Анна Гвоздяр: З часом волонтерам знадобиться психологічна реабілітація

Знаєте, чого найбільше чекають на передовій українські бійці? Не тільки БК, «теплики» й нові шкарпетки. Бачили б ви, як у наших воїнів сяють очі, коли вони отримують звістку з дому чи просто дитячого листа з малюнком! Їм є за що воювати, напружувати останні сили, мерзнути в «опорниках», глохнути від кулеметних черг. Вони розуміють, що про них пам’ятають вдома і їхній подвиг цінують.

Так сталося, що ось це відчуття тилу, бійцям на передовій здебільшого забезпечували українські волонтери. Хтось переганяв старі джипи, хтось закуповував тепловізори й оптику, хтось апгрейдив старі БТРи. З’явилась ціла команда професіоналів, які фахово допомагали військовим госпіталям. Діти плетуть маскувальні сітки й надсилають малюнки... Починаючи з 2014 року, Україна по-новому почала сприймати старий термін – «волонтерство». Кожен другий українець так чи інакше став волонтером.

Відчуття надійного тилу – це основна мотивація для бійця. Їм багато не треба – трішки уваги, крихту теплоти і море любові. Звісно, дуже важливим є питання матеріального забезпечення армії. Особливо - на першому етапі, коли солдатів банально не було в що одягнути і взути, як нагодувати, де взяти набої. Після трьох років війни, ці питання почали вирішуватись. Але все ще актуальною є моральна підтримка, яку боєць чекає від країни та суспільства. 

Волонтерство - це нова національна ідея. Українці продемонстрували, що здатні у критичний для країни час об’єднатися, облишити свої особисті інтереси і зосередитися на вирішенні глобальних державних проблем.

Працюючи над нашою книгою, ми спілкувалися з багатьма волонтерами. Але сьогодні хотіли б опублікувати витяг зі спілкування з Анною Гвоздяр. Титрувати Аню недоречно, тому пропонуємо просто ознайомитися з деякими її думками.

Восени 2016-го ми працювали над циклом «Рани війни» в київському військовому госпіталі. Тривалий час не могли взяти у фокус Анну, через те, що вона фізично не сиділа на одному місці: з кожним хлопцем їй потрібно було поспілкуватися, комусь подарувати усмішку, комусь приділити увагу, десь допомогти речами або продуктами. Неочікувано допоміг один із поранених – Сашко на позивний Борода. Він підійшов ззаду до Ані, обійняв за плечі і сказав: «Ось ця дівчина – наш янгол-охоронець. Я приїхав сюди, як був у «швидкій» - в майці і літньому пікселі. За цей час мене одягнули, доглянули, забезпечили ліками та їжею. І така історія - з кожним».

Молода гарна дівчина з яскравою довоєнною кар’єрою не тільки залишила осторонь своє особисте життя та бізнес, а і при цьому не втратила емоційності та чуттєвості. Її усмішка освітлює сутінки шпитальних коридорів, надихаючи поранених до активного життя.

Як волонтерський рух розвіяв міф про «моя хата скраю»

Я не виділяла би цю фразу як якусь національну ідентичність. Згадайте краще літературу, приказки: коли хата горить, то пожежу гасять усім селом. Але при цьому, звісно, сусіди «за межу» можуть одне одному і пики натовкти. Українці, насправді, – дуже чутливі, по суті - незаздрісні. Принаймні мені так видається. І якщо трапляється біда глобальна, національна, то ми всі разом і піднімаємося. Згадайте той же Майдан. От так само було і з волонтерством. У нас вже немає того «совкового» - хтось нам щось винен. Ми звикаємо брати відповідальність за майбутнє наше і країни.

Про Майдан

Для мене, наприклад, нічого не було дивного ані в цій принциповості Майдану, ані в саможертовності волонтерства. Хоча дуже сильно і приємно здивували люди. Тривалий час я була скептиком - не вірила в Україну, в людей, які тут живуть. Але Майдан мене змінив, я побачила таке, що навіть уявити не могла. Взагалі, на все життя запам'ятається досвід отих трьох місяців. Можливо, це навіть яскравіша сторінка і важливіша для мене, аніж війна. Саме цей періоди зробив мене тією, хто я є сьогодні.

