Від РУЕ до самих до окраїн…

Експерти підозрюють, що справжніми намірами Дмитра Медведєва під час останнього візиту до Києва було кулуарно вирішити питання повернення газового боргу компанії «РосУкрЕнерго», до якої свого часу мав причетність і російський президент. Чи насправді це так – з’ясувати немає можливості. Очевидно лише те, що під час аж дводенного візиту жодних доленосних рішень для двох країн прийнято не було.

Хоча підписання угоди про демаркацію сухопутних кордонів між Росією та Україною можна вважати чи не єдиним позитивним досягненням цієї зустрічі. Звичайно, крім посилання сигналу всьому світові про те, що ці дві країни знову працюють у тісному тандемі. Про це в прес-центрі «Главкому» говорили директор Центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинский, директор програми політичного аналізу та безпеки Міжнародного центру перспективних досліджень Віктор Чумак та директор енергетичних програм Центру «Номос» Михайло Гончар.

Віктор Чумак: «Щодо Азовського моря можливий зовсім неукраїнський варіант розвитку подій»

Питання облаштування державних кордонів стояло з самого початку незалежності України, тому що кордони є ознакою держави і невід’ємним атрибутом територіального суверенітету. Без наявності демаркованих кордонів практично неможливий рух України в європейському напрямку, адже це одна з вимог Європейського Союзу для запровадження безвізового режиму.

По-суті, кордони з європейськими країнами Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією залишилися нам в спадок від Радянського Союзу, просто була необхідність підтвердити наявність проходження лінії державного кордону. Але треба було демаркувати кордони з Молдовою, Білоруссю та Російською Федерацією. Договори про державні кордони з цими країнами в різні часи були підписані.

Першими ми підписали договір з Молдовою, і саме з цією країною на сьогодні маємо найбільший прогрес у облаштуванні кордонів. Недемаркованою залишилася тільки придністровська ділянка, щодо якої є достатньо серйозні питання.

В 1998 році був підписаний договір з Білоруссю, який не був ратифікований. З білоруської сторони виникли якісь питання щодо так званого державного боргу між підприємствами УРСР і Білоруссю в розмірі 200 мільйонів доларів. В минулому році Мінськ ратифікував цей договір, але поки що він не підписаний президентом.

В чому полягає механізм цих договорів? В кожному з них був пункт, яким передбачалося після проведення всіх процедур ратифікації розпочинати демаркацію. У договорі з Російською Федерацією, підписаному 2003 року і ратифікованому в 2004-му, такого пункту не було. Для того, щоб почати демаркацію, необхідно було мати цей пункт як технічний, але ж питання стояло як політичне. Росіяни були не дуже налаштовані на співпрацю з владою Віктора Ющенка, тому питання облаштування кордонів постало на застереженні: як це ми будемо будувати на наших кордонах якісь огорожі, встановлювати колючий дріт? Хоча це абсолютна профанація, адже зараз кордони охороняються виключно технічними засобами.

На мій погляд, підписання цього договору сьогодні є політичною платою за угоду про Чорноморський флот, де економічною платою можна вважати 40 мільярдів доларів за десять років. Політично договір про демаркацію є ще і реверансом в бік Європейського Союзу. Він певним чином показує громадянам, які не підтримували Януковича, проєвропейські настрої правлячої команди.

Чи буде якась політична плата з боку України за підписання договору про демаркацію? Як демаркація пов’язана з іншими питаннями? Щодо Азовського моря можливий зовсім неукраїнський варіант розвитку подій. Пропозиція, яка лунала від України, передбачала лінію між висхідними точками сухопутного кордону на берегах Азовського моря з двох боків. Але за таких умов 2/3 Азовського моря відходило до України. За українською версію поділ в Керченській протоці повинен був відбутися за адміністративними кордонами, які існували на момент розпаду СРСР. Я бачив карту, підписану керівниками Краснодарського краю і Кримської автономної області СРСР, де «червоною лінією» був проведений кордон по Керченській протоці, в тому числі зі східної сторони острова Тузла.

