Кілька годин у невизнаній країні

Ми славимо край Придністров’я
Де люди пишаються тим,
Що дружбою, ладом, любов’ю
Навіки пов’язані з ним.
Прославимо наші заводи,
Широкі лани і міста,
Тут чесно працюють народи
На благо Вітчизни труда.
(Гімн ПМР)

Пункт пропуску Гребеники на україно-придністровському кордоні прокидається рано. Бажаючих потрапити до невизнаної республіки не надто багато, але вони є. Ще більше бажаючих потрапити з Придністров’я до України. Хтось їде на роботу, хтось – до родичів. Мало які можуть бути справи… Переважно люди переходять кордон пішки в порядку живої черги. Прикордонники досить швидко переглядають документи, тому черга рухається швидко. Машин небагато. Немає потреби палити бензину. До столиці Тирасполя недалеко, можна добратися і маршруткою. До потрібного населеного пункту в Україні – також.

Перше, що кидається в очі, коли ступаєш чи то в’їжджаєш на придністровську землю, це заклад з ігровими автоматами. Якраз неподалік від КПП. В Україні такого віднедавна немає, тому напис «рулетка» випромінює певну екзотику. Ігрові автомати, щоправда, не найбільша екзотика Придністров’я. Є тут речі і цікавіші. Забуті нами два десятиліття тому…

Відчуття, які опановують тебе, коли ти вперше потрапляєш в цей край, можна порівняти хіба з тим, як за багато років повертаєшся в інтер’єри свого дитинства. В кімнату, де ти ріс, поміж іграшки, якими бавився. Схожі відчуття у мене були колись в Запоріжжі і в Білорусі. Там також мозок свердлила нав’язлива думка про машину часу. Хтось відкрутив реальність на двадцять років назад і проводить екскурсії.

Сліди радянського минулого в Придністров’ї скрізь. Вони буквально пронизують все навколо, починаючи від пам’ятників, вказівників на в’їзді до міста, тролейбусів давно забутих моделей і закінчуючи міліціонерами в антикварних синьо-сірих одностроях. Можна було б стверджувати, що час тут зупинився, але це не правда. В силу певних обставин край живе і розвивається в своєму особливому режимі. Успішно контрастуючи між старими тролейбусами і добротними машинами, совковими будівлями і новими хатками небідних громадян. Просто така собі окрема совєтська гілка розвитку. Скажімо, керований розвинутий соціалізм по-придністровськи… Який живе трохи на залишках минулого, а трохи – на дозованому прогресі. Живе, як вміє…

В Придністров’ї скрізь ріже око неймовірна чистота. Кущі підстрижені, дерева побілені. Непотрібних пам’яток недавнього будівництва світлого майбутнього маса, але немає відчуття занедбаності, яке часто присутнє в депресивних районах навіть в Україні.

На одному з перехресть Тирасполя зустрічаємо тролейбус, від якого віє моєю малою батьківщиною. В таких самих я їздив, коли ще був студентом. А напис «Западний – Тернопіль» взагалі робить його майже рідним. Проїздимо столицю Придністров’я, милуємось кількома пам’ятниками Леніну, пам’ятником Суворову на коні із піднятою рукою, «Домом совєтов» і плакатом з написом «Рєспублікє бить». Навпроти старого напівзруйнованого Тираспольського стадіону розглядаємо вражаючих розмірів спортивний комплекс. На жаль, на ходу і через вікно машини багато не роздивишся, але і те, що видно, справді вражає. Це мабуть найбільша нова споруда, яку вдалося побачити. На які гроші її збудували, не знаю та й не надто цікаво. Виходимо на фінішну пряму. Наша мета – Бендери. Там, під стінами фортеці має відбутися урочисте дійство, досить цікаве, як на теперішні часи. Встановлення пам’ятника першій українській Конституції. Адже в ці дні Придністров’я як споконвічна українська етнічна територія спільно з Україною святкує 300-річчя Конституції Пилипа Орлика.

