Алеппо. Цвинтар імені Путіна

Російські та сирійські урядові ЗМІ виголосили повне «зачищення» Алеппо – останнього з п'яти великих міст Сирії. Перемога артилерії та бомбардувальної авіації над сирійськими повстанцями є важливим символічним тріумфом для Дамаска та Кремля, але насправді вона мало чого варта. Війна триває. 

Алеппо, одне з найдревніших міст світу, лежить у руїнах. Власне, від нього просто-таки нічого не залишилося: будівлі розвалені, комунікації перерізані. Навряд чи залишки міста можна якось відновити: за останні місяці російська авіація та артилерія просто зрівняли із землею все вщент. Тільки за останніх два дні цього страшного штурму, за даними верховного комісара ООН з прав людини, було вбито близько 200 осіб – серед них як мінімум 82 цивільних, з них – 11 жінок та 13 дітей. На вулицях лежать загиблі, ховати їх нема кому. Солдати Асада прочісують залишки будівель та стріляють в усе, що ворушиться.

Миру не буде

Отака от перемога. Російські ЗМІ святкують «встановлення контролю над останнім з п'яти великих міст Сирії», сором'язливо замовчуючи, що від міста зрештою нічого не залишилося. Свого часу вони ж нещадно накидалися на українських військових за буцімто «бомбардування Донецька та Луганська» – нині ж тотальне винищення міста-мільйонника подається як «важлива перемога».

Зрозуміло, що совість у тих перевертнів і не ночувала – так само, як в їхніх хазяїв. Проте факт полягає в тому, що подібним варварством як Асад, так і його кремлівський покровитель добилися насамперед однієї мети – війна сирійців проти диктатури не може тепер завершитися жодною мирною угодою. Сирійські повстанці просто змушені чинити шалений опір, вести тотальну війну до повного знищення однієї зі сторін. У них немає іншого виходу: приклад Алеппо продемонстрував, що урядові війська Асада та їхні російські попихачі налаштовані на повне винищення супротивників, а будь-які переговори та угоди для них нічого не варті. «Якщо рішення здатися або відступити означає неминучу смерть, позаяк режим і думати не хоче ні про які амністії, порушує власні обіцянки про «вільні коридори» для виходу – то й у тих, хто з цим режимом бореться, зникає останній стимул до можливого припинення опору», – вважає Бенте Шеллер, керівниця бейрутського представництва німецького Фонду Ґайнріха Белля.

Безпілотник зняв з висоти Алеппо:

Останніми днями в Алеппо, за її словами, повстанці билися вже виключно за власне виживання. «Навіть коли ситуація зайшла у безвихідь – люди не вірили, що складення зброї дасть їм шанс вижити», – наголошує Шеллер.

Подарунок для ІДІЛ

Розгромом та знищенням Алеппо сирійсько-російські бандити в одностроях довели ще один факт: незважаючи на власні заяви, що вони буцімто воюють у Сирії з ісламістами, насправді їхня війна – проти сирійських повстанців. Тому що «Ісламською державою» в Алеппо і не тхнуло – місто контролювали загони Вільної сирійської армії, проти яких так само, як проти цивільних, що там залишилися, і «працювали» артилерія з авіацією. А от коли раптом, випадково, проти волі російським «настамнєтам» доводиться зтикатися насправді з ІДІЛ – отут у них не вельми добре все виходить: напередодні падіння Алеппо, як відомо, джихадисти винесли їх з Пальміри, захопивши 30 танків та невстановлену кількість найрізноманітнішої зброї російського виробництва.

Знищення Алеппо тепер може пролити ще кілька цеберок води на млини ІДІЛ: джихадистська ідеологія, підкріплена прикладом варварства «гяурів»-зайд, цілком здатна просочитися в широкі верстви сирійського населення, яке просто бачить: Асад за допомогою росіян б'є «поміркованих», прозахідних повстанців, як хоче, а от «джахіддім», навпаки, наливають гарячого росіянам. Отже, саме вони здатні захистити. Отже, саме їм слід надати підтримку.

Звичайно, на даний момент ІДІЛ і в Сирії, і в Іраку виявилась послабленою постійними атаками як сирійських та курдських повстанців, так і бойовими діями американців з турками (і знову ж таки – без щонайменшої участі військ Асада, Росії чи Ірану), тож на створення отого «халіфату» розраховувати не варто, пише Реувен Ерліх, керівних Інформаційного центру антитерористичних досліджень в ізраїльській Ґерцлії, проте до повного винищення цій організації ще далеко. Скоріш, навпаки: «З урахуванням нової ситуації ІДІЛ може знову повернутися до того, з чого починала – стати суннітською терористичною організацією. Лишень відтепер – з новими, значно розширеними оперативними можливостями».