Питання Керченської протоки, не стільки питання самої протоки, скільки Керч-Єнікальського каналу - єдиного можливого суднохідного шляху. А це вже гроші. Я дуже сумніваюся, що Україна може поступитися Керч-Єнікальським каналом, тому що вважаю цю владу дуже прагматичною, вона буде розумно поступатися у справах, де постає питання грошей. Компромісним шляхом може бути створення якоїсь спільної корпорації по експлуатації Керч-Єнікальського каналу з відповідним розподілом прибутків. Тим більше, від прокладеної лінії державного кордону в Керч-Єнікальському каналі буде залежати лінія в морській економічній зоні Чорного моря і континентальному шельфі, де знаходяться родовища газу і нафти. Тому для України переглядати кордони невигідно.

Підписана угода щодо демаркації сухопутного кордону носить декларативний характер, адже не містить юридично-зобов’язальних норм, а просто декларує, що сторони приступлять до демаркації державного кордону після набуття чинності всіх загальнодержавних процедур. Це добре і для нас, і для Росії. Ми отримуємо демаркований кордон - юридично позначену на місцевості лінію, за якою можна буде встановлювати відповідальність за незаконну міграцію, контрабанду і т.д. Також треба мати на увазі, що у нас наступного року в повному обсязі починає діяти угода з Росією про реадімісію, тобто повернення осіб, які незаконно знаходяться на території України, в тому числі громадян «третіх країн». Без наявності демаркованого кордону значна частина угоди про реадмісію з юридичної точки зору обесцінюється.

Михайло Гончар: «Росія прагне отримати контроль над українськими підземними системами сховищ газу»

Спершу додам, що проходження лінії та розмежування в Азовському морі значною мірою впливає на те, як в подальшому буде здійснено розподіл нафтогазоносних родовищ в секторі Азовського моря. Це теж важливо.

Щодо енергетичного аспекту цього візиту, то, на мій погляд, для української правлячої газоолігархічної групи основним результатом стало виведення в практичну площину вирішення питання із так званими 11 млрд. кубометрів газу, які «РосУкрЕнерго» має шанс компенсувати чи то натурою, чи то у вигляді відповідної готівки. Мені здається, що значною мірою візит і був кулуарно присвячений вирішенню цього питання, тому що не секрет, в часи зародження РУЕ нинішній президент Росії і його глава контрольного управління були причетні до курування цієї схеми. В умовах, коли тенденція європейського газового ринку є не дуже оптимістичною, питання грошей має надто важливе значення для подальшого розвитку не тільки стосунків двох країн, але й приватно-корпоративної економіки тих олігархічних груп України та Росії, які використовують газовий трафік.

Безперечно, кипіння пристрастей ще попереду, оскільки виникає проблема, як повертати цей бак званий борг і яке буде рішення Стокгольмського арбітражу. З паном Фірташем можна погодитись в тому, що це не суд в Україні і там будуть дещо інші підходи.

Враховуючи, що правляча політична група контролює в Україні НАК «Нафтогаз», шанси цієї компанії відстояти свої позиції як державні інтереси, невеликі, тому що достеменно невідомо, яка програма буде задана юридичному супроводженню з боку «Нафтогазу» цього процесу. Адже можна дати програму, яка буде зорієнтована на програш, а не виграш. Це дуже логічно вкладається в загальну схему того, до чого росіяни останнім часом підводять українську сторону – до необхідності об’єднання «Газпрому» та «Нафтогазу». Під цим, як ви розумієте, приховується формула поглинання. Очевидно, йде структуризація певних етапів і ситуація з РУЕ, незалежно від того, грішми чи газом буде повертатись цей так званий борг, приведе до погіршення фінансового стану «Нафтогазу». А відповідно іншої альтернативи просто не буде, як зливатися в газовому екстазі разом із «Газпромом».