У 1710 році у стінах Бендерської фортеці новообраний гетьман України Пилип Орлик представив козацькій старшині першу українську Конституцію – «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорізького». Цей історичний документ не тільки проголошував Україну незалежною державою, але й складався з прогресивних для того часу ідей державного устрою, уперше закріпивши принципи парламентаризму, розподілу влади та виборності посад. Конституція Пилипа Орлика майже на 80 років випередила американський і французький Основні закони і стала першим прообразом демократичної конституції сучасного зразка.

Але це так, до слова. Бо, як виявилось, такі нюанси ані молоду українську державу, ані нову українську владу не вельми й цікавлять. Якби не зусилля кількох українських політиків, українського посольства та української громади в Молдові і Придністров’ї, жодних святкувань не було би. Ну, і звісно зусилля влади ПМР, яка на відміну від влади української, святкувала таку поважну дату на найвищому рівні. Міжнародна науково-практична конференцію в Придністровському Університеті ім. Тараса Шевченка на тему «Роль і значення Конституції Пилипа Орлика в становленні демократичних інститутів країн Східної Європи», а також відкриття пам’ятника в Бендерах за участю Президента і вищих посадовців ПМР цьому прямий доказ. Як висловився заступник Голови Верховної Ради України Микола Томенко, який був присутнім на святкових заходах, є великим парадоксом те, що керівництво Придністров’я, вчені та українська громада у Молдові виявили більшу повагу до вагомої історичної події українського життя, аніж самі українці.

Ми приїхали трохи зарано, тому мали нагоду добре роздивитись околиці, де повинна відбуватись основна подія – відкриття пам’ятника. Околиці, себто Бендерська фортеця, розміщена на території військової частини, яка залишилась ще з совєтських часів. Щоправда, кілька військових об’єктів вже розібрали, аби зробити доступ до фортеці, але для того, щоб потрапити всередину, все одно доводиться проходити через КПП. Вже чотири роки фортецю реставрують. Перекрили вежі, розчистили завали і в приміщенні порохового складу відкрили непоганий музей, де знайшлося місце всім, хто мав хоч якийсь стосунок до міста чи подій, які в ньому відбувалися. Їх портрети висять на двох стендах праворуч від входу. Оглянувши оборонні споруди та музей і вдосталь намилувавшись краєвидами Дністра, йдемо до місця де стоїть закутаний в полотно ще не відкритий пам’ятник.

Початок затягується. Кадети, яких привезли для несення почесної варти, нудьгують і бавляться. Прапороносці розмахують прапорами. Учні української гімназії, вбрані в народні, щоправда, концертні строї, гріються на сонечку. Всі говорять російською. Таке враження, що та добра половина населення, яка числиться українцями, насправді існує лише в уяві статистів або живе в підпіллі. Вдома – українець, на вулиці – «шопопало». До слова, незважаючи на задекларовану тримовність, в Придністров’ї відчувається серйозна русифікація. Принаймні, жодної вивіски на якійсь іншій, окрім російської, я не зустрів. Чи це наслідки все того ж радянського минулого, чи вже нові русифікаторські процеси під впливом донорів з Росії, – не знаю. Напевне, і одне, і друге. Єдиний, хто говорив з нами українською, був офіцер міліції, який, бачачи, як ми нудьгуємо, підійшов познайомитись: «Ну, що, хлопці, коли вже нас до себе нарешті приєднаєте?» Почути таке від правоохоронця сусідньої держави було щонайменше дивно. Але, думаю, це – серйозний показник. Якщо навіть міліціонери на офіційному заході дозволяють собі таке говорити, значить, тема для розмови таки є, і не варто її уникати.

В зв’язку з тим, що сама фортеця перебуває в віданні МВС Придністров’я, то силове відомство в повній мірі приклалося до організації заходів. Зокрема, в царині безпеки. Охорона виставлена грамотно і майже непомітно. Міліціонери ведуть себе досить приязно, без качання прав і показування, хто тут старший. З чим це пов’язано, я так і не зрозумів. Чомусь відразу пригадав, як поводяться на подібних заходах наші правоохоронці… Що цікаво, навіть під час офіціозу ніхто нікому не забороняв вільно пересуватися. Журналісти ходять, куди хочуть, знімають, з якого бажають ракурсу, і вільно підходять до чиновників. Такої свободи преси я давно не зустрічав. Звісно, все це відбувається на закритій території військової частини, але… Відбувається.

