Гуманітарка для Москви
Останні 100 днів для гуманітарної сфери були нелегкими
Останні 100 днів для гуманітарної сфери були нелегкими. Нова влада взялася активно заперечувати все те, що останні роки зробили її попередники – від заперечення визнання Голодомору геноцидом, повернення проросійських історичних концепцій до деукраїнізації, зокрема, в освітній сфери. Натомість поки що не було запропоновано Президентом та його урядом власної чіткої програми розвитку гуманітарної сфери. І коли заперечувати буде вже нічого, невідомо, чим займеться нова влада.
Про це в прес-центрі «Главкому» говорили історик Володимир В’ятрович та письменник Володимир Цибулько.
Володимир Цибулько: «По суті гуманітарну сферу віддано на відкуп Москві»
Найперший висновок, який напрошується в гуманітарній сфері: Янукович та його команда в цій галузі зовсім нічого не розуміє і не збирається взагалі вирішувати весь цей гуманітарний комплекс, оскільки їхній спосіб існування та появи в Україні є таким, який в Прибалтиці називається «мігрант». Нинішня влада не є питомо українською. Немає розуміння держави як цілого комплексу духовного, ідентифікаційного, гуманітарного, а не тільки як інструменту насилля і машини для заробляння грошей. По суті Янукович та його команда прийшла не керувати державою, а розширювати Донецьку область до меж держави Україна. І весь управлінський інструментарій, який був випробуваний десятиліттями на Донецькій області вони пробують адаптувати для цілої території України. Оскільки гуманітарний комплекс для них є своєрідною імітацією, він не складає основи політики. Для них основа політики – економіка. Їхній світогляд індустріальний, а ми живемо в дещо іншій епосі – інформаційній. Фактично, в Україні сталася перемога епохи індустріального світогляду, який передбачає наявність великих колективів, жорсткої дисципліни, до певної міри авторитаризм. Інформаційна ж епоха базується вже на якостях особистості, її функціональності, і це для них річ невідома.
По суті, гуманітарну сферу віддано на відкуп Москві, бо призначення таких постатей як Табачник та Семиноженко – це фактично аванс Кремлю за можливість дістати економічні преференції. Як показали перші 100 днів, розміну ідентифікаційної лояльності на економічні преференції не відбулося. Стався розмін території, бо здача Севастополя, як би вони не маскували її в довгострокову оренду, означає те, що фактично Росія закріпляється там навічно.
Якщо говорити про Табачника, то він не знайшов іншого способу співіснування з освітньою сферою, як повернення звичних для більшості ректорів – вихідців з радянської системи освіти - повноважень та можливостей саме радянської адміністративної системи. Зараз можливості ректорів по корупційних схемах зросли радикально, а значить зросла і залежність від системи. По суті, відбулось своєрідне упокорення університетів, і через це зникає тема подальшої автономізації, за що ще до посади міністра боровся і Іван Вакарчук, і ряд ректорів з Харківського та Львівського університетів, Києво-Могилянської академії… Тобто це було дуже авторитетне коло. Зараз же тема автономізації відпала.
Віце-прем’єр Семиноженко – це людина, яка має за спиною достатньо позитивних напрацювань в часи свого перебування на посаді міністра освіти та науки, віце-прем’єрства. Він був одним із основних рушіїв медичної реформи, а саме створення системи страхової медицини. Зараз ця тема вщухла, зникла, тобто навіть за нинішньої команди, в яку прийшов Семиноженко з позитивним досвідом, від нього позитивних ідей, крім дражливих тем нового союзу та інших, досі не було почуто.
Гуманітарна галузь була відставлена на торги в надії осіннього переформатування коаліції. Це фантастичні схеми, але про них можна було б говорити ще навіть місяць тому, до «харківських угод». Йшлося про те, що «Наша Україна», «Єдиний центр» і частина центристів-прагматиків могли б входити в коаліцію із Партією регіонів. В післяхарківський період такі коаліції неможливі. Тепер націонал-демократи, які є в парламенті, не в стані входити з будь-якими прагматичними ідеями для гуманітарної сфери в таку управлінську команду. Фактично шлях їм туди обрубано, і ця галузь залишається галуззю романтиків наїву.
