Домашнє єврозавдання для Зеленського

Нова українська влада – і новий президент, а незабаром нові парламент і уряд – зіткнуться із багатьма викликами у сфері міжнародних відносин. Збереження санкцій проти Росії, переговори щодо Криму та Донбасу, європейська та євроатлантична інтеграція – напрямки, які будуть вимагати від нових господарів Банкової та Грушевського ефективних рішень та продуктивної діяльності. Скоріш за все, не всі дії «новачків» будуть кардинально новими, не всі вони стануть «проривом», але в будь-якому разі українці точно чекатимуть результатів «тут і зараз».

У сьогоднішньому матеріалі – про три з численних питань міжнародної політики, які потребують відповідей «на вчора».

Виклик 1. Збереження міжнародної коаліції на підтримку України

Це потрібно задля повернення Криму та забезпечення реінтеграції Донбасу

Продовження санкцій проти РФ у ситуації продовження агресивної російської політики на Сході України та незаконної анексії Криму – це те, чого Україна має прагнути.

Завдання ускладнюється тим, що в керівних органах Європейського союзу після виборів до Європарламенту у травні-2019 може бути більше «друзів Путіна» – однодумців Маттео Сальвіні та Марін Ле Пен, Парламентська асамблея Ради Європи з кожним місяцем все сильніше хоче повернути російську делегацію – бо грошей не вистачає, а «Північний потік-2», який має запрацювати вже до початку 2020 року, зробить лідера ЄС, Німеччину, лояльнішим до Росії.

Втім у впливі на чужу політику можливості дипломатії є  дуже обмеженими. Здається, що головне для нас – не розчарувати наших союзників якимись несподіваними рухами, які можна буде витлумачити як капітулянтські.

Виклик 2. Підвищення ефективності міжнародних переговорних майданчиків

Україна має зробити все можливе для забезпечення ефективної роботи чинних переговорних майданчиків – Норманський формат, Мінська контактна група – або для їх переформатування. Оновлені директиви, інший склад делегацій – інструментів  у розпорядженні української сторони не так вже й багато. Втім треба всіма силами боротися проти перетворення наявних переговорних форматів в постійний «розмовний клуб». Варто пам’ятати про сумний досвід т. зв. Женевських дискусій, під час яких делегації Грузії, Абхазії та Південної Осетії за 11 років переговорів та десятки зустрічей у швейцарській столиці  змогли домовитися лише про спільну боротьбу із коричневим мармуровим клопом.

Виклик 3. Реальна євро- та євроатлантична інтеграція

7 лютого 2019 року Верховна Рада ухвалила законопроект про закріплення в Конституції стратегічного курсу України на членство в Європейському союзі й НАТО. Тепер депутати мають забезпечувати «реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському союзі та в Організації Північноатлантичного договору», уряд – впроваджувати цей курс у життя, а президент – бути «гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському союзі та в Організації Північноатлантичного договору».

Якщо новий український президент буде виконувати ці положення Основного закону, то найближчі роки мають стати роками конкретного наповнення європейського та євроатлантичного поступу України.

Але що саме має робити нова українська влада, щоб цей рух до ЄС та НАТО не став імітацією або маскуванням повернення до «багатовекторної» політики? І як громадянам України визначатися – ось це є дійсно досягненням на шляху до ЄС або НАТО, а ось це – просто «бла-бла-бла»?

Перше і головне, що треба зробити – це визначити коректні орієнтири.

Беззаперечним успіхом та першим кроком у напрямку приєднання до ЄС, а не просто євроінтеграції в широкому сенсі цього слова, було б отримання Україною статусу потенційного кандидата на вступ до Європейського союзу.

Наразі п’ять країн є офіційними кандидатами на вступ до ЄС. Це Чорногорія, Сербія, Туреччина, Албанія та Північна Македонія. Дві країни з цього ж регіону мають статус потенційного кандидата: Боснія і Герцеговина та частково визнане Косово.

