Олександр Пономарів: Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати

– Порівняно недавно, – розповідає Олександр Пономарів, – на радіо «Культура» одну вчительку з Краматорська, запитали, як вона ставиться до того, що київські ведучі переходять на російську мову, коли до них звертається хтось російськомовний. Вона відповіла, що дуже негативно, тому що на Донеччині, каже вона, не розуміють української мови тільки бандити, яких присилає Путін убивати наших дітей. Тому я був шокований, коли Львів одного разу раптом вирішив заговорити російською мовою. На другий день, нагадаю, після того, як Львів оце так викаблучувався російською мовою, зелені чоловічки захопили Верховну Раду Криму і відібрали в нас Крим.

То нерозумні політики та ще менш розумні журналісти поширюють чутку, що є дві України: російськомовна та українськомовна. Це брехня. Уся Україна україномовна, тільки в одних регіонах її менше придушували в імперській Росії та в Радянському Союзі, а в других більше. Значна частина нашої території зросійщена, але там живуть українці: дві третини російськомовного населення – то зросійщені українці. От візьмімо північну Луганщину, тобто Слобожанщину, зокрема оте Сватове, що постраждало від вибухів – той край не пустив до себе сепаратистів, бо він українськомовний. Тому так важливо актуалізувати нам сьогодні свою мову, піднести її престиж.

Після Помаранчевої революції, здавалося, що відбудеться поворот і піднесення української мови. Так і тепер після Революції Гідності були надії. Хоч на Майдані в Києві говорили різними мовами, але з трибуни лунала, як правило, українська мова, і ми думали, що нарешті почнеться відродження. Та, на жаль, прийшли до влади люди, яким, м’яко кажучи, байдуже до української мови.

Ще дуже часто кажуть, що от у нас є російськомовні патріоти України. Я знаю, що є такі. Але якщо хто справжній патріот України, то повинен вивчити українську мову. Вдома розмовляй якою хочеш, але в публічному житті – українською. І тут у нас є багато авторитетів. Для мене авторитети – Микола Міхновський та Євген Маланюк. От, наприклад, Маланюк так пише про Освальда Бурґгардта, котрий був етнічний німець: він ніколи не поривав ні з середовищем своїх батьків, ні зі своєю мовою, але всі його твори, й оригінальні, і перекладні, писані тільки добірною мовою українською за змістом і за формою. Освальд Бурґгардт, для тих хто не знає, – один з наших неокласиків. Трьох з них розстріляли, Рильського потягали й залишили, а Бурґгардтові вдалося виїхати на свою етнічну батьківщину, де він писав українською і мав псевдонім Юрій Клен. Це нам наче компенсація за наших теперішніх, колишніх і, на жаль, майбутніх короленків. Мабуть, знаєте, був такий Володимир Короленко, жив у Полтаві й писав російською мовою. Коли він зустрівся з Миколою Міхновським і хотів з ним привітатися, то Міхновський сказав: «Зрадникам українського народу я руки не подаю». Тепер якщо переглянути довідник Спілки письменників України, то там короленків уже набагато більше.

…Можливо, я екстреміст, але вважаю, що українські патріоти повинні писати й говорити українською мовою.

Ще скажу про такий поширений міт як багатоетнічність України. Він такий же шкідливий, як вигадане в Кремлі гасло «єдина країна і цілая страна» – воно на офіційному рівні запроваджує двомовність. Але щодо поліетнічності. В Україні тільки два народи: українці й у Криму кримські татари. Тобто на своїй основній території Україна – моноетнічна країна. От я подивився довідник «Національні меншини України», і побачив там, що є від певних націй то троє, то 11 представників. Що ж це за меншини? Та це просто люди приїхали сюди та й живуть. І не треба боятися, як ото Ющенко, котрий на Майдані цибенів, що мовляв, не будемо закривати жодної російської школи. Але чому? Та ж багато російських шкіл на Луганщині навіть після Другої світової війни були українськими, а їх у часи «застою» порусифікували. Ну але вже коли не закривати російські, то треба хоча б відкривати українські школи.

Я можу вам наводити приклади багатьох неподобств, що чиняться в нас роками за різних влад. От нині є Національна гвардія – здавалося, що вже у війську порядок можна за три дні навести. Бо наказали розмовляти українською – треба наказ виконувати. А що бачимо: коли були міжнародні військові навчання, то представник Сполучених Штатів говорив українською, а представник української Гвардії – російською. Вже не кажу про нові призначення нашого президента. Перше наше непорозуміння – міністр внутрішніх справ, який демонстративно не розмовляє українською. Він ненавидить Україну, українців, не посадив тих, хто вбивав наших дітей на Майдані. Зате свободівців садить, які зробили найбільший внесок у перемогу Революції Гідності. …Не знаю, куди дивиться наш президент, наш прем’єр, бо половина представників їхніх блоків виступає російською мовою.

