Привид російського шляху

Відомий український філософ — про зазіхання на український суверенітет, кадрову політику влади, апетити комуністів та позаблоковий статус України в інтерв’ю «Дню».

-- «Росія хоче контролювати процеси на нашій землі»

— Мирославе Володимировичу, вже більш як місяць, як новообраний Президент приступив до виконання своїх обов’язків. Як би ви оцінили перші кроки Віктора Януковича і його команди при владі?

— Я думаю, поки що рано щось говорити або оцінювати. Є дуже різнорідні вияви — наприклад, призначення. Найбільше було сказано про таке одіозне призначення, як Дмитро Табачник на посаді міністра освіти та науки. Але я би не хотів обговорювати кадрову політику. Головне, мені здається, в політичному напрямку не було зроблено щось таке, щоб об’єднувало би лівий і правий береги Дніпра. Я не бачу, що може запропонувати новообрана влада, насамперед політичного характеру, для того, щоб зняти напруженість у країні. Влада, здається, не усвідомлює, що виграш на виборах був лише невеликою перевагою і легко може перетворитися на Піррову перемогу. Виборча кампанія вже позаду, треба виправдовувати надії людей, адже влада — не від Бога, вона від народу. З другого боку, подобається нам чи ні, ми мусимо з нею працювати. Повторюся, поки що кроків, які б викликали надію або безнадію, я не бачу.

— Але перші кроки вже є: зникнення з сайту Президента України розділу про Голодомор; заяви про перегляд указу, яким Віктор Ющенко присвоїв Степану Бандері звання Героя України та ін. Нинішні газові переговори — теж показник...

— У газових переговорах з Росією питання полягає в наступному — чи буде створено холдінг, який би контролював українську газотранспортну систему. А головне — чи допустять до неї росіян? Адже мова про доступ ЄС до української ГТС не йде, вони і не претендують на нашу власність. Для Росії ж це принципове питання, їй важливо тримати Україну у сфері свого впливу. Про це свідчать усі скандали, які були за останні роки. Тому зараз буде цікаво подивитися на поведінку українського уряду.

Що стосується Бандери й Голодомору — дійсно, ці ідеологічні посили можуть бути оцінені як певна політична лінія, але треба почекати подальшого розвитку подій. Адже сьогодні можливі різні висновки: я б хотів, щоб вони були безконфліктними і осмисленими, але боюся, що так не вийде.

— Щодо газових переговорів. Минулого тижня в ефірі програми «Шустер Live» говорилося про лист російського депутата Держдуми Євгена Федорова своїм українським колегам, в якому він пропонує до 2020 року відтворити «геополітичне утворення — велику Європейську Україну (з Росією і Білоруссю) від Карпат до Сахаліну» із столицею у Києві. Чи не взаємопов’язані ці речі, адже Росія не захоче так просто розірвати вигідний для неї газовий контракт, за перегляд угод у відповідь Моква вимагатиме чогось більшого?

— Ситуація у нашого уряду досить двозначна: з одного боку, він має продовжувати політику уряду Юлії Тимошенко, яку раніше засуджував, тобто шукати гроші, а крім великої позики у МВФ, іншого виходу немає. З другого — «Регіони» мають виконувати обіцянки — підвищувати соцстандарти. І тут знову МВФ — решту каналів перекрито, так само, як було й за Тимошенко. Звичайно, було б бажано знизити ціну на газ для наших підприємств, але чи піде на це Росія? Я не знаю, яка буде ціна і якою ціною нам вдасться знизити тарифи, зрозуміло одне — Росія розраховує на те, що Президент Янукович буде більш поступливим. Але поступливим у чому? Не в грошах — це не торгівля за карбованець, в суверенітеті — це торгівля за вплив на Україну. Росії сьогодні зовсім не треба, щоб Україна була частиною держави, про яку йде мова в листі Федорова, їй необхідно контролювати процеси на нашій землі. Всі її зусилля будуть спрямовані саме на цей напрямок. Тому, якщо і буде знижено ціну на газ — не сумніваюся, без якоїсь істотної поступки з боку України не обійдеться.

-- Від владної вертикалі – до однопартійної системи

— Кадрова політика — ще один напрямок, за яким можна оцінювати діяльність Президента. Чи не повторює Віктор Янукович помилки свого попередника, керуючись критерієм «своїх»?