Відкриття пам’ятника Конституції почалось з запізненням. Задовго затягнулась наукова конференція. Втім, це аж ніяк не зашкодило урочистостям. Навпаки. Духовий оркестр мав нагоду добре повправлятися у виконанні гімнів Придністров’я та України, а ведучий – розім’яти голос.

Тільки-но з’явились офіційні гості, все почалося. Виступ ведучого, гімни, привітальні слова: президента ПМР Ігоря Смирнова, заступника Голови Верховної Ради України Миколи Томенка, Посла України в Республіці Молдова Сергія Пирожкова, заступника голови Української Народної Ради та лідера Української Громади Києва Сергія Рудика, від делегації українських молодіжних організацій, представників української громади Придністров’я і навіть колишнього судді Конституційного суду Росії Вєдєрнікова, виступ якого особисто мене трохи здивував. Вєдєрніков зазначив, що конституція Орлика – просто унікальний документ в історії правознавства і має неоцінене значення. Вона цінна не тільки, як перша Конституція, а як й перший юридичний документ, якому встановлено пам’ятник. Чесно кажучи, від російського судді такого спічу ніхто не чекав. Я ненароком подумав, а чи справді відбувається те, що відбувається, а не щось, про що нас забули повідомити. Але все було згідно сценарію. Я таки нічого не наплутав. Дійсно відкривали пам’ятник Конституції гетьмана Орлика…

Виступи шановних мужів чергувалися з виступами дитячих творчих колективів українських шкіл Придністров’я, а також історичними екскурсами ведучого. Далі було покладення квітів та фотографування на згадку. До речі, делегація від української молоді особливо відзначилась в покладенні квітів принісши кошик з трьохсотма трояндами. По завершенні Президент Придністров’я особисто повів гостей на екскурсію в фортецю, а далі, кажуть, повіз на святковий прийом. Я на прийом не потрапив, тому чи дуже смачно там годували, чи не дуже стверджувати не беруся, як і не беруся стверджувати що він взагалі був.

На згадку про Придністров’я неподалік від автовокзалу купив собі пляшку «Букету Молдавії» – легендарного вермуту із незабутнім смаком. Купив за українські гривні, бо пункт обміну був зачинений, а гривні там включно з копійками приймають із задоволенням. На курсі можна трохи підзаробити. «Букет» виявився придністровського виробництва, без звичної акцизної марки, зате з печаткою на етикетці. Підозрюю, що, можливо, це і є акциз. Схожі печатки можна знайти на більшості пляшок з алкоголем. І на коньяках «Білий аіст», і на коньяках «Рашків» також місцевого виробництва. Знавці кажуть, що вони справді добрі, якщо виготовлені на заводі. Немає акцизу лише на сухому червоному вині на розлив, що продається у пластикових пляшках з-під пива та мінеральної води.

Вже повернувшись додому і відчуваючи брак інформації про Придністров’я, поліз в Інтернет. Все-таки кілька годин – це замало для глибокого розуміння країни і її мешканців. Виявляється, Придністров’я – не лише наша етнічна територія, а й досі офіційно належить Україні! Деякі вчені мужі кажуть, що коли за вказівкою Москви створювали Молдавську РСР, то окрім Молдавської Автономної Соціалістичної Республіки вліпили до неї і Придністров`я, яке було тоді в складі УРСР. Ніякого союзного договору, звісно, ніхто не підписував, а за Конституцією УРСР зміна кордонів республіки можлива була лише за умови підписання такого договору. От така от історія чи неувязочка.

Інформацію варто було б перевірити. І історикам, і політикам, і шановним дипломатам, особливо перед тим, як знову сідати і врегульовувати придністровський конфлікт. Може, і врегульовувати нічого не доведеться…