Куди тягне Кирило Україну?

Сьогодні російська влада за допомогою духовної релігійної влади збирає на пострадянському просторі новий православно-великоросійський простір із спільною історією, релігією, святинями, прикладами і цінностями справедливості, буття, куди має входити Україна як православна держава, спільнота, народ. Тож сьогодні нашій державі повернутися до формули релігійного компромісу, коли чотири конфесії практично співіснували в мирі і дружбі, неможливо. Отже питання створення Єдиної помісної автокефальної канонічної церкви в Україні зняте, принаймні, на середньострокову перспективу – років на п’ять-сім, а то і десять про це не буде йти мова. Такими невтішними для нас є підсумки візиту патріарха Кирила в Україну.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили президент аналітичного центру «Відкрита політика» Ігор Жданов та директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов.

Ігор Жданов: «Де-факто УПЦ МП стала ледь не державною церквою в Україні»

Ця подія, що відбулася, має серйозне значення не лише для релігійного життя нашої країни. Вона буде впливати на відносини всередині країни, на внутрішню та зовнішню політику, зокрема щодо Росії. Приїзд патріарха Російської православної церкви мав дві великі складові. В першу чергу, це пасторська, бо його візиту, напевно, чекало багато прихожан УПЦ МП. Але для цих віруючих і особливо для тих, хто належить до інших конфесій, був відчутний такий політичний присмак цього візиту, який іноді забивав собою і пасторську складову. Зрозуміло, що політичний візит був пов’язаний з формуванням ідеологічних настанов і просуванням ідеї концепції Руського світу та Руського миру на території України. Тут можна сказати, що Патріарх діє в унісон з російською владою, Кремлем, оскільки ця ідея союзу Білорусі, України та Росії є однією із основоположних концепцій геополітики російської влади. І в умовах, коли у нас немає такої обов’язкової ідеології, церква завжди може грати роль творення ідеологічного підґрунтя для певних ідеологічних проектів та певного політичного бачення.

З іншого боку, такі ідеї не сприймаються частиною українського суспільства, навіть тими людьми, які є прихожанами УПЦ МП. Тому, на відміну від тих оцінок, які давав сам Патріарх Кирило, його візит призвів до підняття градусу внутрішнього політичного життя в Україні. Він призвів до подальшого поглиблення розколу, протистояння між різними частинами українського суспільства та між різними політичними силами.

Зрозуміло, що патріарх мав і політичні зустрічі, в тому числі з Президентом та прем’єр-міністром. Думаю, що на них обговорювались ці ідеї, оскільки Партія регіонів, насамперед її електорат, сприймає концепцію створення союзу Єдиної Святої Русі і т.д. В тому плані слова Патріарха, напевно, впали у східній на південній Україні на благодатний грунт. Хоча треба сказати, що порівняно з минулорічним візитом, уже не було такого ажіотажу та десятків тисяч прихожан, що прийшли на молитви та літургії, які проводив патріарх Кирило. З цієї точки зору, місія патріарха була не такою вдалою.

Візит патріарха не відобразився на ситуації як в загальноукраїнському православ’ї, так і всередині УПЦ МП. На сьогодні Блажейніший Митрополит Володимир є людиною, яка скріплює цю церкву та створює баланс інтересів всередині УПЦ МП. Відомо, що там є декілька впливових течій та груп, одна із яких виступає за більше єднання з Російською православною церквою. Невелика, але досить впливова група, бачить майбутнє УПЦ МП саме як автокефальне, але канонічної православної церкви. Остання група ж піде туди, куди підуть інші.

Зважаючи на стан здоров’я Митрополита Володимира, напевно, обговорювалось і питання його послідовника. Очевидно, що в такому випадку обговорювалась така кандидатура, яка не буде й близько стояти до ідеї автокефальності, а дивитиметься більше у бік Кремля та патріарха Кирила.

Щодо загальної ситуації в українському православ’ї, то ми бачили, що було звернення відповідних ієрархів до Президента Януковича з вимогою ліквідувати церкву Київського патріархату. Скажу, що де-юре, відповідно до Конституції, у нас церква відділена від держави, але де-факто нова влада все більше і більше пов’язує себе з однією церквою. Де-факто УПЦ МП стала ледь не державною церквою в Україні. Особливо це було видно з незбалансованого висвітлення приїзду Патріарха Кирила на державному телеканалі УТ-1, який транслював багаточасові літургії. Причому ми не бачимо симетричної трансляції богослужінь інших конфесій.