— Безумовно повторює, але я би сказав наступним чином. Що може загрожувати на сьогоднішній день Україні? Шлях, яким пішла Росія. А саме утвердження авторитарного режиму, який матиме вигляд електорального авторитаризму. Тобто, раз на чотири-п’ять років проводитимуться якісь виборчі змагання, але ті, хто керував державою, й надалі продовжуватимуть керувати. Саме це — головна небезпека. В такій ситуації створюється однопартійна система, що і сталося в Росії. Тому для України принципово важливим є не допустити розгрому опозиції — це навіть важливіше, ніж призначення на всі відповідальні посади «донецьких». Але ситуація залежить від самої опозиції. Ми бачимо, що нині моментально була відновлена владна вертикаль, яку свого часу вибудовував Леонід Кучма. Ця вертикаль відновлена за рахунок «своїх», а це додатково говорить про те, що ми маємо тенденцію до створення однопартійної системи. Єдине, що незрозуміло, —ідеологія цієї системи: що за нею стоїть, крім відновлення методів авторитаризму?

Звичайно, не можна говорити, що шлях авторитаризму для України неминучий. У нас ситуація рішуче відрізняється від російської. Тому, з другого боку, намагання спертися на свої кадрові ресурси є безперспективним. Вони не подолають того розколу, який є в Україні, а навпаки — поглиблять його.

— Роль опозиції...

— Роль опозиції — це чинник номер один. Звичайно, тут легко втратити орієнтир і піти хибним шляхом, який би дублював захоплення трибуни. Я, наприклад, ніколи не схвалював, хоча в ході виборчої кампанії відкрито підтримував Юлію Тимошенко, такі силові методи. Сьогодні опозиції необхідно виставити продуману програму, яка б відрізнялася від того, що хоче зробити уряд. Не чіплятися за дрібниці, а виставити одну-єдину програму. Очевидно, програма має бути «лівішою», ніж те загальне тло, на якому відбуваються сьогоднішні події. Іншими словами, не впадаючи в дешевий популізм, необхідно захищати інтереси народу. Адже політика влади полягатиме в тому, щоб загнати опозицію в гетто Галичини, у кращому випадку — Західної України, можливо, прихопивши трошки центр. Якщо тільки це буде здійснено, вважайте, що ми матимемо не опозицію, а додаток до влади. Аби цього не сталося, необхідно переглянути всю політичну лінію, знайти свої помилки, спробувати очиститися від баласту — тих людей, які шкодили діяльності нинішньої опозиції, і сформулювати свою платформу, яка буде позицією і для Заходу, і для Сходу України.

— Чи вдасться це опозиції? Адже поки що єдиним практичним кроком серед опозиціонерів є зареєстрований у парламенті В’ячеславом Кириленком проект постанови про звільнення Дмитра Табачника, прийняти який опозиції не вистачило голосів...

— Що стосується конкретно Табачника, то новини в тому, що він є неприйнятним для націонал-демократичної частини суспільства, а тим самим і для багатьох загальнонаціональних справ, немає. Перевиховувати його немає сенсу — це призначення є показником того, що хоче мати уряд. Тобто, треба говорити про ті речі, які ви згадали на самому початку — ідеологічні питання (Бандера, Голодомор), чи не буде у нас повороту до сталінізму для того, щоб прикрити якимось чином фланги в налагодженні співпраці з Кремлем? Тому в опозиції має бути погляд на те, як вона збирається розв’язувати подібного роду проблеми. Головне — не піти по шляху найменшого опору, не збирати незадоволених по всій Україні, адже незадоволеними люди бувають з абсолютно різних причин, а сформувати свою платформу, з якою можна об’єднати цих людей. Наприклад, я вважаю цілком раціональною постановку питання про функції лівого флангу, які має взяти на себе опозиція.

Партія регіонів є партією фінансової та бізнесової верхівки — це з одного боку, і партією старої бюрократії — з другого. Ці угрупування мають свої обмеження і класові інтереси. Якщо їхні дії будуть спрямовані не туди, куди б хотів виборець, опозиція має формувати опір — опір з позиції захисту працюючих. Тобто вибудувати свою програму, в якій би був захист національної незалежності, демократії, розв’язання соціальних проблем. На жаль, я поки що не бачу кроків в цьому напрямку.