Як прийшла до волонтерства та до роботи у шпиталі

Тривалий час я не асоціювала свою волонтерську активність з якоюсь ініціативою. Спочатку я була сама по собі, «Народний тил» - сам по собі. Я взагалі досить обережно ставлюсь до роботи різних організацій. Згодом  зрозуміла, що можу довіряти цим людям навіть не на 99%, а на 150%.

Чому саме медичний напрямок? Напевно, це ще з Майдану. Спочатку ми пройшли через кухню, бутерброди, забезпечення тощо. Згодом мене відправили допомагати медпункту, в якому були дуже важкі поранені - ампутації, реанімація. Тому, коли розпочалася війна, питання, де я маю бути якось не стояло. Я вмію це робити, знаю, як - тому я тут.

Що найважче у волонтерській роботі в шпиталі

Важче за все, коли до поранених немає належного професійного та чуттєвого ставлення. Все одно від кого – від технічного персоналу чи вищого лікарського керівництва. Мені здається, що легше перенести їхні поранення чужими людьми зі зброєю, аніж недбале ставлення, відверті знущання від тих, хто зобов’язаний про них піклуватися й допомагати. Це ж неймовірно сильні хлопці, зі своєю гордістю та конкретною історією. А тут вони – беззахисні та безпорадні. І коли таке траплялося на моїй пам’яті – я навіть скандалила. А ті, хто мене знають, розуміють, що вивести мене з рівноваги – непросто.

Про позитив та про те, що надихає

По-перше, я не можу дозволити собі бути перед ними знесиленою. Були періоди, коли мені було справді важко - і фізично, і морально. Я хворіла, мені було боляче дивитись на страждання. І тут раптом все навалюється одночасно, і кінця-краю не видно. Проте, коли бачиш хлопців, як вони борються за життя - весь цей стан зникає, і ти хочеш тільки усміхатися. Я дійсно радію, що їх бачу, що хтось став на ноги, пішов.

У нас багато мобілізованих різних професій - художники, слюсарі, співаки.

Пам’ятаю, був у нас хлопчина – дуже важкий. Ми його підбадьорюємо, питаємо про подальші плани. А він каже – мовляв, хочу вже швидше вилікуватися, тому що в мене гусочки підходять, я мушу за ними ходити…

Про вільний час і волонтерську залежність

Вже певний час я повернулась до професійної роботи. Мені потрібно за щось жити. Починаю втілювати якісь плани, які відкладала – заняття спортом, подорожі, книжки. Донедавна я кожен день жила, як останній. У багатьох людей ця проблема залишиться. Волонтерство не відходить з їхнього життя. Вони продовжують збирати ресурси, консолідувати зусилля для чогось. Думаю, з часом і для волонтерів потрібно буде проводити психологічну реабілітацію, повертати до звичного довоєнного життя.

Чи зможу поїхати в Донецьк після війни

Я дуже люблю Донецьк. Мені дуже шкода, що не можу туди їздити останні три роки. Якийсь час він мені навіть снився - мої улюблені місця, кафешки, парки. Зараз спостерігаю, як там поступово відкриваються заклади, з якими я працювала у мирний час, які були закриті під час бойових дій. Це означає, що там люди вже звикли до всього і ставляться до війни, як до буденності. І сказати, що зараз туди б поїхала, за цих обставин – я  не можу. Бажання відпало.

Чи поїду я до Донецька чи Луганська згодом? Чому ні? Це - наша земля. Там багато моїх друзів, патріотів. Навіть серед тих, хто регулярно допомагав нашій діяльності у шпиталі, чимало тих, хто змушений був жити на окуповані території.

Як все це закінчити

Як на мене, ця зона виявилась для України проблемною, її потрібно лікувати. Слід розуміти, що війна не припиниться в один момент, із появою українського прапору над «Донбас-Ареною». Там тривалий час ще бурлитимуть всі ці процеси, що потребуватиме активної військової присутності. Потрібно буде чимало часу, щоб ці питання почали вирішуватися на рівні свідомості.

Але це не означає, що не треба нічого робити. Ми вчасно виявили проблему, визначили, що є люди, які не готові жити в незалежній Україні, з демократичним та європейськими цінностями. Тому маємо подолати ці проблеми і визначити пріоритетний вектор розвитку європейської України.

Дмитро Муравський, для «Главкома»

Цикл «Нотатки волонтера», фрагменти фотокниги Дмитра Муравського, у рамках соціального волонтерського проекту «Коли закінчиться війна»