Переозброєння України. Чи вірить Порошенко у війну?

Аналіз наявних загроз Українській державі свідчить про необхідність належного переозброєння Збройних сил та інших військових формувань. Це може стати найбільшим козирем, який з часу здобуття незалежності здатен прикупити Київ. Водночас, стала очевидною й необхідність поступового та цілеспрямованого проведення реформи оборонної промисловості.

Слід визнати, що вітчизняний оборонпром має певний науково-технічний та виробничий потенціал для створення конкурентоспроможних зразків озброєння та військової техніки. Це такі підгалузі, як військово-транспортна авіація, високоточне ракетне озброєння повітряного та наземного базування, танки і легкі броньовані машини, радіолокаційні станції, системи супутникової навігації та електронної протидії, ремонт і (у перспективі) модернізація зенітних ракетних комплексів, виробництво патрульних катерів. До цього можна додати й розробку та виробництво ключових комплектуючих до ОВТ, зокрема авіаційних двигунів та корабельних турбін, створення космічних апаратів і двигунів до крилатих ракет, двигунів до ракет-носіїв тощо.

Однак унаслідок довготривалої відсутності уваги військово-політичного керівництва держави до сектору безпеки і, зокрема, до розвитку оборонних технологій та оновлення виробничих потужностей підприємств оборонки, набирає обертів тенденція до критичного виснаження основних фондів. Особливо це стосується державних підприємств, оскільки досі спостерігається відсторонення держави від проблеми підготовки виробництв, занадто повільно відбувається й реалізація найважливіших рішень у цій сфері. Важливою особливістю досліджуваного періоду стала дивна невідповідність потенціалу чисельних розробок та ідей у галузі оборони кількості реально доведених до серійного виробництва. Темпи реалізації створення нових видів озброєння виявилися вкрай низькими, що означає – сподіватися на швидку реалізацію нових проектів навіть за умов наявності фінансових ресурсів неможливо.

В Україні, на цій ділянці сектору безпеки, накопичилося занадто багато очевидних недоробок і недоліків. Наприклад, досі не створено орган управління та координації оборонною промисловістю, про що експерти говорять з часу проведення парламентських слухань у липні 2014 р. Більше того, внаслідок неприйнятого рішення не виконано положення Коаліційної угоди щодо створення при Кабінеті Міністрів України міжвідомчого органу для розвитку ОПК (центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом на чолі з віце-прем’єр-міністром).

Аналіз постачань військової техніки до ЗСУ та інших військових формувань свідчить про те, що переозброєння досі організовано за принципом постачання того, що є, а не того, що необхідно .

Важливо наголосити, що конкретні факти свідчать про уповільнення з 2010 р. і до кінця 2015 р. розробок та появи нових озброєнь. З початком війни РФ проти України влада зосередилася виключно на поставках (з урахуванням налагодження виробництва) наявних озброєнь та не забезпечила передумов для створення нових – це є ризикованою помилкою та викликом для ЗСУ.

Так, якщо у період з 2000 по 2010 р. було розроблено і прийнято на озброєння цілу низку нових зразків військової техніки – переважно завдяки ініціативам самих оборонних підприємств та зусиллям ДК «Укрспецекспорт» як активного учасника і фактичного механізму реалізації елементів оборонно-промислової політики (ОПП) держави, то після 2010 р. зникли навіть елементи ОПП. Лише деякі високотехнологічні центри продовжили активну діяльність, та ще розгорнута Росією війна стимулювала появу цілком нових гравців, що нерідко реалізовували зусилля за рахунок волонтерських структур.

У якості прикладів можна згадати ДП «Орізон-Навігація», що постійно розвивається і створює все нові й нові вироби. Але компанія представила ряд інноваційних розробок у 2015 р. за рахунок вдалої маркетингової стратегії на зовнішніх ринках. Або поява в ці часи автоматичного гранатомету УАГ-40 чи артилерійського боєприпасу «Квітник» – наслідок довготривалої інерції розробок. Або показовий приклад: інженери заводу «Маяк» оперативно розробили український зразок гвинтівки, яку назвали «Гопак». Це й проект є ініціативою приватного підприємства під час війни – таких ініціатив чимало, але вони пов’язані із невеликими масштабами самих проектів: створення низки БПАК тактичної ланки та різноманітних броньованих автомобілів тощо.

Цю тенденцію підтверджують й імена розробників і лобістів усіх створених та прийнятих на озброєння видів техніки. До речі, показово, що серед причетних до створення нових оборонних систем є лише один міністр оборони (Анатолій Гриценко) та зовсім немає президентів чи прем’єрів. Натомість, учасниками проектів були всі керівники ДК «Укрспецекспорт» (Валерій Малєв, Валерій Шмаров, Сергій Бондарчук) – до призначення на цю посаду Дмитра Саламатіна, з іменем якого пов’язують свідому руйнацію певної кількості вагомих проектів.

Що ж до вищих посадових осіб, то президент Віктор Ющенко намагався взяти під особистий контроль створення оперативно-тактичного ракетнокого комплексу (ОТРК), навіть «відкрив» проект у 2006 році, однак, скоріше, скомпрометував проект. Президент Віктор Янукович у 2011 р. особисто взяв участь у старті проекту «корвет», та теж лише зганьбив його.

У новітній, уже воєнній історії України під час появи у військах нових видів техніки у якості лобістів фігурували і президент України Петро Порошенко (передача ремонтованих/модернізованих танків та отриманих від США контрбатарейних радарів), і секретар РНБО Олександр Турчинов (легкі броньовані машини та легкі озброєння, спуск на воду малого броньованого артилерійського катера (МБАК) класу «Гюрза-М»), і глава МВС Арсен Аваков (легкі броньовані машини). Ці кроки посадовців поки що більше інтерпретовані фахівцями як піар, ніж як лобізм реально важливих проектів. Особливо на тлі випадків неякісного ремонту бронетехніки та закупівлі ДК «Укроборонпром» непридатних до війни старих британських броньованих автомобілів «Саксон».

