Дональд Трамп – «кошмар», якого боялася не лише Україна, а й уся Європа

Не в одній лише Україні перемога Дональда Трампа у президентських перегонах у США приголомшила багатьох людей. Ще напередодні загалом вся політична Європа тішилася думкою, що Гілларі Клінтон стоїть на порозі Білого дому. Тож новина про те, що 45-м, президентом США став саме Трамп, виявилася для більшості європейців украй несподіваною.

Минулої ночі в Євросоюзі не спало багато людей. Інформаційні телеканали, які зазвичай уночі крутять документальні стрічки, цього разу продовжили прямий ефір: в студіях сиділи експерти та політики, політологи та дипломати, і майже всі на різні голоси передрікали перемогу Клінтон. Тому, коли десь о третій ночі за середньоєвропейським часом стало зрозуміло, що мрія про першу жінку – президента США мусить залишатися мрією ще не менш ніж чотири роки, на багатьох обличчях оглядачів дедалі помітніше проявлявся справжній розпач. І це стосувалося не самих лише політологів: політики, члени урядів та провідники партій, незалежно від того, «праві» вони чи «ліві», в один голос визначили свій стан після отримання цієї новини, як «шок».

«Американський Brexit»

Європейцям насправді тепер є чого побоюватись. Під час свого виборчого раллі Дональд Трамп наобіцяв, як той казав, сім мішків вовни… За словами мільярдера, в статусі президента має намір, наприклад, вимагати різкого підвищення витрат на армії країн – союзників по НАТО, аби Америці «не доводилося платити за їхній захист». Окрім того, він бажає відмовитись від «ядерної угоди», так важко здобутої країнами «шістки» (п’ятеро постійних членів Ради Безпеки ООН та Німеччини) з Іраном. Бо Трамп тому Ірану, мовляв, не довіряє. А ще він хоче скасувати Кіотську угоду про кліматичний захист – угоду, на яку з року в рік мало що не моляться лідери європейських держав.

Взагалі, Трамп наговорив протягом останнього, передвиборного, року багато чого такого, що аж ніяк не може сподобатись європейцям – хіба що «антиєвропейцям», які тепер святкують перемогу американського мільярдера як власну. Марін Ле Пен у Франції, Ґеерт Вільдерс у Голландії, Найджел Фараж у Британії – вони протягом усіх перегонів наввипередки висловлювали свою підтримку Трампові, а британський ліберал Фараж навіть виявив бажання у разі перемоги «друга Дональда» стати послом Великої Британії в США.

З цієї яскравої «євроскептичної» плеяди не раділа, здається, лише відома німецька «подруга Путіна», депутатка Бундестагу ФРН від партії лівих Сара Вагенкнехт. Коли ведуча німецького телеканала ARD спитала в неї, чи слід тепер чекати мирного зближення Трампа з Путіним (йшлося про те, що пані Вагенкнехт називала Гілларі Клінтон «підпалювачкою війни»), та несподівано засмутилась та відповіла, що просто не знає, чого тепер від того Трампа взагалі чекати. Бо він, на її думку, є геть непередбачуваним і, скоріш за все, сам ще не знає, яку політику хоче будувати щодо Путіна, щодо Європи і взагалі щодо будь-якої країни чи людини...

«Темна конячка»

Зрештою, саме ця непередбачуваність і саме той факт, що Дональд Трамп є класичною «темною конячкою», й бентежить європейців найбільше. Тому його обрання спричинило різке падіння геть усіх європейських, та й не лише європейських біржових індексів (а з ними разом, до слова, й американського долара). Відверто кажучи, протягом останніх 15 років Європа назбирала, скоріш, багато негативного досвіду в спілкуванні з американськими президентами – байдуже, до якої з партій вони належали: відносини з республіканцем Джорджем Бушем – молодшим були не простішими, ніж із демократом Бараком Обамою. Роки президентства Буша відзначились важкими конфліктами через війну в Іраку та через американську вимогу «беззастережної солідарності» в боротьбі з тероризмом (а солідарність ця, зокрема, мала виявлятися, наприклад, наданням американським спецслужбам повного досьє на будь-якого європейського авіапасажира, який подорожував з Європи до Америки). Буш цілком офіційно розподілив європейців на тих, хто підтримує його курс, та тих, хто ні, до того ж розділив за принципом «хто не з нами – той проти нас». Він розділив, а європейці охоче розділилися.

