочів не вистачає, зі свіжим м’ясом проблеми (хоча зараз така спека, що кухарі просто відмовляються його отримувати), з кондиціонерами в бліндажах слабувато, немає води, бань і так далі. Коли я це читаю, то хочу, щоб хтось поїхав і запитав у людей в селах, в яких ми воюємо, чи часто вони бачать там ті бані? Так, є проблеми. Слава Богу, води питної достатньо, багато позицій розташовані в лісосмугах, місцях, де є тінь. Коли ти в це втягуєшся, то бачиш в цьому певну кількість переваг. Але якщо просто дивишся по телевізору і думаєш, як так три рази на день не прийняти душ і не випити гарячої кави, то дійсно зіткнешся з такими проблемами.
Сепаратистами в соцмережах поширювалась інформація, що під час відступу з Новоласпи були в паніці залишені списки співчуваючих та агентів «ДНР-ЛНР», що живуть в прифронтовій смузі. Чи вам щось про це відомо?
Ні. Але якби я у якогось «денеерівця» знайшов такий список, який він нібито залишив випадково, я б просто не повірив цьому. Такі списки можуть бути створені, просто щоб скомпрометувати певну групу людей. Це дуже по-«кедебешному». До того ж, ніякої кримінальної відповідальності за співчуття «ДНР» чи «ЛНР» немає. Це частково «стокгольмський синдром», коли людина захищає свого окупанта, аби їй не було гірше. З іншого боку, людина може ненавидіти окупанта, але не може йому протистояти і імітує свою лояльність. Мене вразила розмова з одним літнім чоловіком про те, що наша армія не може накрити бойові точки, які знаходяться в житлових кварталах. Він сказав: «Не треба нас жаліти, треба знищувати ворога. Ми зробимо все, щоб не загинути, але якщо хтось і загине, то це війна». Далеко не завжди мирне населення хоче, щоб все залишалось, як є – є й ті, хто готові, аби їх обстрілювали, аби ворог швидше пішов. Є вони й в Донецьку.
Але й на контрольованій Україною території вистачає тих, хто вважає окупантом якраз українську армію.
Таких людей, думаю, більше на промислових територіях, які населені не українським населенням, а завезеним «космополітичним бур’яном». Там мешканці мають схильність до уявлення про легкі зміни. Їм все одно – Україна чи не Україна, вони ж поїхали свого часу бозна-куди на Донбас, аби заробити більше грошей. І в даному випадку рідний край та питання національного стану для них менш важливі, ніж матеріальні блага. Практично всі території Донецької області були або захоплені терористами, або спочатку захоплені, а потім звільнені, крім невеличкого шматка – Красноармійськ, Селідово. Ця частина не була окупована, тому там є умовно романтичне уявлення про те, що таке бути в «ДНР». А в Дзержинську, Артемівську, Слов’янську таких настроїв точно не дуже багато – там люди уявляють, що таке бути під терористами, і не дуже хочуть цього знову.
А як на фронті виглядає мета постійних обстрілів, вилазок з того боку? Бо якийсь сенс в них розгледіти важко.
Наші вважають, що це імітація. Відбуваються провокації наших хлопців по незакритому зв’язку – вони чують, що ми говоримо, ми чуємо, що вони, і так само втручаємось в розмови один одного. І ми бачимо, що для них дуже важливо, аби ці перестрілки були. Це пов’язано з багатьма обставинами, в тому числі, з фінансуванням – бойовики отримують за обстріли більші зарплати, чого у нас немає. А тому, хто ті зарплати платить, важливо, щоб зберігалося постійне напруження. Можливо, за цим стоїть і якась надзадача – треба пам’ятати казку про хлопця, який постійно кричав «Вовки, вовки!». Наші хлопці до кожного обстрілу ставляться серйозно, як до такого, за яким буде прорив. В Мар’їнці теж спочатку були дрібні обстріли по ночах, потім трошки більший і раптом пішла божевільна атака. Якби не таке серйозне ставлення до кожного обстрілу, таку атаку можна й прогавити.
Сепаратисти зі свого боку волають, що це ВСУ збирається йти у наступ.
Дивіться – коли ми вже побудували такі потужні лінії захисту, очевидно, що ми не збираємось йти в атаку. І бойовики це прекрасно розуміють. Тому у ворога таких ліній оборони немає – в них є ілюзії, що вони підуть в атаку, тому «зариватись» не треба. Такі саме ілюзії були і у нас на початку війни, коли ми вважали, що ось-ось візьмемо Донецьк.
Щодо втрат серед українських військових штаб АТО рапортує кожного дня. Чи є інформація про втрати з протилежної сторони?
Є психологічна проблема – розказувати про втрати ворога. Наші, як правило, не акцентують увагу на тому, скільки ворога знищено. 95% солдатів ніколи вам не скаже, що вони взагалі когось вбили. Хвастатись тут нема чим, бо іншого виходу не було – вони захищали свою країну. Цифри вбитих бойовиків можуть спливти хіба що, якщо у нас самих було багато втрат в бою.
А от у протилежної сторони кількість вбитих українців є стимулюючим аргументом.