Більше того, представники чинної влади не діють однією командою, а обмінюються критикою один одного. Наприклад, голова комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони Сергій Пашинський, який намагається відігравати суттєву роль в отриманні іноземної військово-технічної допомоги, зазначає: «На жаль, тема переозброєння українських військовослужбовців за 1,5 року війни відчувається все гостріше. «Укроборонпром» працює лише на 5-10% своїх можливостей. Тому ми готуємо Закон, щоб демонополізувати цю галузь» (Укрінформ, 11.08.2015). Забігаючи вперед, зазначимо, що ані цей, ані інші законодавчі акти, необхідні для активізації розробок і виробництва ОВТ, так і не було прийнято. Ще одна особливість сучасного процесу переозброєння пов’язана із тим, що на відміну від періоду 2000 – 2013 рр. топ-чиновники почали асоціювати свою діяльність з поставками військової техніки, до яких вони не мають ніякого відношення.

Ескізи великих проектів поки що залишаються безіменними і лише ескізами, що зменшує довіру до можливості їх просування. Наприклад, інформація у ЗМІ про плани України закупити в Китаї легкі штурмовики для потреб ЗСУ (чисельні публікації в листопаді 2015 р.) не підкріплена будь-якими офіційними заявами, та й невідомо, хто саме розглядає – чи то Генштаб ЗСУ, чи, скажімо, аналітики РНБО, чи просто наполегливі журналісти зондують напрям. Є ще інший показовий приклад: прем’єр-міністр Арсеній Яценюк у жовтні 2015 р. пообіцяв відкрити у 2016 р. лінію виробництва боєприпасів до стрілецької зброї. Але після експертного аналізу виявилося, що боєприпаси до стрілецької зброї не є пріоритетом для військового відомства. ЗСУ потрібні боєприпаси для артилерії і танків, а також озброєння для літаків і гелікоптерів – лише ракетно-артилерійські удари та потужне авіаційне озброєння здатні забезпечити переможну оборону у війні з агресивною Росією. Натомість, проведений аналіз технічного стану та лабораторно-стендові випробування ракет Р-27, Р-60М, Р-73, Р-40Д, Х-25М, Х-29, X-58У, «вік» яких – до 20 років, показав, що продовжити термін їх служби дійсно можна. Але після 20-25 років через старіння, знос і вплив зовнішніх кліматичних факторів виходять з ладу складові частини керованих авіаційних засобів ураження: порохові газогенератори, гумовотехнічні деталі, змінюються характеристики і параметри вибухових речовин, мастил та гідрорідин, магнетронів, хімічних джерел струму, запобіжно-виконавчих механізмів, контактних датчиків мети та інших. Причому ці незворотні зміни в ракетах і бомбах неможливо визначити наявними у військових частинах системами контролю. Це означає, що нібито справні по контрольованих параметрах керовані авіаційні засоби ураження фактично можуть бути непридатними до бойового застосування (Defense Express, 28.07.2015). А також те, що вкрай необхідними є програми відновлення боєприпасів, а також створення нових боєприпасів для артилерії і танків.

За умов масового постачання техніки до Збройних сил і Національної гвардії, вагомі проекти, що мають виключне значення для оборони держави, просуваються із суттєвим запізненням. Скажімо, автоматизований звукометричний комплекс артилерійської розвідки «Положення-2» розробки одеського підприємства СКБ «Молнія», який було прийнято на озброєння ще в 2013 р., лише під кінець 2015-го (тобто, майже через два роки війни!) отримав реалістичні перспективи – завдяки використанню українських та європейських комплектуючих (імпортозаміщення) проект підійшов до серійного виробництва на ДП «Львівський державний завод «Лорта».

Отже, слід зауважити, що в нових умовах мають трансформуватися ролі Генерального штабу ЗСУ та провідних дослідницьких установ, до яких належить у першу чергу Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України. Передусім у виконанні двох найважливіших функцій: формування орієнтирів на майбутнє (короткострокові, середньострокові та на віддалену 10-15-річну перспективу) та здійснення поточного моніторингу із констатуванням недоліків. Орієнтирів потребує оборонна промисловість, особливо приватні підприємства, які можуть задавати темп завдяки більшому, ніж державні КБ чи заводи, використанню обігових коштів. Наприклад, у разі визначення, що в державі створюватиметься (відроджуватиметься) галузь виробництва боєприпасів, приватні підприємства могли б забезпечити створення якісних порохів або ключових продуктів спецхімії (скажімо, в Україні є позитивні приклади, коли приватний сектор узявся виготовляти 40-мм боєприпаси до створеного автоматичного гранатомета). Або офіційно інформувати про помилкові рішення відповідного департаменту Міноборони (часів керівництва ним

Олександром Ясинським) – закупівлі для потреб ЗСУ автомобілів «Саксон», відмову від доведення до серії та закупівлі згаданого «Положення-2» та вилучення з ДОЗ програми модернізації вертольота Мі-24 (за участю французької фірми Sagem; розробка знаходилася на завершальному етапі виконання, а з держбюджету в неї вже було вкладено майже 400 млн грн). Бо коли цю функцію беруть на себе ЗМІ («Дзеркало тижня», 6.03.2015), це об’єктивно стає ударом по репутації Генштабу ЗСУ та й науково-дослідних структур.

Армія переозброюється, це не підлягає сумніву. Але до армії озброєної Україні, як і раніше, далеко. З цього можна зробити висновок, що Президент не вірить в можливість війни і не хоче цим займатиcь.