Коли ж до Білого дому в 2009 році потрапив Барак Обама, багато європейців сподівалися на те саме «перезавантаження» трансатлантичних відносин. Коли ж нова його держсекретар Гілларі Клінтон уперше приїхала до Брюсселя, її зустріли радісно, із захопленням, так само, як згодом і самого Обаму. Проте ні про яку «нову еру» в трансатлантичному партнерстві протягом восьми років президентства Обами мови не було: 44-й президент США просто не вельми цікавився старенькою «матінкою Європою» і байдужості своєї не приховував. Його приорітетом завжди була Азія.

От і тепер, коли президентом США знову став, здавалося б, класичний кандидат – «білий європеоїд чоловічої статі, християнського віросповідання» та ще й республіканець – європейці просто не знають, чого від нього чекати, бо надто вже сумбурно та контроверсійно висловлювався той «класичний» з багатьох тем, які хвилюють європейців. Клінтон, попри всі її вади, була для лідерів ЄС гамлетівськими «бідами нашими», а тепер воленс-ноленс, а доведеться «летіти до незнаних меж»...

Втім, слід зазначити, що європейські лідери швидко оговталися. Голова Європарламенту Мартін Шульц обережно припустив, що «трансатлантичні зв'язки стануть складнішими», бо Трамп «робить ставку на політичний стиль та риторику, які закликають до емоцій, а не до практичних рішень».

Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер разом із президентом Ради Європи Дональдом Туском запросили нового господаря Білого дому завітати до Брюсселя на «трансатлантичний саміт».

А канцлер ФРН Ангела Меркель виявилася більш рішучою: офіційно привітала Дональда Трампа з перемогою, нагадавши, що у післявоєнної Німеччини з Америкою завжди були «особливі відносини», вона запропонувала продовжити їх, але «на основі тих цінностей та уявлень, на яких базується як стара й поважна американська демократія, так і європейський дім». Тобто, перекладаючи з дипломатичної мови на загальновживану: «Збережімо наші відносини у поточному стані, а з новими правилами до нас лізти не варто».

«Вольному – воля»?

Побоювання європейців підсилюються ще й тим фактом, що віднині Дональд Трамп у ролі обраного президента США має велику свободу дій: він не тільки переконливо переміг, а ще й отримав «у навантаження» свою республіканську більшість у Сенаті та у Конгресі США. Мало того, Трамп має нагоду «інсталювати» республіканця на місце конституційного судді – там щойно помер старий суддя-демократ, а нового Обама призначити вже не встигне. Тож простір для дій у нового президента є, і чималий. Питання полягає лише в тому, якими будуть ці дії? Про те ніхто сьогодні нічого сказати не може... Навіть сам Дональд Трамп.

Цікаво також, що один з провідних американських політологів, експерт з національної безпеки з близького до республіканців вашингтонського фонду Heritage Foundation Джеймс Джей Карафано ще напередодні виборів порадив новому американському президентові, хай би хто ним став, «насамперед подбати про мир та безпеку в Європі». А головна загроза як миру, так і безпеці в Європі, за його ж словами, – це Росія. «Найважливіше питання для американської політики безпеки – це питання російської зовнішньої політики щодо Європи, – наголосив він в інтерв’ю німецькій інформаційній агенції Deutsche Welle. – США повинні знову робити більше для «об’єднаного НАТО», котре має справді зосередитися на своєму основному завданні – на захисті трансатлантичної спільноти».

Насправді, коли подібні думки висловлюють провідні республіканські експерти, зрозуміло, що новому президентові, хоче він того чи ні, а доведеться до них прислухатися. Після страшних конфліктів як із супротивниками, так і з товаришами по партії Трампу, якщо він хоче бодай чогось досягти, конче потрібні примирення та злагода – насамперед, звичайно, зі своїми. Тож не слід забувати, що з 20 січня в Білому домі засідатиме саме республіканець, а не просто собі ні від кого не залежний, дивакуватий дядечко-мільярдер. А Республіканська партія США – це партія покійного Рональда Рейгана, обох Джорджів Бушів та Джона Маккейна. Тож, цілком можливо, як європейці, так і українці зарано засмучуються, а росіяни – зарано радіють.

Борис Немировський, для «Главкома»