-- Молодь як барометр

— Відомо, що в Києві одного з активістів студентського руху «АнтиТабачна кампанія» затримали правоохоронні органи (після запису інтерв’ю стало відомо, що за рішенням Шевченківського районного суду м. Києва затриманого Миколу Коханівського утримуватимуть під вартою два місяці), крім того, по телебаченню демонструвалися кадри, коли відбиралися листівки у протестуючих. Чи не є це наступом на свободу? Чи можна говорити про те, що в Україні формується окремий рух молодіжного протесту?

— Якщо такі факти були, то це жах. На це треба негайно реагувати, тому що політична демонстрація є законним способом виразу настроїв і бажань значної частини населення. Як колись було сказано, «молодь — це барометр революції». Революції чи не революції, але барометр — точно. Наявність такого спалаху, який ми бачимо, — це привід для уряду замислитися. У будь-якому випадку ці протести не треба ламати через коліно. Хоч би якими були молодіжні рухи — інколи нереалістичними, а інколи навіть шкідливими, але вони завжди є показником що буде завтра і післязавтра. На них треба дивитися як на те, що старше покоління не бачить. В цьому розумінні вони назавжди залишаться барометром. Це дуже приємно, коли ми маємо такі рухи, навіть якщо вони комусь і не подобаються.

— Ви як представник науки очікуєте якогось покращання у сфері науки, освіти?

— У цій сфері я, напевно, краще проінформований, ніж в інших сферах, тому що все життя пропрацював в Академії наук. Я би не сказав, що ситуація в науці катастрофічна чи близька до неї. Так, були часи, коли ми місяцями не отримували зарплату або отримували по тридцять-п’ятдесят гривень, але на сьогоднішній день науковці, включаючи наймолодших, врятували науку. Правда, як і раніше, науковці отримують мало, наш старший науковий співробітник в середньому отримує не більше, ніж слюсар у ЖЕКу. Але я на все це дивлюся оптимістично. Чому? По-перше, тому, що більшість учених, які мають великий вплив на подальший розвиток науки, не виїхали з України ані в Москву, ані на Захід. По-друге, незважаючи на умови, не припинився приток молоді в науку, є лише невеликий провал між сорокарічними і шістдесятирічними науковцями, тому що в цей період, коли було особливо важко, молодь ішла хто в бізнес, хто ще кудись, аби тільки заробити. Не менш важливим є й те, що в нас різко покращилися стосунки зі світовою наукою: окрім Росії, ми співпрацюємо з Європою, США. Багато молодих людей їздять за кордон, набувають досвіду, налагоджують зв’язки. Я розумію, що важкі часи ще не закінчилися, але маю надію, що керівництво країни матиме досить здорового глузду для того, щоб не економити на мозкових клітинах, не скорочувати видатки на науку.

З ВНЗ справа складніша, але ситуація далека від розвалу, як іноді дехто полюбляє казати. Наша нація й надалі залишається однією з найінтелектуальніших і найосвіченіших у світі. Якщо вибирати лінії, по яких Україна може твердо крокувати вперед, маючи велику перспективу, то я би виділив дві: це сільське господарство і наука.

«КПУ — це пережитки комунізму у свідомості людей»

— Не встигла коаліція сформуватися, як комуністи вже заявляють про можливість її розпаду, і головна причина — торги за портфелі. На ваш погляд, скільки «протягне» нинішня коаліція? Наскільки є ймовірними дострокові парламентські вибори?

— Наскільки ймовірні вибори, сказати важко. Ми ж бачимо, з якою легкістю порушується Конституція (скасування дати проведення місцевих виборів), не виключено, що вибори влади на місцях призначать разом з парламентськими на 2012 рік. Але головне те, з чим ми прийдемо на ті вибори.

Що стосується комуністів, я думаю, що вони свої відсотки наберуть, тому що мають електоральну нішу, яка дозволить їм бути в складі парламенту. Щодо коаліції, то тут мова йде про посади. Я не думаю, що хтось у КПУ серйозно розраховував на те, що комуністи опиняться при владі. Тому зараз для них головне — захопити побільше «крісел». Партія регіонів йде на це, тому що за умов нестабільності, розкидання голосів кожна акція може стати золотою.