…Я наголошую: для того, щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати. Не боюся цього слова, бо з нас її вибивали століттями агресивно. А ми тепер чогось боїмося, щоб нам чимось не дорікнули. У нас, до речі, ситуація сьогодні не гірша, ніж, наприклад, у чехів 1918 року, коли вони звільнися з-під Австро-Угорської імперії. Тоді всі чеські міста були німецькомовні, але чехи дуже швидко все відродили, бо Масарик не призначав німців міністрами й не запрошував чужинців».

Запитання з залу до Олександра Пономарева стосувалися переважно правильного слововжитку. Але навіть суто філологічні теми професор обертав на цікаві розповіді, показуючи як різні режими впливали на мову протягом останнього століття і як наше ставлення до мови й правописних норм залежить від простих звичок.

«Є цікаве запитання, чому українці перестали вітатися так, як їхні предки, натомість стало модним «доброго дня». Пам’ятаю той час, коли так тільки почали говорити. Я проти того активно виступав, та в нас щось дурне дуже швидко поширюється… Подивіться, у якій народній пісні ми можемо почути оте «доброго дня»? Ні, співаємо «добрий вечір, дівчино», «добрий день вам, люди добрі». У нас є нормальне вітання «добрий день» і в неофіційній обстановці «добридень». Так само «добрий вечір» і «добривечір». Є також традиційне «доброго ранку» та «добраніч». «Доброго дня» запровадили мудрагелі, котрі викладали «украінскій как радной»«.

Надійшло запитання і про зміну чинного правопису на Харківський. Свого часу імовірність такої зміни спричинила бурхливі обговорення в українському суспільстві і чималий спротив. «Харківський правопис так зветься, – розповідає пан Олександр, – бо був затверджений у Харкові – тодішній столиці України. Ще його називають Скрипниківський, бо його підписав Микола Скрипник, котрий був міністром освіти. Це був комуніст, але український. Він потім сам себе застрелив. І Скрипник, і Микола Хвильовий у травні 1933 року пострілялися, коли побачили, до чого веде Україну їхня партія.

Це, по суті, був перший соборний український правопис. Щоб його укласти й ухвалити, у тодішню столицю Харків з’їхалися мовознавці з усіх земель України, зокрема з Галичини, Буковини. Він почав діяти з 1 січня 1929 року, а був заборонений 1933 року. Якби його тоді не заборонили, всі давно б уже звикли й ніхто не мав би жодних претензій. Тому, звичайно, змінити сьогоднішній, ще совковий правопис на соборний національний треба. Але, звісно, не в повному обсязі. Якщо ми нарешті затвердимо наш національний правопис, який ми розробляли з Василем Німчуком на основі Харківського, то там не буде кляси чи лямпи. Бо така норма не є поширеною на більшості території України.

Покійний український мовознавець Михайло Жовтобрюх розповідав мені, як вони запровадили оцю клясу. Казав, що вони там на тих правописних засіданнях у Харкові сварилися, домовлялися… Оскільки галичани завжди виступали проти апострофа, то комісія пішла на компроміс: щоб вони прийняли апостроф, взяли до правопису оту лямпу.

У нинішньому правописі є багато того, що суперечить здоровому глуздові. От чогось всі бояться слова етер. А чого ж його боятися? У цьому слові грецькому ніякого «ф» немає, а є придиховий «т». Цей самий звук маємо у словах грецького походження бібліотека, театр. Ми ж не кажемо бібліофека, феатр чи анфологія? І кажем ортодоксальний, ортогональний, ортопедичний, але орфоепічний, бо так москалі кажуть. Мало того, звук «ф» – чужий у слов’янській мові, і всі слова з ним – чужомовні. А східняки й не вміли вимовляти того звука, вони казали арихметика, Хведір. Спершу українці чинили опір тому чужому звукові, але потім засвоїли його, і вже тепер кажемо футбол, філантропія. Але навіщо писати «ф» там, де його нема в мові-оригіналі.

Часто говорять про нібито насильницьку українізацію. Та хіба ви десь у нас таке бачили? Кожен дома може балакати, як собі хоче, але в публічному житті кожен мусить говорити українською. А то не раз починається «я разгаваріваю как мнє удобна». Та хай би поїхав один чи другий, наприклад, до Польщі й там поговорив, як йому «удобна»… Є в нас і таке, коли люди бояться чи соромляться говорити українською, хоч і вміють. Особливо це стосується тих, хто приїжджає з села у великі міста, наприклад, у Харків, і щоб з них не сміялися, починають говорити російською. Яка в них та російська, я промовчу.

…От ще просять мене висловити свою думку про вирази «давайте зробимо», «давайте підемо». Коли ми з Василем Німчуком (тепер доктор філологічних наук) вчилися в аспірантурі і я казав: «Давайте підемо», то він мені відповідав: «Нате». В українській мові не треба казати «давайте», бо в нас є наказовий спосіб дієслів, а в росіян його немає. Того вони й кажуть «давайтє пєть, гулять». У нас є гуляймо, ходімо, берімо. Тож захищаймо, боронімо українську мову, бо я сам чи навіть вкупі з Іриною Фаріон цього не зробимо. Це мають робити всі активні українськомовні українці, звісно, на чолі з державою».