В цьому контексті також невипадково під час візиту прозвучала теза Міллера про те, що «Газпром» буде готовий модернізувати всю газотранспортну систему України. Зверніть увагу, що Європейський союз говорить про модернізацію газо-транзитної системи. Але постає питання, наскільки це об’єктивно і чи можна цьому вірити? Коли береш до уваги офіційні документи та оцінки «Газпрому», то виникає багато питань і скепсис – це не більше, ніж красиві фрази. Якщо взяти офіційну довідку «Газпрому» щодо того, як здійснювалися інвестиції в останній період, зокрема, минулого року, то там чітко зафіксовано: «Были снижены инвестиции в развитие добычных мощностей объектов переработки и подземного хранения газа и на реализацию комплексной программы реконструкции и технического перевооружения объектов транспорта газа на период 2007-2010 годов». Тобто, Газпром своєї програми не виконує. Питається, чи буде він виконувати програму модернізації в іншій країні? Тим більше, що станом на початок четвертого кварталу минулого року «Газпром» мав заборгованість в сумі 58 млрд. дол., що складає 57% його річної виручки. Питається, звідки гроші на реалізацію програм модернізації, яка за їхніми ж оцінками може скласти 5-7 млрд.євро? Зрозуміло, що борги є у всіх крупних компаній, проте якщо ми співвіднесемо з такими грандами світового нафтогазовидобутку як Royal Dutch Shell, то тільки 12,6% виручки – це обсяг боргу компанії, British Petrolium і того менше – 10,9%...

Модернізація може вважатися відносно ефективною, коли вона призводить до скорочення витрат, а в «Газпрому» відбувається абсолютно протилежне. Отже насправді – це пусті декларації, за якими не стоїть реальне наповнення. За розрахунками Інституту енергетики та фінансів РФ, який працював над енергетичною стратегією Росії, йде тенденція до зниження транзиту до Європи. Враховуючи будівництво «Північного» та «Південного потоків», малоймовірно, що Україна матиме тенденцію нарощення транзиту. Звідси робиться відчайдушна спроба забезпечити умови для передачі «Газпрому» практично всієї ГТС України. Але це імпульсивний емоційний крок, який абсолютно не гарантує того, що завантаження української ГТС збережеться, а тим більше збільшиться. Тому що зрештою все залежить від того, чи готовий буде споживач в Європі купувати більше газу саме з російського напрямку. У нас все розглядається у примітивній площині: віддамо все «Газпрому» і автоматично це означає, що відбудеться принаймні не скорочення транзиту через українську ГТС. Так не буде, бо це залежить не від «Газпрому». Якщо європейський споживач не захоче купувати газ у росіян, відповідно, ті не зможуть його продати. Тому звідси ця тенденція.

Міллер чітко сказав, що питання інтеграції «Газпрому» та «Нафтогазу» – це один блок питань, а реалізація обхідних проектів – це інший блок питань. Українська сторона за цих обставин мала б ставити питання про те, яким чином буде забезпечений той обсяг транзиту, що зафіксований у контракті від 19 січня 2009 року - 110 млрд. кубометрів? Гарантій того немає. Водночас, є межа, після якої українська ГТС технічно не зможе функціонувати, якщо відбудеться скорочення обсягів транзиту до 66-65 млрд. кубометрів. За таких умов технологічно система не зможе забезпечувати перекачку навіть цього мінімуму. Чи ставить ці питання офіційно українська сторона перед російською стороною? Наскільки відомо мені, так питання не ставиться.

Разом з тим російська сторона абсолютно чітко позначила свої наміри до реалізації подальших об’єднавчо-поглинальних планів щодо української ГТС, і в цьому вона керується прагненням отримати контроль над підземними системами сховищ газу. Зрозуміло, що ГТС є повноцінною тільки тоді, коли там є не лише труби, як у «Північному» чи «Південному потоках», а й підземні сховища газу, які відіграють роль своєрідного балансувальника при сезонних постачаннях газу. І в цьому контексті це ключовий елемент, якого прагне російська сторона.

Таким чином, те, що відбулось зараз, – це проміжний етап певних закулісних домовленостей, розвиток яких матиме місце найближчим часом. Інша справа, що спроби російської сторони встановити більш тісну форму кооперації на рівні «Газпром»-«Нафтогаз» безперечно викличуть не зовсім схвальну реакцію навіть у правлячій політичній групі, тому що по суті прихід «Газпрому» в якусь таку можливу інтегровану компанію буде означати, що з часом важелі контролю над ГТС практично перейдуть від українських рук до рук транснаціональної ділової групи. При цьому роль як менеджменту національної акціонерної компанії, так і в цілому суверенітет України в енергетичному секторі буде зведено до мінімуму - це буде технічний підрозділ російської монополії.

