Суспільне мовлення: за півкроку до мети

Особливість теперішнього життя полягає у його значному прискоренні. Між суспільно-значимою ідеєю та її втіленням проходить набагато менше часу, аніж пару десятків років тому назад. Перша українська революція нової доби – студентська «на граніті» – готувалася повільно. Від виборів 1990 року, після яких утворилася домінуюча комуністична фракція («група 239») та доволі млява (як вважала тодішня молодь) Народна Рада, до старту студентської акції минуло кілька місяців. Цей час знадобився для того, щоб переконатися у імпотентності демократів, зважитися на власний політичний дебют, сформулювати вимоги до парламенту та Кравчука, обдумати деталі та підготуватися до голодування.

Через десять років на «дозрівання» акції «України без Кучми» пішло двічі менше часу. 16 вересня 2000-го зник Георгій Гонгадзе, в листопаді Мороз оприлюднив плівки Мельниченка, а 15 грудня на Майдані Незалежності з’явилися перші намети. Новини про УБК нечисленні користувачі Інтернету дізнавалися з так само нечисленних українських сайтів. Під час Помаранчевої революції від моменту оголошення ЦВК результатів другого туру до старту акції минула всього лише доба. Євромайдану ж знадобилося кілька годин, аби на заклик гуртуватися та вимагати продовження євро інтеграційного курсу зібралися перші небайдужі.

В кожній з українських революцій значну роль відіграла самоорганізація громадянського суспільства. Найважче було «першопрохідцям», адже ті ж самі студенти не могли розраховувати на широкий розголос у випадку, якби влада зважилась на репресії та арешти активістів. На щастя, силовий сценарій не застосували, й студенти навіть отримали можливість озвучити свої вимоги з трибуни ВР – жодного іншого рупору в їх розпорядженні не було. Що стосується УБК, то її перебіг переважно замовчувався, а якщо й висвітлювався, то – на сторінках «Української правди», а також партійної преси учасників акції, наприклад, у тимошенківських «Вєчєрніх вєстях».

Помаранчева революція, як і Революція Гідності, мала в своєму розпорядженні вже достатньо медіа-ресурсів різного ґатунку і різної міри доступності. Але якщо говорити про телебачення, котре переважно знаходиться у власності олігархату, то події 2004 року, як і події 2014-го, ТБ-канали висвітлювали у відповідності до симпатій свого власника. Іншими словами, навіть на 23-му році незалежності України мрія про вільний від будь-яких політичних «домішок» суспільний телеканал так і залишилась мрією.

Крига скресла у квітні 2014-го, коли парламент ухвалив основний норматив щодо створення суспільного телебачення. Майже рік по тому, у березні 2015-го, Рада нарешті розродилася готовим законом, котрий регламентував діяльність суспільного мовлення. Представляючи закон, президент Порошенко не без властивого йому пафосу заявив: «Це той закон, якого Україна чекала 23 роки. То у влади не вистачало волі, то майже завжди не було бажання цим займатися, бо влада хотіла контролювати медіа-простір і вважала, що ввести суспільне телебачення – це випустити джина з пляшки. Це – та ціна, яку влада має платити за демократію».

Минуло ще пару місяців, і справа помалу зсунулася з місця. Втім, «помалу» тут слово ключове. «Ми вже є, але нас ще не існує», – зазначив в лекції для майбутніх журналістів гендиректор Національної телекомпанії України Зураб Аласанія. Сказано це було буквально з тиждень тому. Роботи попереду – багато, адже суспільне мовлення складатиметься з двох телевізійних та трьох радіоканалів, матиме інтернет-платформи, заходитиме в мобільні пристрої тощо. Перший телеканал суспільного мовлення буде інформаційним, другий надаватиме аналітичні та освітні матеріали різної тематики. Такими є офіційні плани.

Зайве перераховувати всі очевидні переваги від створення та впровадження суспільного мовлення. Втім, якщо згадати їх зовсім коротко, то плюси є наступними. По-перше, в країні настане кінець майже одноосібній присутності олігархічних каналів та державно-пропагандистському телебаченню. Запустити суспільне мовлення означає скористатися шансом очищення від радянщини в «ящику».