По суті, Україна не входить до переліку країн, можливість приєднання яких до ЄС офіційно визнано та зафіксовано Євросоюзом. Якщо ми хочемо дійсно виконувати свою Конституцію, то ми маємо змінити цей стан речей і переконати країни ЄС офіційно надати нам європейську перспективу. Важливо нарешті дізнатися або зізнатися собі, що для старту реальної інтеграції до Європейського союзу Україні потрібно отримати на це згоду від самого ЄС.

Починати треба з виконання тих домашніх завдань, які Євросоюз вже нам «роздав».

На сьогодні ключовий механізм, завдяки якому ми можемо реально змінювати країну за євростандартами та де-факто наближатися до ЄС, переконуючи країн-членів, що «Україна є Європа», є виконання Угоди про Асоціацію.

Цей документ формально не дає Україні гарантій членства в Європейському союзі, але його повне виконання є умовою подальших євроінтеграційних кроків.

На сьогодні цей план дій працює не дуже гарно. Прогрес виконання завдань, запланованих на 2017 рік – 41%, на 2018 рік – 52%.

Найбільший поточний прогрес щодо напрямків:

• підприємництво (89%),
• сільське господарство (86%).

Найменший – в таких сферах, як:

• освіта, навчання та молодь (13%),
• транспорт, транспортна інфраструктура, поштові та кур’єрські послуги (15%).

Звіт про виконання угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом у 2018 році

(для перегляду натисніть на зображення)

Зрозуміло, що ні про яке отримання статусу потенційного кандидата не може бути і мови, поки ми не справляємося із завданнями для «першачків».  Цим питанням треба опікуватися всім гілкам влади і постійно – інакше нас чекає лише імітація євроінтеграції, що ніяк не буде сприяти отриманню нами шансу колись вступити до ЄС.

На шляху до вступу до НАТО також є чіткий маркер офіційного старту цього процесу – отримання Плану дій щодо членства. Для отримання ПДЧ потрібно досягти політичної підтримки всіх країн НАТО. 11 років тому, на саміті Альянсу в Бухаресті, Україні цього зробити не вдалося. Відтоді ми з НАТО мали в різні періоди різний тип та інтенсивність стосунків, але більше ніколи Альянс не повертався до теми ПДЧ для України.

Якщо згадати, що основною причиною відмови в Бухаресті був російський фактор, то можна лише теоретизувати, що має статися, щоб цей фактор став менш важливим для країн Альянсу. На практиці Україна може лише продовжувати неформальну євроатлантичну інтеграцію, без якихось конкретних гарантій членства в Альянсі.

Як тут можна визначити, чи дійсно ми стаємо ближче до НАТО? Дивитися на результат виконання Річної національної програми. Ці щорічні документи, в принципі, мали бути «додатком» до Плану дій щодо членства, але в нашому випадку вони є «ерзацом» ПДЧ. Для розуміння ефективності нашого просування в бік НАТО треба вимагати від влади чітких та зрозумілих звітів щодо виконання Річної програми, слідкувати за оцінками з боку Альянсу, та на підставі цих даних робити висновки.

Особливі та необхідні умови для забезпечення успішної та реальної європейської та євроатлантичної інтеграції – налагодження добрих стосунків з усіма країнами ЄС та НАТО. Ми всі знаємо досвід Північної Македонії, яка четверть століття не могла розпочати процес вступу до цих організацій через конфлікт із Грецією, і лише компромісне перейменування країни відкрило перед македонцями двері Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу.

Складні відносини з Угорщиною та періодичні непорозуміння з Польщею є майже гарантованими шлагбаумами на нашому шляху до ЄС та НАТО. Налагодження стабільно «непоганих» взаємовідносин із Будапештом та Варшавою – ще одне важливе завдання для української влади. Воно не є простим та легким, але є обов’язковим.

Дипломати «старої закалки» люблять говорити, що реальна європейська та євроатлантична інтеграція України є суто геополітичним питанням, вирішення якого практично не залежить від дій самої України. Але, здається, багато років ця мантра була лише прикриттям для «нічогонероблення» або навіть «відповзання» в бік Москви з її Євразійським союзом та ОДКБ.

Втім уявлення, що все «в наших руках» теж є неправильним – без політичного консенсусу всередині ЄС та НАТО Україні ніколи не стати членом цих об’єднань.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики для «Главкома»