І наостанок одна ремарка. Я не знаю, як було в Одесі та Дніпропетровську, де був патріарх Кирило, але в Києві у суботу в абсолютно вільному місті перекривали весь Печерськ, а в неділю та понеділок взагалі неможливо було пересуватись столицею. Навіщо такі заходи безпеки – мені не зрозуміло. Патріарх повинен бути ближче до людей та спілкуватися з ними напряму, а не через великі кільця охорони.

Вадим Карасьов: «Я гарантую, що через деякий час в Київ можуть перенести резиденцію Патріарха Кирила»

По-перше, якщо взяти короткостроковий контекст підсумків цього візиту, то він реактуалізував проблему взаємовідносин церкви і держави в Україні. По-друге, згенерував проблему відносин між професійними конфесіями в Україні, особливо між Українською православною церквою Московського патріархату і Київського.

Візит поставив багато питань щодо міжцерковних відносин України, що чекає нашу державу в плані подолання так званого розколу в українському православ’ї, про роль Російської православної церкви в Україні, реактуалізував питання об’єднання українського православ’я, але не на основі створення Єдиної національної помісної церкви, а на базі Російського православної церкви, резиденція якої знаходиться в Москві. Також цей візит реактуалізує питання зменшення автономії УПЦ Московського патріархату по відношенню до Російської православної церкви. Після двох візитів патріарха Кирила автономність УПЦ і Митрополита Сабодана набагато менша, ніж це було рік тому. В принципі ці підсумки можна було прогнозувати і до візиту.

Якщо співставляти те, що робив патріарх Кирило в Україні, національний лідер Росії Путін і пан Лужков, можна зробити наступні узагальнення. Влітку 2010 року в Україні відбулася масштабна ідеологічна гуманітарна інтервенція сусідньої держави, причому з різних боків. З боку російського керівництва - ідея великодержавності, з боку патріарха Кирила - православної наднаціональної ідентичності. Світська і духовна влада Російської Федерації працює на те, щоб інтегрувати Україну в загальний православно-руський простір. Сьогодні російська влада за допомогою духовної релігійної влади збирає на пострадянському просторі новий православно-великоросійський простір із спільною історією, релігією, святинями, прикладами і цінностями справедливості, буття, куди має входити Україна як православна держава, спільнота, народ.

28 липня в Росії введене нове свято - День Хрещення Русі. Тепер в України і Росії буде спільне ще одне свято, як і День військово-морського флоту. Якщо є спільні свята, цінності, історія, то виникає ідея спільної Вітчизни, а далі вже кордони між державами та спільнотами стираються. Ніхто не зазіхає на Україну як на незалежну суверенну державу в юридичному сенсі цього слова, бо для того, щоб прибрати до рук державу, треба інтегрувати її ідейному, політичному, ціннісному, економічному, енергетичному, інформаційному, гуманітарному сенсах.

Відбувається ідеологічна гуманітарна інтервенція, яку в липні 2010 року, ще побачимо, витримала чи не витримала Україна. Вона особливо пікантна на фоні доктрини ідеологічної нейтральності української держави, яку сьогодні на словах сповідує українська влада. Сьогодні з боку і релігійної, і світської влади Російської Федерації Україна є елементом внутрішньої політики. Це відношення не до іншої країни, а просто продовження внутрішньої політики з деякими зміненими акцентами, нюансами, які можна проводити до території, що входить до загальної російської юрисдикції або в загальний православний простір. Між країнами є зовнішньополітичні відносини, а є ставлення як до об’єкту внутрішньої політики, тому що тут, як дома. Київ, а не Москва, є православною столицею. Я гарантую, що через деякий час сюди можуть перенести резиденцію патріарха Кирила. Тоді Київ буде столицею руського простору для того, щоб він не став столицею країни, яка орієнтується на Захід або на євроатлантичний простір. Головна мета – не пустити Україну на Захід, в Європу, щоб ця країна стала невід’ємним елементом альтернативного західному християнству православної спільноти.

Візит патріарха мене переконав мене в тому, що його особлива місія - повернути Україну в лоно російсько-українського православ’я, не віддати її Заходу. Я називаю це православне російсько-великодержавне викрадення України на духовному, ідеологічному, ціннісному рівнях. Звідси і русько-православний загальний простір, про що говорив і Путін перед байкерами. Формула така: різні території, але один простір. Це робиться для того, щоб Україна була державою, але не нацією, бо нація - це і є культурні, енергетичні, економічні кордони.

