«Атомний джокер» Путіна. Кремль садить Європу на нову енергетичну голку

Пропонуючи дешеву цукерочку у вигляді готових або перспективних трубопроводів, Росія створює ситуацію залежності своїх європейських партнерів. Це не влаштовує не тільки Україну, але і ряд наших західних гравців. Подальша лібералізація газового ринку Європи та масовий прихід сюди американського скрапленого природного газу десь після 2021 року в перспективі можуть суттєво послабити енергетичну імперію Путіна. Але треба розуміти, що енергетичні інструменти впливу Кремля не обмежуються тільки газовою сферою.

Протягом останніх років в експертному середовищі почали все активніше звертати увагу на новий напрям російської енергетичної експансії, яка відбувається в галузі мирного атому. За оцінками російської ініціативної групи «Екозахист», на сьогодні «Росатом» будує за кордоном сім нових атомних об’єктів вартістю близько $36 млрд (по два блоки в Бангладеш, Білорусі, Індії та блок в Туреччині). При цьому, загальний портфель замовлень російської корпорації оцінюється у 36 об'єктів та понад $130 млрд (разом з існуючими, поки що, на папері домовленостями).

Треба сказати, що на поточний момент в цьому сегменті енергетики   для Росії складається сприятлива ситуація, а її методи і підходи тут не сильно відрізняються від газової сфери. На сьогодні державний «Росатом» вважається одним зі світових лідерів в сфері будівництва АЕС. Він володіє достатньо новими технологіями, а більшість його конкурентів знаходяться в занепаді. Вони зазнають збитків на фоні антиатомної кампанії, яка триває на Заході вже більше десятиліття. Активна діяльність противників атомної енергетики, особливо після аварії на японській «Фукусімі», призвела до різкого підвищення вимог до безпеки при будівництві та експлуатації АЕС. В свою чергу, це суттєво вплинуло на вартість будівництва нових потужностей. За останні 10-15 років середні витрати в галузі зросли з $3 млрд до майже $9 млрд за енергоблок. При цьому також суттєво виросли терміни будівництва, в основному за рахунок ускладнення проходження всіх експертиз, отримання ліцензій і т.д.

У той же час проекти російського «Росатому» позбавлені багатьох з вище перелічених проблем, а його політика на ринку характеризується наполегливістю. Він активно пропонує надання величезних кредитів для реалізації своїх проектів, особливо в країнах третього світу. І це дуже схоже на політику «Газпрому», який так само активно вкладається в нові газогони. При цьому, економічна вигода такої політики також є сумнівною. На сьогодні, портфель кредитів, які Росія видала під свої атомні проекти по всьому світу, вже складає $90 млрд – чималі гроші. Їх повернення не тільки розтягнуто в часі на десятиліття, але взагалі може бути під питанням. Так, Бушерська АЕС в Ірані, за оцінками російських експертів, в кращому випадку вийшла «Росатому», як кажуть, в нуль. Прибутками там і не пахло.

З огляду на сумнівну комерційну вигоду, ймовірна мета закордонних атомних проектів Росії полягає у створенні ситуації енергетичної залежності. Адже вона забезпечує не просто будівництво АЕС, але і її подальше обслуговування, постачання палива і утилізацію відходів, подальшу модернізацію, а в далекому майбутньому – і процес закриття. За оцінками експертів життєвий цикл сучасної АЕС становить не менш 100 років: 10 – будівництво та запуск в експлуатацію, 60 – активне використання, потім модернізація і ще декілька десятиліть роботи, а в кінці – довготривалий процес закриття і виведення з експлуатації.  І на всіх цих етапах головним підрядником потенційно виступає «Росатом».

Отже, через декілька десятиліть, коли російські газогони, як прогнозується, втратять своє значення, побудовані по всьому світу російські атомні блоки будуть вірно служити геополітичним інтересам Кремля як мінімум до кінця століття.

Для України ця ситуація небезпечна тим, що Росія активно просуває свої ядерні послуги в Європі у наших західних і північних кордонів. Найбільш показовим тут є приклад Угорщини, де Росія має розпочати будівництво двох нових енергоблоків на АЕС «Пакш». Побудована за часів СРСР вона виробляє більше половини угорської електроенергії. Але експлуатація старих енергоблоків добігає свого кінця. Тому ще п'ять років тому Москва і Будапешт підписали договір про будівництво двох нових реакторів потужністю 1200 МВт, які повинні замінити чотири менш потужні радянські. Контракт на будівництво був підписаний держкорпорацією «Росатом» і угорської енергокомпанією MVM. Вартість проекту «Пакш-2» оцінюється в 12,5 млрд євро, при цьому Росія надала Угорщині кредит на 10 млрд. Згідно з планами, будівництво планується почати у 2020 році, а введення нових реакторів в дію намічено на 2026 і 2027 роки. Сама тема атомної енергетики є предметом практично всіх останніх зустрічей Путіна з Орбаном.

