Володимир Василенко: «Очевидно, треба ще один Майдан, щоб привести до тями режим Януковича»

Ялтинську зустріч Путіна з Януковичем називають не інакше, як інспекційною поїздкою російського прем’єра з тим, щоб на власні очі переконатися, що все в Україні «під контролем». Та й напружуватися росіянам не доводиться, бо українська влада не тільки не чинить спротив експансії свого стратегічного сусіда, а й підносить все на «тарелочке с голубой каемочкой».

Таку оцінку українсько-російським відносинам дав правознавець-міжнародник, Надзвичайний і Повноважний посол України у Великій Британії у 1998-2002 роках Володимир Василенко.

Якими є підсумки зустрічі Віктора Януковича та Владіміра Путіна в Ялті?

Володимир Василенко: За повідомленнями преси, це була дуже коротка зустріч, офіційних повідомлень про результати зустрічі практично не було. Єдиною вагомою інформацією є те, що не обговорювалися питання про злиття «Газпрому» і «Нафтогазу», чи точніше поглинання «Газпромом» «Нафтогазу».

Я не думаю, що під час цієї зустрічі досягнуто якихось важливих домовленостей, прихованих від громадськості. Це, скоріше, інспекційна поїздка Путіна, де він сполучає приємне з корисним. З одного боку, чому б не відпочити в Криму, а з іншого - ще раз відчути, як замовлення російської влади виконує українська. Відчути, так би мовити, партнера і переконатися, що він під контролем.

Такі інспекційні поїздки є одним із методів здійснення російської зовнішньої політики на нинішньому етапі щодо України. Ці поїздки здійснюються і президентами, і прем’єрами, і Патріархом Кирилом, і на нижчих рівнях Лужковим, Гризловим та ін. Це продумана система, яка здійснюється для контролю, як українська влада виконує замовлення російської влади.

Події, які відбуваються на наших очах, свідчать про те, що режим Януковича є знаряддям здійснення російської політики щодо України. Проміжна мета цієї політики полягає в знищенні української України, а остаточна мета - знищення незалежної державності України. Це говорив і Путін, і Медведєв, і на більш низьких рівнях, в засобах масової інформації також втлумачується громадянам Росії і України те, що Україна не є державою, що незалежність України – це випадковість, що Україна є частиною Росії, що рано чи пізно Україна має повернутися в лоно матінки Росії, і тільки тоді можна говорити про відродження «Велікой Єдіной Росії». Ці імперські марення домінують у настроях російської еліти, чим і зумовлюється політика щодо України.

В статті Костянтина Грищенка, присвяченій модернізації української зовнішньої політики, говориться, що у нас все прекрасно. Ми обрали позаблоковість, але у нас залишається курс на Європу, евроінтеграція - наша стратегічна мета, ми розвиваємо гарні дружні відносини з Росією, Китаєм, Індією і т.д., підтримуємо відносини з НАТО, все начебто в ажурі. Ми відмовилися від хрестового походу, в який нас втягнув Бжезинський, на основі концепції, що без України Російська імперія неможлива, тому Україну використовували як засіб боротьби з Росією. Тепер ми від цього відмовилися, і у нас все буде гаразд. Я не поділяю оптимізму Костянтина Івановича. Думаю, він прекрасно розуміє, що відбувається, який відбувається камуфляж справжніх цілей зовнішньої політики Росії. Україна проголосила свій статус позаблоковості, зафіксувала його в Законі «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики». Таким чином, Україна фактично поставила себе в ситуацію самоізоляції. За великим рахунком, тепер ми не цікаві для НАТО, оскільки відмовилися від членства в цій організації. В цій ситуації самоізоляції ми залишилися сам на сам з Росією – набагато могутнішим нашим стратегічним партнерам, а насправді стратегічним ворогом, кінцева мета якого знищення нашої незалежності.

З іншого боку, це залишається поза кадром. В багатьох російських документах, які широко не афішуються, прослідковується, що сьогодні Росія здійснює щодо України гуманітарну агресію. Проголошення позаблокового статусу є забаганкою Москви. Весь час з моменту проголошення курсу України на інтеграцію в НАТО, до євроатлантичних структур, робився колосальний тиск Росії, в тому числі за допомогою спецслужб, які чинили тиск не тільки на Україну, а й на держави-члени НАТО. Про це в 2009 році відверто сказав Медведєв.

Що таке гуманітарна агресія? Вона має три складові. Перша – це пропагандистська війна або інформаційна війна. Ні для кого не секрет, що Україна не контролює свій інформаційний простір, тут засилля російських засобів масової інформації або підконтрольних Росії. Метою цієї інформаційної війни є зомбування громадян України, навіяння їм ідеології і концепцій, які за своїм духом є антиукраїнськими, заперечують саме право України на існування як незалежної держави.

Друга складова – це мовно-культурна війна. Ви прекрасно знаєте про зусилля, спрямовані на нав’язування Україні другої державної мови. Реалізація цієї ідеї призведе до знищення української мови, принаймні, до її остаточного витіснення з ужитку. В цьому плані у росіян сьогодні дуже проста постановка питання, вони кажуть: нам не потрібна проросійська Україна, нам потрібна російська Україна, де буде домінувати російська мова і культура. Це означає, що перспектив для розвитку української України зі своєю мовою, культурою, традиціями при такій потуральній політиці немає.

Третя складова – це історіософська війна або війна проти українського бачення історії. Заперечення права України на свою власну історію рівнозначне запереченню права України на існування.

Ці три компоненти є дуже потужним напрямком російської зовнішньої політики, яка, на жаль, проводиться через українську владу. Семиноженка, слава Богу, нема, лишився Табачник. Концепції і ідеї Табачника в мовно-освітній та культурній сферах нагадують мені заходи, які в свій час здійснювала КПРС для русифікації України. От в якій ми ситуації, і які компоненти політики щодо України. Ще раз підкреслюю, провідником цієї політики, на жаль, є українська влада.

Сьогодні ми знаходимося в набагато гіршій ситуації, ніж коли Президентом був Кучма, проти якого всі піднялися. Дії його режиму призвели до Майдану. Очевидно, треба ще один Майдан для того, щоб привести до тями режим Януковича.

Завжди вважалася міцною дружба між Лукашенком і Росією, але останні події показали протилежне. Звідки у вас така впевненість, що наше керівництво є агентами Кремля?

Володимир Василенко: Я навів і ще можу навести багато фактів.

Українсько-російські відносини з самого початку не були відносинами двох рівноправних суверенних держав, це були відносини спецоперацій, які здійснювала одна держава проти іншої. Ці відносини проникнені духом спецоперацій. Керівництво Росії інакше діяти не може.

Ви послалися на Лукашенко, але ж він ніколи такого не робив…

Чому ж, білоруської мови там і близько нема…

Володимир Василенко: Її, власне кажучи, і не було. Але Лукашенко сказав, що вони в землянках будуть жити, але не поступляться своєю незалежністю. Я такого не чув від Януковича, коли він підписував «харківські» угоди.

Функціонування демократичних інститутів в Україні, хоч слабких і нерозумних, для російської влади, як червоне для бика. Приклад України показував, що можна жити інакше, не в умовах контрольованої чи суверенної демократії, а в умовах справжньої демократії. Тому зараз існує наступ на свободу слова і преси, а також інші прояви авторитаризму в діях влади такі ж, які є в Росії. В цьому для нас також велика небезпека, це мавпування режиму, який існує в Росії.