Формулою національного для України є не українська національна ідентичність, яка будується на своїх героях, історії, зв’язках з іншими центрами влади впливу, а саме православна наднаціональна русько-російська ідентичність. Є Німеччина, а є германські нації - Данія, Швеція, до речі, потім на цій базі будувалася ідея германського рейху. В цьому я бачу антизахідність Кирила – побудувати альтернативний Заходу і азіатському-мусульманському Сходу свій культурний духовний центр. На цьому тлі Кирило говорив, що саме Святая Русь давала зразки справедливості в суспільстві. Не демократія, не громадянське суспільство, не стандарти життя, не держава соціального добробуту, які побудовані сьогодні в Європі, а саме Київська Русь – якась ретрорелігійна утопія, ідеал, до якого повинні мати устремління всі слов’янські країни пострадянського простору, а особливо так званий триєдиний народ – українці, росіяни, білоруси. Не Європа вам указ і модель для внутрішньої модернізації, а православна християнізація, ось що вам потрібно.

«Это наши православные ценности - нестяжательство, скромность. Пусть жирують олигархи, а вам, люди, это не надо, вы должны молиться в смирении, и не думать о том, чтобы разбогатеть. Происходит моральная деградация, люди вверят в исцеления, чудеса. В каком веке мы живем, блин? Вместо европейской морали, которая основана на индивидуальности, на свободах человека, на его праве, на моральной автономии, о которой нас учил Кант, у нас будет этика православия, православной коллективности, нестяжательства»... Я перейшов на іншу мову, як кажуть, мову оригіналу.

Це означає законсервувати Україну, Росію, російсько-українські народи в пострадянськості. Ми і в СРСР повернутися не можемо, і не можемо рухатися вперед в Європу. Нас хочуть просто законсервувати в цій стагнації і головне – вбити західноцентризм української державності. Був при владі Ющенко, чи Кучма, чи Кравчук, українська держава і український правлячий клас був західноцентричний, а тут нам кажуть, нам не потрібно в Європу, потрібно тут самим розбудовувати якісь православний соціум.

Влітку в Україні якесь нашестя. Чому вони в свої регіони не їздять? Що, у них в Росії немає проблем? Не тільки тому що тут Лавра, а тому що є дальня мета – ліквідувати гегемонію Київсько-Львівського або Київсько-Галицького центру державотворення України. Тому що Київ – адміністративний центр, а Західна Україна – ідеологічний центр, духовний. Сьогодні є завдання створення Києво-Московського центру, а патріарх Кирило, який має тут і в Москві своїх віруючих та резиденцію, є місіонером-посередником, завдання якого ліквідувати та обезсмислити ідейну інтелектуальну державотворчу гегемонію Києво-Львівського центру влади, який панував в Україні останні 20 років. Це стратегія денаціоналізації України як такої.

За Ющенка був унікальний шанс націоналізувати релігію, створити єдину національну помісну церкву. Тепер вікно можливостей зачинилося, сьогодні повернутися до формули релігійного компромісу, коли чотири конфесії практично співіснували в мирі і дружбі, неможливо. Не дадуть спокою ні Московському патріархату в Україні, ні тим більше Київському, ні автокефаліям, ні греко-католикам. Це дуже серйозний виклик для міжцерковних відносин в Україні.

Ми бачимо розширення РПЦ як надтериторіальної організації. Зрозуміло, що це гальмування і блокування всіх зусиль по створенню сильної національної ідентичності в Україні, замість якої пропонується сильна православна російська ідентичність.

Проблема не в патріарху, проблема у владі, тому що за цим всім заграванням світської влади з релігійною в Росії і Україні є намагання законсервування православного політичного режиму, православна дедемократизація режиму. В Ірані правлять шиїтські ієрархи, і у нас в багатьох православних ієрархів теж є таке намагання збільшити свою владу не тільки духовну, а й політичну. Тут потреба світської влади співпадає з потребами духовної – заморозити ситуацію, стабілізувати ці напіваторитарні технології влади. Це можна зробити так: якщо в бюджеті немає грошей за зарплати, пенсії, тобто купити виборця чи лояльність громадянина важче, тому потрібно більше промивати мізки, щоб люди вірили в щось недалеке. Зробити так, щоб люди були в якомусь сенсі смиренними, «нестяжательскими», щоб вони любили цю владу або просто були до неї лояльними. Ось такий масштабний релігійний, ідеологічний виклик чекає на нас, в даному випадку я маю на увазі не державні інституції, а саме українців.

