Українська декомунізація. Страхи та сумніви Європи

Параграф 86а Кримінального кодексу Німеччини – Verbot der Verwenden von Kennzeichen verfassungswidriger Organisationen – категорично забороняє використання нацистської символіки – прапорів та гербів Третього рейху, уніформи, слоганів та форм вітання. Тим часом, як йдеться у висновках Венеціанської комісії з приводу українського закону про декомунізацію, «звичайна демонстрація забороненої символіки або використання назви не повинні призводити до ув’язнення порушника». В Німеччині на тих, хто розгулює з нацистською символікою, чекає до трьох років тюрми, Україні ж вказано на те, що її санкції щодо прихильників комунізму надто суворі.

Ще одна паралель: Amnesty International розцінила заборону Комуністичної партії України як порушення свободи самовираження і зазначила, що відповідне рішення Окружного адміністративного суду Києва від 16 грудня має бути скасовано. Тим часом табу на комуністичну пропаганду налічує не один прецедент: наприклад, у післявоєнній Німеччині місцева Комуністична партія (Kommunistische Partei Deutschlands, KPD) була заборонена також. Вона почала прокльовуватися і обростати первинними осередками влітку 1945-го – відбувалося це в зоні радянської окупації, тобто на території майбутньої НДР. Однак KPD встигла розповсюдити метастази і на ФРН, де у 1956 федеральний конституційний суд заборонив її діяльність.

З цього моменту KPD існувала нелегально, однак згодом з неї виокремилися Deutsche Kommunistische Partei, DKP (Німецька комуністична партія), Kommunistische Partei Deutschlands/Marxisten-Leninisten, KPD/ML (Комуністична партія Німеччини (марксистсько-ленінська), Marxistisch-Leninistische Partei Deutschlands, MLPD (Марксистсько-ленінська комуністична партія Німеччини) та ще ряд утворень. Ці політсили вже ніхто не забороняв – деякі з нащадків KPD існують і по цей день, проводять з’їзди та переобирають вождів. DKP, наприклад, регулярно балотується до Бундестагу, де не набирає більше 0,3%, проте має своїх депутатів на муніципальному рівні.

Все це німецьким комуністам дозволено. На відміну від німецьких нацистів, які юридично не легалізовані і яких час від часу затримує поліція – приміром, за ходу на підтримку «ДНР» / «ЛНР».

Коли в Україні говорять про європейський досвід декомунізації, то зазвичай мають на увазі Східну Європу – Польщу, Чехію, країни Балтії. Проте відповідний тренд закладався не там, де були постраждалі від комуністичної ідеології, а у Західній Європі. А якщо конкретніше – то у Німеччині. Парадоксально, але факт – «колиска нацизму» так затято викошувала нацизм, що вирішила дещо зменшити оберти, коли справа дійшла до симетричної відповіді комунізму. Аби не передати куті меду.

Тут відкрию умовну дужку і наведу чималу, але варту згадки цитату Мирослава Мариновича, який зазначав (в контексті відмови інституту «Яд Вашем» визнати митрополита Шептицького «праведником світу») наступне. «Увага доповідачів (а вони представляли різні регіони України, Ізраїль і Польщу) зосереджувалася переважно на тих аспектах, які увійшли в типові пропагандистські кліше, а саме: Шептицький — «зоологічний антикомуніст» і «нацистський колаборант». Логічний ряд тут простий: головним організатором воєнних злочинів, зокрема єврейського Голокосту, був німецький нацизм, тоді як головним переможцем нацизму став Радянський Союз. Це визначило магістральну вісь аргументації, своєрідний код для визначення координат добра і зла: всі, хто в якийсь момент покладав надії на Німеччину, стали вважатися «колаборантами»; всі, хто покладав надії на Радянський Союз, стали рятівниками людства. Логіка переможця стала ідеологічним mainstream’ом; будь-яку двозначність, яка не лягала на цю однозначну картину, відтинали», – пише Маринович.

Людству, яке з колиски звикло до певних архетипів, до поділу всього сущого на чорне і біле, навіть на рубежі ХХ-ХХІ століть досить складно усвідомити, що в часи Другої світової не було вісі Добра і вісі Зла, а було тільки Зло і Зло – Гітлер і Сталін, нацизм і комунізм. Парадигму, де полюси «плюс» і «мінус» «розмагнічені», свідомість людини інстинктивно відкидає. І вперто продовжує займатися пошуками найменшого зла. Таким «меншим» злом для частини світу (для Європи, для того ж таки Ізраїлю) був і залишається комунізм – на противагу «більшому», абсолютному злу у вигляді нацизму.

На превеликий жаль, ще ніхто остаточно не довів світу, що нацизм і комунізм суть одне й те саме. Саме в цьому, а не в недоліках українського закону про декомунізацію, й полягає корінь проблеми.

Визначення комунізму та фашизму, а також співвідношення цих дефініцій давно стали предметом дискусії. Інтерпретація, обов'язкова для комуністичних істориків й облюбована західними соціалістами і лібералами, ставить обидва феномена в непримиренну опозицію один до одного. Консервативні історики, зі свого боку, об'єднують їх поняттям «тоталітаризму». Проблема вкрай важлива, оскільки актуалізує питання: чи існують родинні стосунки між марксизмом-ленінізмом і фашизмом, і особливо нацизмом як його крайнім проявом, або ж такого зв’язку між ними нема?..

Будь-якому українському органу пропаганди (хай би як ми його не йменували – можна й «Мінстецем», хоча краще без іронічного притиску) слід не лише заповнювати лакуни, пов’язані з сьогоденням (наприклад, з нашою війною на Сході), а й формувати відповідне уявлення про минуле. Так вже сталося, що одним з найвідоміших у світі дослідників сталінізму став американець Роберт Конквест. Цьогоріч він помер у віці 98 років – ця подія не була належним чином прокоментована жодним з українських ЗМІ. Між тим Конквест у 1968-му (коли на теренах СРСР ще не пробився жоден публічний пагін вільнодумства) видав книгу «Великий терор: сталінські зачистки 1930-х», яка багато що пояснила західному читачу про сутність радянського ладу.

Інший приклад заангажованого в наші справи американця являє доля Джеймса Мейса, дослідника Голодомору, відомого фразою «ваші мертві обрали мене». Мейс докорінно змінив своє життя, перебравшись з Оклахоми на київську Троєщину, де й прожив останні роки. Зрозуміло, що на початку 1980-х (коли правда, здобута Мейсоном з оповідей сотень тоді ще живих свідків Голодомору, вперше зазвучала на повний голос) в українських дослідників не було можливості висловлюватись так само вільно та відверто. Проте минула чверть віку, і де зусилля як чиновників, так і експертів, скеровані на переконування західного світу в тому, що ми, як ніхто інший, маємо право на заборону комуністичної ідеології і мусимо це право неодмінно реалізувати?

Що ж до закону, який українська сторона вже погодилася відшліфувати згідно вимог Венеціанської комісії, то текст, можливо, й дійсно потребує правок. Тим паче, що нема межі досконалості, і правити можна довго. Але не тільки закон. Світоглядна матриця також потребує коректив – і займатися цим доведеться нам, бо Європі затишно й так – з такою зручною та заколисуючою думкою про «менше зло».

Читайте також - Декомунізація: в парламенті вибрали нові назви для 108 сіл і міст