Варто говорити ще про кіновиробництво. Про те, що для реформи культури дуже важливо відокремити шоу-бізнес від власне культури. Бо є музейництво, яке справді без державного бюджетування не обійдеться, а є багато галузей, яких за рахунок реформи можна спекатися як від зайвого тягаря. На жаль, сталось так, що питання адміністрування культури взагалі заморозилось. Призначення такого сірого Кулиняка, неавторитетного в сфері діячів культури, означає, що ця посада заморожена на якийсь певний період. Я знаю, що на цю посаду розглядалась, наприклад, постать Дмитра Стуса, який ввійшов у Гуманітарну раду при Президентові. Його входження, напевно, є своєрідною компенсацією за те, що Донецький університет так і не став університетом імена Василя Стуса. Якщо ж ні, то це якраз є наругою над українськими цінностями.
Гуманітарна сфера усувається із поля боротьби взагалі. Регіонали дуже хочуть, щоб вся боротьба велася з ними виключно в економічній та адміністративній сферах. Їм це зручно, бо вони це розуміють і можуть протистояти опозиції саме на цих площинах. Але як поверне своє дишло опозиція в оцінці цих процесів, ми ще подивимось.
Ви згадали Табачника та Семиноженка, але не сказали про Гуманітарну раду та Ганну Герман, яка фактично нею керує?
Володимир Цибулько: Я не хотів би переходити на персоналії, тому що кадровий пакет – це окрема сверблячка. Тактично він розглядався як системний подразник: якщо прожують оці дражливі постаті, тоді з ними можна робити що завгодно. Це така проба на здатність опору. Чи суспільство пройшло її? Я вважаю, що пройшло. Опірність суспільного організму дуже висока. Важливо, що вона зростає, особливо на сході, у Харкові, який через останні події став важливим містом. Виглядає так, що Харків має свої біди, бо асоціюється з постанням Радянської республіки, антиукраїнським церковним собором, «харківськими угодами». Проте він може як здоровий український національний організм повстати, і це буде хорошим уроком для всієї України.
Володимир В’ятрович: «Можу назвати сучасну гуманітарну політику нової української влади не просто проросійською, а совковою»
Провладна команда постійно критикувала своїх попередників за надмірну зосередженість на гуманітарній політиці. За результатами 100 днів, які минули, ми можемо сказати, що нова влада не особливо менше звертала увагу на гуманітарну політику. При тому вона працює в тих рамках, які були задані попередньою помаранчевою владою, абсолютно не продукуючи чогось нового, а лише намагається максимально швидко ліквідувати всі напрацювання, які були зроблені до них. Якихось власних напрацювань, активного їх просування в гуманітарній політиці поки непомітно.
Кілька показових кроків нової влади. Перший - це дуже символічний крок, коли в день інавгурації із сайту Президента зникає цілий розділ, присвячений Голодомору, потім зникає ця інформація з усіх сайтів органів влади. За ці трохи більше трьох місяців нова влада приділяла досить багато уваги питанням Голодомору, хоч і менше, ніж попередня. Але ця увага була зосереджена заради того, аби утвердити в Україні чітко російський погляд на цю трагедію. В результаті Президент Янукович пішов навіть на публічне правопорушення, коли на сесії ПАРЕ відверто порушив чинний в Україні закон про Голодомор, який визнає його геноцидом. Він публічно відмовився від цієї концепції геноциду, виступаючи перед своїми колегами в Європі. При цьому абсолютно не думаючи про серйозні зовнішньополітичні наслідки такого кроку, адже вже кілька десятків парламентів країн, причому досить поважних в світі, визнали Голодомор геноцидом. І як тепер буде виглядати українська дипломатія, залишається відкритим питанням. Після цього у Верховній Раді депутатом Кисельовим було подано законопроект, який має відкорегувати заднім числом правопорушення Януковича і таким чином зняти взагалі поняття геноциду з чинного закону. В цьому законопроекті концепція Голодомору абсолютно відповідає російській концепції, яка протягом кількох років дотепер неуспішно експортувалася в Україну.
Вже згадуваний міністр освіти Табачник зобов’язався відкоригувати відповідну інформацію і в українських підручниках для того, щоб його російські колеги менш дражливо сприймали тематику Голодомору.