Пане Ігорю, чи бачите ви в майбутньому таке об’єднання просторів України та Росії?

Ігор Жданов: Те, що відбувається, можна охарактеризувати як створення ідеологічного підґрунтя для політичного проекту, який намагається втілити російська влада – це створення союзу України, Білорусії і Росії. Створення такого ідеологічного підґрунтя полягає в намаганні підмінити українську ідентичність православною руською ідентичністю, для чого і просувається концепція Руського світу.

Ви казали про можливого послідовника Митрополита Володимира, хто ним може стати?

Ігор Жданов: Стосовно цього велика боротьба, на цю посаду претендує досить широке коло осіб, і Одеський, і Донецький єпископи. Думаю, на цій зустрічі питання обговорювалося, але мені невідомі конкретні прізвища.

Наслідок цього візиту полягає в тому, що питання створення Єдиної помісної автокефальної канонічної церкви в Україні зняте, принаймні, на середньострокову перспективу. Років п’ять-сім, а то і десять про це мова йти не буде.

Ви говорите практично про експансію Російської православної церкви на території України, чи пройдена вже точка неповернення?

Вадим Карасьов: Про експансію тут говорити потрібно дуже обережно, тому що Російська православна церква не вважає Україну якоюсь іншою територією. Це їхня канонічна територія, і в цьому драма. Але якщо це буде намагання духовної влади, тут проблем немає, тому що канонічна православна територія це і Естонія, і Румунія, але там вони вже більш націоналізовані. Більше того, ці країни знаходяться в іншому соціокультурному, правовому, геополітичному, енергетичному, гуманітарному, інформаційному просторах. Хіба за Ющенка хтось заперечував, що в Україну приїздить патріарх Алексій ІІ або Кирило?

Але коли сама світська влада починає позиціонувати себе в рамках концепції, яку нав’язують Україні, тут уже виникають питання. Наскільки візит патріарха Кирила є візитом на канонічно-релігійну територію, яка підлягає церковній юрисдикції? Наскільки цей візит є гуманітарно-ідеологічною інтервенцією? Якщо б він зустрічався тільки з вірянами в православних храмах, без цих заяв, прямого ефіру, заходів безпеки, відвідин «Южмаша» і світських організацій… Це релігійна справа, у нас церква відділена від держави, а держава - від церкви, я не маю права втручатися. Але якщо цей візит уже не тільки до вірян, а, взагалі, до православного народу, цей візит набуває державного значення або наша влада хоче дати цьому візиту державне значення… А ще одночасно з цим в Криму десант руських байкерів і російських політиків заявляє про спільне святкування спільних свят. Це вже дійсно виглядає як ідеологічне гуманітарне поглинання України.

Ігор Жданов: Для української влади точка неповернення пройдена, і закінчення цього візиту означає, що в Україні є державна Російська православна церква. Що стосується України загалом, то тут все набагато складніше. Оскільки у нас є частина суспільства, яка не сприймає такі концепції, і належить більше до європейських цінностей, то такі речі поглиблюють розкол між різними частинами суспільства.

Вадим Карасьов: Чи пройдена точка неповернення, залежить від нас. В Україні сьогодні йде ідеологічна боротьба. Це залежить від того, чи хочемо ми, щоб нам нав’язували ідеологію Київської Русі, а на цьому тлі олігархи, як були так і є? Хочемо ми консервації чи розвитку?

Під час минулого приїзду Кирила Янукович його всюди супроводжував, під час цього візиту була коротка зустріч…

Вадим Карасьов: Тоді для Януковича це мало передвиборче значення. Очевидно, ці 3% йшли з інших боків, але і це в скарбничку пішло. Що стосується нинішнього візиту, Янукович розуміє, що стоїть на цими масштабними візитами і цією гуманітарно-ідеологічною експансією з боку і Путіна, і патріарха Кирила. Але ж він не може сказати: я європеєць, я хочу в НАТО, тому що я хочу зберегти свою владу. У нього виборець православний, якщо він і захоче відмежуватися, то зробити це буде дуже важко.

Ігор Жданов: Я не думаю, що тут ідеологічне підґрунтя, тут все дуже просто. Півтора місяці відпустки - це не так уже і багато. Переривати її заради візиту патріарха якось би не хотілося. Друга причина дійсно пов’язана з тим, що статус кандидата в Президенти – це одне, а статус Президента – зовсім інше. Янукович розуміє це, як ніхто інший.