По-друге, суспільне мовлення — це загальноєвропейська практика, яка дає можливість створити в Україні справжнє телебачення, що буде утримуватися за кошти громадян і відповідно слугувати їхнім інтересам, а не вдовольняти забаганки влади. Це саме стосується і регіональних державних каналів. Ера придворних ЗМІ місцевих «баронів» невідворотно завершується.

По-третє, телебачення, що створюється як vox populi, цим самим populo й контролюватиметься. Воно фінансуватиметься не багатіями і не політичними силами. Певна частина коштів, призначених для суспільного мовлення, надійде з держбюджету, але контролюватиме його роботу лише громадськість. Відтак зрозуміло, що сміття на суспільних каналах не буде. А буде більше документальних фільмів, дитячих, науково-популярних програм, а також – повна відсутність політичної реклами.

Проте є чинники, які можуть істотно зашкодити впровадженню суспільного мовлення, чия запорука успіху полягатиме у популярності та належному сприйнятті соціумом. Перший такий чинник – це низький глядацький рейтинг державних каналів мовлення, на базі котрих вибудовується новий медіа-майданчик. З цим вже нічого не вдієш – перебороти недовіру допоможе тільки час, якісний контент та слідування усім правилам гри, тобто прозорість в управління та абсолютна незаангажованість.

До першої проблеми примикає й друга – наразі далеко не вся громадськість чітко уявляє собі, що таке суспільне мовлення. Замість того, щоб сприймати такий ТБ-канал як виробника корисної та об’єктивної інформації, потенційний користувач надто часто трактує його собі як «книгу скарг» чи «вільний мікрофон», за допомогою якого можна озвучити усі свої біди та звернутися напряму до влади. Нерозуміння чи не повне усвідомлення того, для чого впроваджується суспільне мовлення, аж ніяк не є дрібницею. Проріхи у знаннях пересічного глядача можуть нівелювати чи применшити ідею як таку.

Третя проблема – зовсім іншого ґатунку. Вона стосується адміністрування – управління суспільним мовленням має бути гранично простим, без вибудовування багатоповерхового керівного апарату. Для прикладу візьмемо державну інформаційну політику, яку зараз визначають і Держтелерадіо, і Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, а віднедавна – ще й міністерство інформації. При такій кількості менеджерів інформаційну війну з Росією ми все ж безнадійно програли, адже недарма говориться, що у кількох няньок дитя – каліка.

До речі, про ідеологію в умовах війни. Інформаційна сфера – одна з найважливіших складових національної безпеки, так само, як і військова та економічна складова. Війна на Сході розпочалася внаслідок не лише прямої військової інтервенції, її ростили й вигодовували усілякі кобзони на Інтері та «шансони» на радіохвилях.

Дорогоцінні частоти отримували апологети «рускава міра», індивіди, що палко ностальгували за СРСР та «дружбою народів», будучи по суті агентами ворожої нам держави. Між тим варто пам’ятати, що коли говорять про приналежність каналу до медіа-холдінгу Ахметова чи Пінчука, на увазі мається виключно рухоме чи нерухоме майно олігархів. Що ж стосується частот мовлення, то вони не належать великому бізнесу. Частоти здані у оренду, а хто саме буде їхнім орендарем – залежатиме вже від держави.

Цей момент має безпосереднє відношення до суспільного мовлення. Адже маючи лише 3% інформаційно-частотного ресурсу, суспільний мовник приречений бути аутсайдером. Тому четвертий камінь спотикання на шляху до суспільного ТБ – це безлад, який панує в царині частот. Я підтримую ідею тих, хто вважає, що інформаційний ресурс України має бути описаний та відображений в Конституції – поруч зі згадкою про землю та надра нашої держави, господарем яких є її народ.

Без «інвентаризації» всього, що належить суспільству, останнім завжди керуватиме групка спритних ділків, які вміють прихопити все, що «погано лежить». Частоти мають зберігатись добре і працювати на Україну, а не проти неї.