Ці процеси не носять конструктивного характеру для України. На жаль, нинішня влада іде в цьому руслі. Вона вже стала заручником цих процесів, які далі приймуть для неї неконтрольований характер.

Михайло Погребинскький: «Темп, набраний командою Януковича по зближенню з Росією, занадто швидкий, тому спільно вирішили пригальмувати»

Очікування від цього візиту були занадто високими, і вони не справдилися. На цей момент кульмінація наших стосунків з Росією відбулася в Харкові, а зараз не сталося жодного прориву, окрім певних символічних речей.

Перше – підтримка Україною ініціативи Медведєва про створення загальноєвропейської системи безпеки. Ця ідея поки що не зовсім зрозуміла, кожна сторона має на увазі своє, але важливість її в тому, що Україна виступає в підтримку московської ідеї, яка є в контрах з майбутніми перспективами вступу в НАТО.

Друге - заява стосовно придністровського конфлікту. За часів Ющенка Україна, за невеличким виключенням, підписувалася під позицією ОБСЄ чи ЄС. Остання заява суперечить підходу ОБСЄ, спрямованого на територіальну цілісність Молдови та вихід звідти російських військ.

Щодо інших домовленостей у наших московських партнерів є політичне розуміння того, що темп, набраний командою Януковича по зближенню з Росією, занадто швидкий, тому спільно вирішили пригальмувати. Невипадково не розглядали питання експромту Путіна стосовно поглинання «Нафтогазу». Вони розуміють, що це є священна корова, і необхідний певний час для пояснення позиції.

Стосовно харківських домовленостей я говорив, що відбувся обмін прагматичними інтересами України щодо вартості газу і Росії, якій не треба витрачати мільярди для побудови своєї бази. Але символічно Україна нічого не отримала. Натомість, Росія отримала символічний для себе Севастополь – місто російської слави. Що символічно могла отримати Україна? Президент Росії мав сказати: якщо український народ хоче бути членом Євросоюзу, нехай буде. Він майже так і сказав, що я вважаю важливою символічною поступкою. Але хочу вам сказати, що абсолютна більшість політичного класу Росії виступають проти участі України не тільки в НАТО, а і в Європейському Союзі також.

Ми всі розуміємо, що ЄС не збирається приймати нас ні завтра, ні навіть через десять років. Перебування Чорноморського флоту – це також символ, бо невідомо, що буде через 30 років. Тобто те, що відбулося, є обміном корисним символом, який показує: якщо ти, Янукович, із своєю командою зробиш крок в напрямку інтеграції з Європейським Союзом, зоною вільної торгівлі, далі безвізовий режим, асоційоване членство – «Wellcom». Медведєв чітко сказав, що це не суперечить ідеям зближення України і Росії, і в цьому єдиний принциповий момент цього візиту. Я думаю, м’яч зараз на полі України і європейського співробітництва.

Віктор Чумак: Цей символізм є нерівнозначним, адже вступ до Європейського Союзу є навіть не середньостроковою перспективою, а питання євроатлантичної інтеграції декілька років тому було питанням короткострокової перспективи. Тому з позицій захисту своїх національних інтересів Росія виграла. Я не виключаю, що через 10-12 років Росія захоче стати членом НАТО, тим більше останній трансформується у військово-політичний, а не суто військовий блок. Росія має серйозний голос в НАТО на рівні ради, чого ми не маємо.

Медведев заявил, что строительство «Северного» и «Южного потоков будет продолжаться. Украине, вероятно, придется уменьшать ставку транзита газа для того, чтобы Россия была заинтересована транзитировать большее количество газа именно через Украину. Как это будет координироваться с договоренностями 2009 года?

Михаил Гончар: Можно снижать или повышать, но вопрос в том, будет ли европейский потребитель покупать у «Газпрома» больше газа, и соответственно, будет ли «Газпром» готов транспортировать.

Есть факторы, которые активно начали действовать с 2009 года, которые не зависят ни от России, ни от Украины. Они состоят в том, будет ли Европейский Союз как потребитель увеличивать потребление LNG или, наоборот, газа из российских источников.