Участь росіян в ключових для Угорщини питаннях, зокрема і енергетики, вже зараз розв’язує Кремлю руки та примушує замовкнути багатьох незадоволених. За оцінками відомого американського журналіста-розслідувача та редактора Daily Beast Майкла Вайса, на сьогодні росіяни почуваються в Угорщині дуже вільно, особливо в своїх улюблених тіньових сферах, таких як: відмивання грошей, контрабанда та організована злочинність. А російські спецслужби взагалі перетворили Будапешт на шпіонський хаб, через який вони плетуть свої агентурні мережі по всій Європі. При цьому складається враження, що угорська влада відверто закриває на це очі.

Іншим прикладом російської атомної експансії в Європі є будівництво нової АЕС «Ханхіківі» у Фінляндії, хоча фінське керівництво достатньо зважено будує співпрацю з росіянами в рамках проекту. При цьому диверсифікація атомної генерації є традиційною політикою Фінляндії. Так, свого часу були побудовані радянська АЕС у Ловііса та шведська у Олкілуото. Продовжуючи цю політику у 2005 році почалося будівництво нового реактора франко-німецьким консорціумом Framatome ANP. А у 2014 році уряд країни погодив будівництво нової АЕС російським «Росатомом». Але дотепер документація на АЕС ще не пройшла повний цикл погоджень, закінчення якого можливе не раніше 2021 року. Отже, терміни будівництва АЕС зсуваються з 2024 на 2028 рік.

Але і у фінів не все гладко. Якщо, за заявами фінських чиновників, населення країни в цілому схвально ставиться до розвитку ядерної енергетики, то їх шведські сусіди по затоці Боттенвік, на берегах якої планується будівництво російського реактора, не у захваті. На початку листопада у сусідньому шведському Норланді відбулася чергова акція місцевих активістів проти будівництва АЕС. Особливо їх турбує, що проект реалізується спільно з росіянами. За останні вісім років шведські активісти зуміли переконати більшість своїх співгромадян, що російська АЕС – це небезпека. Зараз питання нової АЕС розглядається Шведським управлінням охорони довкілля. Важко прогнозувати, як будуть розвиватися подальші події, але у відносинах між Фінляндією, яка вже вклала не менш 500 млн євро у підготовчі роботи, та Швецією ця ситуація є потенційно конфліктною.

Зрозуміло, що виникнення суперечок між традиційними скандинавськими партнерами повністю відповідає російським інтересам в регіоні. Так, після російської агресії проти України у 2014 році Швеція і Фінляндія різко інтенсифікували оборонне співробітництво. Країни активно обмінюються інформацією в сфері безпеки, а кількість спільних військових навчань виросла в рази. І хто розглядається обома країнами головним джерелом небезпеки також цілком зрозуміло. Отже, будь-які непорозуміння між союзниками або, навіть, конфлікти, грають Кремлю на руку.

Але в найбільш складній ситуації опинилася наша північна сусідка Білорусь.  Ще 15 березня 2011 року вона підписала угоду з Росією про співпрацю з будівництва першої білоруської АЕС. Загальна вартість об'єкта, згідно з розрахунками, сягає $11 млрl. Як і у випадку з Угорщиною, на спорудження станції росіяни дали Білорусії кредит в $10 млрд. У листопаді 2013 року біля міста Островець Гродненської області розпочалося будівництво першого енергоблоку. Запустити його планується вже у 2020 році.

Оцінюючи цей проект можна сказати, що він практично на 100% є політичним. По-перше, він ще більше прив’язує Білорусь до Росії. По-друге, він з високою часткою ймовірності є комерційно невигідним для «Росатому». І третє – він є результатом «атомних перегонів» у балтійському регіоні. Після того, як було прийнято рішення про зупинку Ігналінської АЕС у Литві, як передумови її вступу в ЄС, литовське керівництво виношувало ідеї будівництва нової «неросійської АЕС». Ці плани були жваво підтримані іншими європейськими сусідами Литви: Латвією, Естонією і навіть Польщею, які вбачали в цьому проекті остаточне звільнення від енергетичного панування Кремля. Зрозуміло, що росіян перспектива втрати енергетичного важеля впливу в регіоні, звичайно, не влаштовувала.

Тому Білорусі, яка насправді не відчуває дефіциту електроенергії, було швиденько нав’язано проект АЕС в Острівці. Росіяни могли привабити білоруського керманича майбутніми експортними доходами від діяльності АЕС, адже її експортоорієнтованість ніколи особливо і не приховувалася. Остаточну перемогу Москви закріпила та сама «Фукусіма», адже головним підрядником майбутньої литовської АЕС розглядали саме японський консорціум GE/Hitachi. Проведений невдовзі в Литві референдум щодо будівництва АЕС, якій відбувся у 2012 році на фоні недавньої атомної катастрофи в Японії, дав негативний результат, що остаточно поховало цей проект.