Чи можливий компроміс?

З цією думкою згодна й арабська газета «Аль-Шарк аль-Авсат» («Близький Схід»), що виходить у Лондоні. Вона вважає, що дії Асада та його покровителів – Росії та Ірану – долучать до джихадистів тисячі нових бойовиків, до того ж, окрім сирійців, це будуть рекрути з-за кордону. Війна проти режиму Асада перетвориться на партизанську, затягнеться і в цьому випадку «патронам» Асада доведеться або підтримувати свого «підопічного», незважаючи ні на які витрати, або зголошуватися на переговори, основною умовою яких буде все ж таки відставка сирійського диктатора. Приклад захоплення джихадистами Пальміри продемонстрував, що навіть те, що Асад вважає «своїм», будь-якої миті може знову стати «чужим».

Досі ані Кремль, ані Дамаск не проявили жодної готовності до другого варіанту – відставки Асада. Тому, вважає «Аль-Шарк аль-Авсат», вони опинилися перед дилемою: якщо вони переможуть у Сирії воєнним шляхом та підуть звідти – режим Асада все одно впаде. Якщо вони залишаться в Сирії – війну, з усіма її витратами та ризиками, буде продовжено. Тому що ні сирійські партизани, ні тим більше ІДІЛ не схильні автоматично виконувати накази з Вашингтона: Вільна сирійська армія воює за свою країну, а джихадисти – ну, вони джихадисти і є. Для них ні Обама, ні Трамп не авторитети.

Тож захоплення того, що залишилося від Алеппо, звичайно, можна вважати воєнною перемогою, але над ким і над чим? Адже ІДІЛ там не було, а джихадисти, розбиті курдами та турками, вже встигли перегрупуватися та вийти до інших регіонів Сирії – у першу чергу до тих, що розташовані на кордонах Сирії з Туреччиною. Саме звідси, вважає директор ФБР Джеймс Комі, вони й здійснюватимуть свої операції. Саме цей регіон, за його словами, найближчим часом перетвориться на розсадник тероризму.

Ганебні союзники

Але, окрім усього іншого, «перемога» Асада над повстанцями в Алеппо є поразкою та ганьбою західних союзників Вільної сирійської армії. Путін продемонстрував усьому світові, що він може чинити в Сирії все, що завгодно: він знає, що зупинити його нема кому. Це страшний сигнал не лише для сирійців, а й для тієї ж Східної Європи: для України, для країн Балтії, для Грузії, Польщі, Чехії, Словаччини... Всі, хто покладався або досі покладається на аморфний Захід, повинні сприйняти цей сигнал гранично серйозно.

Для будь-якої людини, яка вірить у демократію та свободу, подібний розвиток подій є приводом для смутку. Тому що вкотре було подано приклад: будь-який диктатор перемагає, якщо він виявляється досить ницим та сильним, а також якщо має «правильних» друзів, здатних, наприклад, скористатися правом вето в Раді Безпеки ООН. Росія скористалася ним задля захисту Башара Асада вже шість разів, що дозволило йому у прямому сенсі втоптати власних співгромадян у землю. Його стратегія – це просто підручник для будь-якого деспота: можна брати в облогу цілі міста, відрізати їхніх мешканців від води, цілеспрямовано розтрощувати медичні заклади та накривати цілі райони килимовими бомбардуваннями. Принцип подібного тотального знищення відомий ще з середньовіччя.

І той факт, що сьогодні, у 21-му столітті, керуючись цим принципом, можна здобувати перемоги – навіть якщо це перемоги глави держави над власним народом – падає тяжким вантажем провини і на це саме західне суспільство. Бо і американці, і європейці полишили своїх начебто партнерів – поміркованих, прозахідних, демократично налаштованих сирійських опозиціонерів – у біді. Бійці Вільної сирійської армії не отримали ані західної зброї, аби збивати осатанілих від безкарності російських пілотів, ані допомоги, ані бодай політичної підтримки. Тож Алеппо – це добрячий, хоч і страшний, приклад і для тих, кому Путін загрожує не в Сирії, – насамперед, для українців. Ворога, особливо такого безпринципного та безсовісного, втримують силою зброї, а не силою умовлянь та угод. І на підтримку Заходу так само, як на будь-яку дипломатію, розраховувати марно.

Борис Немировський, для «Главкома»