Алеппо. Цвинтар імені Путіна

Це страшний сигнал не лише для сирійців, а й для України – всіх, хто досі покладається на аморфний Захід

Російські та сирійські урядові ЗМІ виголосили повне «зачищення» Алеппо – останнього з п'яти великих міст Сирії. Перемога артилерії та бомбардувальної авіації над сирійськими повстанцями є важливим символічним тріумфом для Дамаска та Кремля, але насправді вона мало чого варта. Війна триває. 

Алеппо – друге за розмірами місто Сирії, кількість жителів на 2011 рік перевищувала 2,5 мільйона осіб. У 2016 році залишилось 1,7 мільйона. До російсько-асадівського оточення потрапило 250 тисяч осіб (дані ООН).
Бої за Алеппо точаться понад 50 місяців. П'ята частина міста повністю винищена.  З 2012 року тут загинуло більш ніж 30 тис. людей (дані VDC Syria). Серед них – понад 5 тис. дітей (дані VDC Syria).
У січні 2016 року в оточеній східній частині міста нараховувалося 10 діючих лікарень. На момент захоплення, на початку грудня 2016 року, з них не лишилося жодної. Починаючи з липня цього року по медичних закладах в оточеному місті було завдано більш ніж 30 артилеристських та авіаційних ударів (дані організації «Лікарі без кордонів»). Також протягом 2016 року було завдано 84 ударів по школах, внаслідок них загинуло 70 школярів різного віку (дані UNICEF).
Наразі Алеппо повністю контролюється російсько-сирійськими військами.

Алеппо, одне з найдревніших міст світу, лежить у руїнах. Власне, від нього просто-таки нічого не залишилося: будівлі розвалені, комунікації перерізані. Навряд чи залишки міста можна якось відновити: за останні місяці російська авіація та артилерія просто зрівняли із землею все вщент. Тільки за останніх два дні цього страшного штурму, за даними верховного комісара ООН з прав людини, було вбито близько 200 осіб – серед них як мінімум 82 цивільних, з них – 11 жінок та 13 дітей. На вулицях лежать загиблі, ховати їх нема кому. Солдати Асада прочісують залишки будівель та стріляють в усе, що ворушиться.

Миру не буде

Отака от перемога. Російські ЗМІ святкують «встановлення контролю над останнім з п'яти великих міст Сирії», сором'язливо замовчуючи, що від міста зрештою нічого не залишилося. Свого часу вони ж нещадно накидалися на українських військових за буцімто «бомбардування Донецька та Луганська» – нині ж тотальне винищення міста-мільйонника подається як «важлива перемога».


Зрозуміло, що совість у тих перевертнів і не ночувала – так само, як в їхніх хазяїв. Проте факт полягає в тому, що подібним варварством як Асад, так і його кремлівський покровитель добилися насамперед однієї мети – війна сирійців проти диктатури не може тепер завершитися жодною мирною угодою. Сирійські повстанці просто змушені чинити шалений опір, вести тотальну війну до повного знищення однієї зі сторін. У них немає іншого виходу: приклад Алеппо продемонстрував, що урядові війська Асада та їхні російські попихачі налаштовані на повне винищення супротивників, а будь-які переговори та угоди для них нічого не варті. «Якщо рішення здатися або відступити означає неминучу смерть, позаяк режим і думати не хоче ні про які амністії, порушує власні обіцянки про «вільні коридори» для виходу – то й у тих, хто з цим режимом бореться, зникає останній стимул до можливого припинення опору», – вважає Бенте Шеллер, керівниця бейрутського представництва німецького Фонду Ґайнріха Белля.

Безпілотник зняв з висоти Алеппо:

Останніми днями в Алеппо, за її словами, повстанці билися вже виключно за власне виживання. «Навіть коли ситуація зайшла у безвихідь – люди не вірили, що складення зброї дасть їм шанс вижити», – наголошує Шеллер.

Подарунок для ІДІЛ

Розгромом та знищенням Алеппо сирійсько-російські бандити в одностроях довели ще один факт: незважаючи на власні заяви, що вони буцімто воюють у Сирії з ісламістами, насправді їхня війна – проти сирійських повстанців. Тому що «Ісламською державою» в Алеппо і не тхнуло – місто контролювали загони Вільної сирійської армії, проти яких так само, як проти цивільних, що там залишилися, і «працювали» артилерія з авіацією. А от коли раптом, випадково, проти волі російським «настамнєтам» доводиться зтикатися насправді з ІДІЛ – отут у них не вельми добре все виходить: напередодні падіння Алеппо, як відомо, джихадисти винесли їх з Пальміри, захопивши 30 танків та невстановлену кількість найрізноманітнішої зброї російського виробництва.

Знищення Алеппо тепер може пролити ще кілька цеберок води на млини ІДІЛ: джихадистська ідеологія, підкріплена прикладом варварства «гяурів»-зайд, цілком здатна просочитися в широкі верстви сирійського населення, яке просто бачить: Асад за допомогою росіян б'є «поміркованих», прозахідних повстанців, як хоче, а от «джахіддім», навпаки, наливають гарячого росіянам. Отже, саме вони здатні захистити. Отже, саме їм слід надати підтримку.