Взагалі окремою темою освітньої політики стала заявка про зміну підручників і узгодження їх з російськими істориками. Спочатку про це було заявлено дуже категорично, а потім зроблено крок назад, і мова йде вже лише про посібники для викладачів, що є важливішим. Якщо в таких посібниках буде чітка інструкція, як повинен викладатися той чи інший матеріал, то роль підручників буде значно меншою. Коли говорити про спроби узгодження підручників чи історичних нормативів між українцями та росіянами, мова не йде про широку суспільну дискусію, про фахову дискусію між істориками, а лише про бажання міністра освіти наблизитися до російських стандартів. По суті, не йдеться про перегляд історії з метою її уточнення, доповнення, як це відбувалось у попередній період, особливо після відкриття нових архівних документів, які проливали світло на певні білі плями і вимагали певного підтягання матеріалу шкільної програми. Навпаки, зараз намагаються повернути українські підручники на застарілі концепції, які вже на десятки років відкинуті істориками та спеціалістами. Через те, найпростішим радянським способом боротьби з цим стало поступове закриття архівів, які можуть зруйнувати застарілі історичні концепції. Відповідно таким чином нова влада сподівається, що зможе повернути підручники історії зразка 2001 року чи взагалі радянських зразків.
Загалом, якщо говорити про чіткий проросійський курс, то він найкраще проявився в двох галузях – національної безпеки («харківські угоди» та домовленості з ФСБ) та гуманітарній сфері.
Можна ще згадати про такі цікаві ініціативи нової влади як скасування обов’язкового тестування українською мовою, скасування державного іспиту з української мови у вишах, скорочення програми української літератури в школах за рахунок вилучення сучасних українських авторів, зведення світової літератури практично до російської, спроби ліквідувати український переклад, спроби запровадження російської як другої державної через таку шпаринку як введення поняття так званих регіональних мов. При тому чітко видно, що мова йде не просто про відстоювання проросійських тенденцій, а саме за рахунок ущемлення всього українського.
Якщо говорити ширше, то через зміни в гуманітарній політиці можемо побачити ширші зміни взагалі, які відбуваються в суспільстві, і свідчать про певний відхід від демократизації. Так само символічним та важливим є те, що саме недопущення до ефіру на одному з провідних телеканалів сюжету, присвяченому Голодомору, підняло дискусію про повернення цензури на телебаченні.
Спроби закриття архівів – це не просто спроби, це демонстрація порушення прав та свобод громадян на доступу до інформації. Скасована міністром Табачником можливість вільно студентам обирати гуманітарні профільні дисципліни, яка нещодавно запроваджена, обмежує їхню свободу вибору і, очевидно, призведе до падіння якості освіти. Є тенденції до згортання демократизації прав та свобод громадян. Можна говорити про повернення кегебістської практики діяльності СБУ, свавілля міліції.
Аналіз гуманітарної політики свідчить не просто про невідстоювання владою національних інтересів, а про повну їх здачу. Говоримо не лише про деукраїнізацію як таку, а про те, що ми бачимо цілеспрямовані кроки нової влади на погіршення якості освіти та її конкурентоспроможності, порушення прав та свобод громадян, що в решті-решт може вилитися в те, що Україна може втратити ще один із шансів для свого розвитку на багато років. Тому можу назвати сучасну гуманітарну політику нової української влади не просто проросійською, а совковою. Вона совковою є за змістом, так як розмиває будь-який національний зміст. Вона є абсолютно совковою за своєю формою, так як їй притаманні відсутність публічних дискусій та авторитарні методи керівництва. Очевидно, що продовження такої політики перетворить Україну в державу з непередбачуваним минулим та невизначеним майбутнім. Активний громадський спротив починає наростати щодо такої гуманітарної політики, і повинен змусити владу піти на її коригування.
Як ви оцінюєте діяльність опозиції саме в гуманітарній сфері, де вона може неабияк вплинути та стати на захист національних інтересів?
Володимир В’ятрович: Якоїсь системної політики опозиції в захисті тих здобутків, які були в гуманітарній сфері, не бачу. Натомість маємо громадські ініціативи, спротив молоді, студентів, які відстоюють свої права на розвиток освіти. Активна громадська позиція і буде тим чинником, який стримає розгортання цієї антиукраїнської політики.
Володимир Цибулько: Завжди післявиборчий рік у всіх демократіях є медовим місяцем, і сподіватися на те, що можна швидкими діями сформувати адекватний рух, неможливо. Тут швидше за все зараз тактикою опозиції має бути апеляція до виборця Януковича. Дражливість харківської ситуації в тому, що опір місцевому режимові чинять ті, хто власне голосував за Януковича.