Можно снизить цену на транзит, но это не означает, что через территорию Украины пройдет больше газа. Этот вопрос должен быть решен в трехстороннем формате - поставщик-транзитер-потребитель.

Какое отношение имеет Москва, ведь это чисто приватное дело Фирташа и Бойко вернуть себе деньги?

Михаил Гончар:Смотря какую Москву вы имеете в виду, если Москву как государство Россия, то они в то время умыли руки. Но 50% акций, который формально закреплены за «Газпромом», были диспергированы в определенную группу акций. (Их должно быть как минимум 500 штук, потому уставной капитал «РосУкрЭнерго» составляет тысячу акций). Соотношения именных акций и на предъявителя нам не известно, тем более, в газпромовской доле. Поэтому там есть очень мощный интерес газово-олигархической Москвы.

Для России как для государства не имеет значение, кого использовать в качестве инструмента. Была предыдущая власть, использовали ее представителей на самом высоком уровне, сейчас вернулись свои, с которыми были партнерские отношения в рамках формирования схемы «РосУкрЭнерго». Очевидно, с ними придется считаться до тех пор, пока внешняя ситуация не переформатирует эти отношения. Наверное, российский премьер не в восторге от того, что происходит, но это устраивает российского президента.

Есть целый ряд вещей, которые вне потенциала возможностей России, и объединение «Газпрома» с «Нафтогазом» вопрос не решает. Поэтому российская сторона исходит из того, что Украина как вассал должна заниматься вопросами более низкого уровня. В плане Лаврова есть очень мощная нота модернизации в отношении России. Тогда возникает еще один вопрос: если Россия хочет реализовать программу модернизации, четко представляя себе, что ее нынешнее состояние является весьма проблемным, и она нуждается в западных инвестициях, то, как она может модернизировать что-то у нас? Вопрос для нашей власти: для чего в отношении с источниками инвестиций и технологий ей нужна Россия как посредник?

Українські олігархи намагалися відновити схему постачання середньоазійського газу через російську трубу. Чи вдасться їм це зробити?

Михаил Гончар: Ця проблема має чинники, які знаходяться поза межами можливостей російської сторони. Відновлення функціонування «РосУкрЕнерго» у вигляді, який був п’ять років тому, виглядає практично нереальним, тому що немає дешевого туркменського газу на вході. Тим більше тенденції європейського газового ринку як найбільш платоспроможного свідчать, що існує генеральна тенденція до зниження ціни у зв’язку із збільшенням пропозицій скрапленого газу і революціэю сланцевого газу у Штатах. Тому навіть якщо в тому чи іншому вигляді схема буде відновлена, вона вже не матиме надприбутків.

Для української сторони тут все зрозуміло, вони мислять категоріями минулого, напрацьованими схемами, де все налаштовано. Треба віддати належне тим, хто створив «РосУкрЕнерго», тому що юридично це виконано бездоганно, чому і не вдалося Юлії Тимошенко зламати цю схему, бо вона поза юрисдикціями Росії та України.

Але тим не менше, закулісно ідуть переговори і робиться ставка на те, що десь Росія зможе натиснути, щось запропонувати, і нинішнє керівництво Туркменистану зможе переглянути свої підходи щодо цінової політики. Це виглядає достатньо проблемним на фоні того, що Туркменістан достатньо успішно розвиває проект експорту газу в китайському напрямку. Туркменістан, свого часу загартований Ремом Вяхірєвим, пройшов випробування газом, і вміє тримати газову паузу, навіть коли терпить конкретні збитки. Однак не можна виключати, що якісь подвижки в цьому напрямку відбудуться.

Разом з тим, є потенціал незалежних видобувників газу в Росії – це дешевий газ, але тут є конфлікт інтересів з «Газпромом». Але невипадково в президентській делегації був віце-прем’єр Сєчін, який є куратором групи незалежних видобувниківв уряді і їх активним лобістом. Тому реінкарнація схеми «РосУкрЕнерго» не суб’єктно прив’язана до цього підприємства, а у вигляді ідеї може відбутися. Однак це не швидкий процес.