Звичайно, на даний момент ІДІЛ і в Сирії, і в Іраку виявилась послабленою постійними атаками як сирійських та курдських повстанців, так і бойовими діями американців з турками (і знову ж таки – без щонайменшої участі військ Асада, Росії чи Ірану), тож на створення отого «халіфату» розраховувати не варто, пише Реувен Ерліх, керівних Інформаційного центру антитерористичних досліджень в ізраїльській Ґерцлії, проте до повного винищення цій організації ще далеко. Скоріш, навпаки: «З урахуванням нової ситуації ІДІЛ може знову повернутися до того, з чого починала – стати суннітською терористичною організацією. Лишень відтепер – з новими, значно розширеними оперативними можливостями».

Чи можливий компроміс?

З цією думкою згодна й арабська газета «Аль-Шарк аль-Авсат» («Близький Схід»), що виходить у Лондоні. Вона вважає, що дії Асада та його покровителів – Росії та Ірану – долучать до джихадистів тисячі нових бойовиків, до того ж, окрім сирійців, це будуть рекрути з-за кордону. Війна проти режиму Асада перетвориться на партизанську, затягнеться і в цьому випадку «патронам» Асада доведеться або підтримувати свого «підопічного», незважаючи ні на які витрати, або зголошуватися на переговори, основною умовою яких буде все ж таки відставка сирійського диктатора. Приклад захоплення джихадистами Пальміри продемонстрував, що навіть те, що Асад вважає «своїм», будь-якої миті може знову стати «чужим».

Досі ані Кремль, ані Дамаск не проявили жодної готовності до другого варіанту – відставки Асада. Тому, вважає «Аль-Шарк аль-Авсат», вони опинилися перед дилемою: якщо вони переможуть у Сирії воєнним шляхом та підуть звідти – режим Асада все одно впаде. Якщо вони залишаться в Сирії – війну, з усіма її витратами та ризиками, буде продовжено. Тому що ні сирійські партизани, ні тим більше ІДІЛ не схильні автоматично виконувати накази з Вашингтона: Вільна сирійська армія воює за свою країну, а джихадисти – ну, вони джихадисти і є. Для них ні Обама, ні Трамп не авторитети.

Тож захоплення того, що залишилося від Алеппо, звичайно, можна вважати воєнною перемогою, але над ким і над чим? Адже ІДІЛ там не було, а джихадисти, розбиті курдами та турками, вже встигли перегрупуватися та вийти до інших регіонів Сирії – у першу чергу до тих, що розташовані на кордонах Сирії з Туреччиною. Саме звідси, вважає директор ФБР Джеймс Комі, вони й здійснюватимуть свої операції. Саме цей регіон, за його словами, найближчим часом перетвориться на розсадник тероризму.

Ганебні союзники

Але, окрім усього іншого, «перемога» Асада над повстанцями в Алеппо є поразкою та ганьбою західних союзників Вільної сирійської армії. Путін продемонстрував усьому світові, що він може чинити в Сирії все, що завгодно: він знає, що зупинити його нема кому. Це страшний сигнал не лише для сирійців, а й для тієї ж Східної Європи: для України, для країн Балтії, для Грузії, Польщі, Чехії, Словаччини... Всі, хто покладався або досі покладається на аморфний Захід, повинні сприйняти цей сигнал гранично серйозно.


Для будь-якої людини, яка вірить у демократію та свободу, подібний розвиток подій є приводом для смутку. Тому що вкотре було подано приклад: будь-який диктатор перемагає, якщо він виявляється досить ницим та сильним, а також якщо має «правильних» друзів, здатних, наприклад, скористатися правом вето в Раді Безпеки ООН. Росія скористалася ним задля захисту Башара Асада вже шість разів, що дозволило йому у прямому сенсі втоптати власних співгромадян у землю. Його стратегія – це просто підручник для будь-якого деспота: можна брати в облогу цілі міста, відрізати їхніх мешканців від води, цілеспрямовано розтрощувати медичні заклади та накривати цілі райони килимовими бомбардуваннями. Принцип подібного тотального знищення відомий ще з середньовіччя.

І той факт, що сьогодні, у 21-му столітті, керуючись цим принципом, можна здобувати перемоги – навіть якщо це перемоги глави держави над власним народом – падає тяжким вантажем провини і на це саме західне суспільство. Бо і американці, і європейці полишили своїх начебто партнерів – поміркованих, прозахідних, демократично налаштованих сирійських опозиціонерів – у біді. Бійці Вільної сирійської армії не отримали ані західної зброї, аби збивати осатанілих від безкарності російських пілотів, ані допомоги, ані бодай політичної підтримки. Тож Алеппо – це добрячий, хоч і страшний, приклад і для тих, кому Путін загрожує не в Сирії, – насамперед, для українців. Ворога, особливо такого безпринципного та безсовісного, втримують силою зброї, а не силою умовлянь та угод. І на підтримку Заходу так само, як на будь-яку дипломатію, розраховувати марно.

Війна в Сирії розпочалась в 2011 році, найбурхливішими подіями відзначився 2012 рік. Російські війська долучились до бойових дій на боці Башара Ассада у вересні 2015 року. Незважаючи на твердження, що вони воюють з ісламськими терористами, росіяни насамперед допомагають урядовим сирійським військам у війні проти повстанців і опозиції. Вільна Сирійська Армія через постійні російські бомбардування втратила контроль над значними районами країни. Досі єдиним великим містом, яке залишалося під їх контролем, залишалося Алеппо . До російсько-асадівського оточення потрапили 250 тисяч осіб (дані ООН). Незважаючи на заклики світової громадськості, російські літаки продовжували бомбування Алеппо. Намагання встановити режим тиші раз по разу були провалені – останнього разу «припинення вогню», оголошене військами Росії та Асада наприкінці листопаду 2016 року, протрималось три дні.

Борис Немировський, для «Главкома»