Гуманітарії в силу чуттєвості завжди першими починають, тому з’явився Комітет захисту. Але справжні політичні перемоги відбуваються там, де беруться до справи справжні системні політики. Комариний писк гуманітаріїв поки що продуктивний саме тим, що вони пробують дати точний діагноз цій владі. Якщо він буде точний, то тоді діяти політикам буде простіше. Ця влада умудрилась за два місяці наробити таку кількість системних помилок, що Кучма розтягнув би це на 10 років.
У цієї влади є друкарський станок, телевізійна кнопка і міліцейська дубинка, іншим інструментарієм вона розпоряджатися не вміє. Декларуючи реформістські наміри, вона так і залишається в рамках піару. Віддаючи гуманітарну сферу на поталу Табачнику, по суті, влада ніби виконала зобов’язання перед власним виборцем, але таким чином загнала себе остаточно в гето свого електорального поля. Вона ніколи вже не стане владою цілої України, і найближчі вибори це покажуть.
Ви сказали про совковість в гуманітарній сфері, але вона більше стосується молодого покоління, яке виросло та виховалось національно орієнтованим за ці майже 20 років незалежності. До чого призведе таке зіткнення ідеологій?
Володимир В’ятрович: Будь-яка влада, яка намагається повернути історію назад, приречена на поразку, тому що будь-які ретроградські рухи завжди програють. Історія показує, що контреволюція, що власне зараз і відбувається, довго не витримує, і врешті-решт коли будуть знищені всі здобутки попередників, що ця влада буде робити далі - невідомо їй самій.
Дійсно, ми маємо не 92-93 рік, коли прошарок тих людей, які мислили несовково, був дуже невеликий. Вже виросло ціле покоління, яке сформувалося в незалежній Україні, яке знає, як має виглядати демократична держава, як відстоювати свої права. Це покоління частково себе вже показало в 2004 році, і якщо будуть спроби кинути йому виклик, думаю, що на це буде достойна відповідь молодого покоління. Вона раз і назавжди поставить крапку у спробах реанімувати совок.
Володимир Цибулько: Тут є один момент. Якщо розглядати державу як апарат насилля, як пробує будувати зараз радянську модель управління нинішня влада, для того потрібна бідна людина. Подивіться, як сегмент середнього класу радикально почав згортатися за ці місяці.
Їм треба багато бідних людей і державний патриналізм на охорону здоров’я, на пенсії, на все. Але українська економіка зараз не має ресурсу для того. Отже лишається тільки міліцейська дубинка. А щоб її застосувати, треба мати людей, вихованих на психології насилля. Таких у нас немає, їх треба завозити з Росії, і не виключено, що влада застосує такий інструментарій як завезення силовиків, які будуть жорстоко придушувати, так, що Шевченківський райвідділ буде здаватися квіточками. Питомо українського силовика вже недостатньо для такого насилля.
Чи можна описати цю ситуацію, що влада виконує кремлівську стратегію, щоб маргіналізувати свідомих українців, які не носять георгіївські стрічки і не називають Світову війну Великою вітчизняною?
Володимир Цибулько: Така практика застосовувалася в 91 році, коли Президентом став Кравчук. Москва завжди жорстко протистояла потраплянню у владу націоналістів. Особливо в кучмівські часи віддавалось націоналістам на відкуп лише кілька областей, хоча зрозуміло було, що Рух набирав хороші відсотки на виборах. Але регулюючи доступ націоналістів до влади, Кучма розумно намагався підкріплювати свої позиції їхнім тиском у своєму протистоянні Москві. Янукович цього інструментарію просто не розуміє. І коли з’явився нереальний тиск, якого він не чекав з боку Москви, поставити за спину тиск націоналістів він уже не може. Янукович зробив себе ущербним для Москви і радикально неприйнятним для українського сегменту.
Але тепер маргіналізувати на не допустити до влади українськомислячих людей замало, бо з’явилась українська суспільна домінанта. Це люди не мислячі по-російськи, по-радянські. Як би не викручували, але місцеві еліти навчились протистояти Києву.
Володимир В’ятрович: Українці як свідома та активна громада вміє захищати свої права. А згортаючи демократичні права та свободи влади тільки посилює протистояння в суспільстві проти себе не лише українсько орієнтованого громадянина, а й інших людей, які не є українцями за духом, але сповідують ліберальні цінності.