Звичайно, загрози, як політичні, так і суто безпекові, від станції в Європі добре розуміють. Тим більше, що організація і реалізація самого проекту АЕС постійно дає приводи для занепокоєнь, особливо з питань його безпеки. Проект отримав негативну оцінку від Групи європейських регуляторів у сфері ядерної безпеки (ENSREG), а також визнаний таким, що не відповідає вимогам Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Конвенція Еспо) яка діє в рамках ООН. Хоча білоруське керівництво сприймає це дуже болісно і відкидає всі звинувачення у недотриманні вимог ядерної безпеки, але будівництво АЕС супроводжується низкою аварій, пожеж, скандалів та інцидентів із загибеллю людей. Наприклад, корпус першого реактора «били» два рази, в результаті чого довелося його замінити.

Якщо говорити про політичну складову, то треба визнати, що питання білоруської АЕС на сьогодні є однією із суттєвих перепон у відносинах Мінська і Брюсселя. Так, 7 листопада на засіданні комітету із зовнішніх справ Європейського парламенту еврокомісар з питань розширення і сусідства Йоханес Хан заявив, що Євросоюз буде готовий підписати новий договір про партнерство з Білоруссю (так звані «Пріоритети партнерства») тільки в разі досягнення домовленості щодо АЕС в Острівці. Найбільш активну позицію в ЄС займає Литва, яка вважає себе найбільш постраждалою стороною вищезгаданих «атомних перегонів». Ця тема є об’єктом постійної уваги литовців на всіх рівнях і вже стала вагомим чинником внутрішньої політики в країні, коли влада і опозиція змагаються у жорсткості формулювань претензій до офіційного Мінська. При цьому, головною метою литовського керівництва є якщо не зупинка будівництва станції, що об’єктивно фактично не можливо, то заборона на постачання її енергії на загальноєвропейський ринок. І Вільнюс досить успішний на цьому шляху.

Отже, Росія максимально розігрує свого «атомного джокера» в Білорусі. Вона створює ситуацію залежності Мінська від своїх послуг з утримання та обслуговування складного і небезпечного об’єкта. Вона підвішує білорусів на гачок величезного кредиту, за умов перешкод для експортних поставок. Адже логіка підказує, що віддавати кредит Москві планується саме за рахунок продажу електроенергії на зовнішній ринок.  І врешті вона створює кризу в і так непростих відносинах між Білоруссю і Литвою, і взагалі Євросоюзом, а також передумови для потенційних криз між самими балтійськими країнами, адже зараз остаточно невідомо, чи відмовиться від енергії з Білорусі, наприклад, та сама Латвія?

Сюди треба додати і Польщу, яка об’єктивно зацікавлена в нових потужностях. 80% її генерації приходиться на вугільні ТЕС, що в умовах постійного посилення вимог Єврокомісії до викидів вуглецю, може стати величезною проблемою для поляків. Експерт Польського інституту міжнародних справ Анна Динер в інтерв’ю телеканалу Белсат визнала: польське керівництво все ж розглядає можливість експорту електроенергії з білоруської АЕС. При цьому, головним маршрутом польська сторона вважає експорт через українські енергетичні мережі. Вже зараз Україна здійснює експорт електроенергії в рамках створення відкритого енергоринку. Після пуску АЕС в Острівцях експорт може тільки збільшитись, адже ціна білоруського струму нижча вітчизняного. Звичайно, це не залишиться непомітним в Литві, яка на сьогодні залишається нашим найбільш послідовим союзником в Європі. І міцності існуючій коаліції «друзів України» в Європі це не додасть, адже практично всі вони заангажовані в ситуацію навколо білоруської АЕС.

Який тут може бути вихід? За аналогією з російськими газогонами – пропозиція альтернативи. Україна має тут певні можливості, адже володіємо розвинутою атомною енергетикою, включаючи виробничі та науково-технічні потужності. Але час грає проти нас. Про розробку вітчизняних покладів урану, добудову блоків Хмельницької АЕС та будівництво енергомосту до Польщі спеціалісти говорять не один десяток років. Є в нас і позитивний досвід використання американських паливних елементів для вітчизняних АЕС.

Отже, Україна зобов’язана реагувати на російську «політику атомних реакторів». Ми повинні шукати союзників та партнерів. Бути рішучими, наполегливими та відповідальними. Враховувати це у відносинах з нашими сусідами. Адже російський мирний атом до миру не веде.

Ігор Левченко, експерт Центру досліджень армії конверсії та роззброєння