— Якщо постійно підживлювати комуністів, чи не обернеться це проблемою для самої Партії регіонів?

— Мабуть, більш несумісні сили, ніж ПР та КПУ, важко собі уявити. Партія колишніх червоних промислових «баронів» і партія тих, хто не встиг вискочити «із грязі в князі» за нових умов — що може їх поєднувати? Єдине — це ненависть до націонал-демократії і якась архаїчна установка на Москву, яка теж нічого спільного з комуністами не має. Це парадоксально: комуністи закінчують свою політичну історію у вигляді таких політичних союзів, контрастів, невдач.

— Свого часу перший Президент України Леонід Кравчук заборонив Комуністичну партію, але згодом Кучма її поновив. Чи не було це помилкою, адже протягом всього цього часу КПУ тільки те і робить, що спекулює на залишках комуністичної свідомості людей та за можливості підігрує владі?

— КПУ — це ніяка вже не комуністична партія, навіть не ліва сила, це пережитки комунізму в свідомості людей. Доцільно існування Комуністичної партії чи ні, але вона, згідно з законами, існує. Якби КПУ ставила своїм програмним завданням ліквідацію держави чи перетворення її на якусь автономію у складі іншої держави, тоді були б підстави її забороняти. Взагалі заборона політичних сил — це крайній захід, який, як правило, дає зворотній результат, тож хай вони собі шукають тих, хто може їх підтримувати. До речі, абсолютно не розумію, яка у комуністів сьогодні ідеологія.

— У своєму недавньому виступі з нагоди 18-тої річниці СБУ Президент України Віктор Янукович сказав наступне: «Очевидною є неефективність стратегії прискореного набуття членства в НАТО, тому що Україна де-факто є позаблоковою». Заяви про позаблоковий статус України були й під час інавгураційної промови. Що вони означають? Це повернення до зовнішньої політики часів Кучми, відмова від євроатлантичних устремлінь України або нова доктрина?

— Взагалі вибір повинен бути не по лінії НАТО — чи не НАТО, вибір має бути принциповим: орієнтація на Європу з її цінностями чи на — я би тут поставив три крапки: ..., тому що на Росію не можна орієнтуватися, вона не являє собою самостійної цінності. Росія сама б хотіла бути Європою, «да грехи не пускают» — переорієнтувати Росію на європейські цінності набагато важче, ніж Україну. На кого ще можна орієнтуватися? Ну, можливо, на Китай, тому що там свої, не європейські, цінності. Якщо вибір робиться в сторону Європи — це рано чи пізно в тому числі й НАТО. З другого боку, треба чітко собі уявляти, що Україна сьогодні не готова вступати в НАТО, але це не означає, що ми не повинні тримати курс на західні орієнтири.

Заяви Януковича про позаблоковий статус треба розуміти як електоральні розрахунки, спрямованість на російський чинник. Але Росія не хоче, щоб Україна була членом НАТО зовсім не тому, що вона боїться за свою територію, боїться якоїсь іншої ідеології чи погроз, вона, повторюся, бачить Україну тільки в своїй сфері впливу. От і весь розклад.

Що хочуть нинішні лідери сказати тим, що Україна позаблокова? Взагалі серйозно ставитися до статусу позаблоковості України не можна, оскільки цей статус вимагає величезних грошей на утримання модерної армії. Навіть найскромніші претензії на самодостатність в обороні вимагають від нас великих витрат, потягнути які ми не зможемо. Невже ж це означає, що ми розраховуватимемо на те, що нас ніхто не зачепить, тож ми зможемо балансувати якийсь час, а далі «хоть потоп»?!

Тому я не сприймаю серйозно розмови про позаблоковий статус. Можливо, це електоральний прийом. Тим більше, що умови позаблоковості вимагають відкласти питання НАТО. Якщо мова йде про позаблоковий статус як принципову засаду української політики, конституційне зобов’язання — це було б трагічною помилкою для України і абсолютно неприпустимим кроком.

-- До речі

12 квітня 2010 року Мирославу Володимировичу Поповичу виповнюється 80 років. Засідання Вченої ради Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України, присвячене цій події, відбудеться 13 квітня 2010 року о 14 годині за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.