Донбас. Як Київ шукає вихід із глухого кута

Рейки мирного врегулювання російсько-української війни, прокладені в столиці Білорусі, петляють лабіринтом. Учасники переговорів безуспішно намагаються знайти вихід з нього впродовж останніх двох років. 

Майже весь цей час динаміка війни на Донбасі нагадувала рух маятника, який коливався від активних бойових дій до чергових етапів політико-дипломатичного процесу, що на певний час відновлювали відносне затишшя на фронті.

Та впродовж останніх місяців, особливо після початку активних боїв на околицях Авдіївки наприкінці січня, чітко окреслилась дихотомія політичних зусиль і війни – складається враження, що обидва процеси розвиваються за власною логікою.  Оголошення декількох перемир’їв, у тому числі на рівні Нормандської четвірки, не справляє жодного ефекту на бойовиків «ЛДНР». Відтак, окрім промислової зони Авдіївки, безпрецедентне з 2015 року, загострення бойової ситуації в зоні АТО охопило й інші гарячі точки на Донеччині та Луганщині.

Поверхнева увага європейського та американського істеблішменту до нещодавнього загострення на Донбасі виглядала цілком прогнозовано. Brexit і феномен Трампа спричинили справжній землетрус, який похитнув основи політичного ландшафту Заходу. Втім, навряд чи європейським лідерам бракує розуміння того, що механізм «Мінська» не забезпечив деескалації у зоні конфлікту, так само як і не заморозив конфлікт на невизначений термін. Очевидно, що зниження інтенсивності боїв – це лише передумова для досягнення результату, на який розраховували на Заході, запроваджуючи санкції проти Росії. 

Спроби Євросоюзу реанімувати Мінські угоди, які в поточному форматі виявилися «мертвонародженою дитиною» Нормандської четвірки, час від часу виражаються у посиленні тиску на українську сторону. Однак підводні камені на зразок нещодавньої заяви посла Німеччини в Україні про допустимість проведення виборів на Донбасі у присутності російських військ не змінюють загальної течії: Україна та Захід рухаються в одному напрямку.

Разом з тим тиск на РФ з боку Заходу недостатній, щоб змусити Москву піти на поступки і відкрити шлях до врегулювання конфлікту. Загальні ж тенденції в європейській та заокеанській політиці вказують на те, що ключові еліти Заходу зосередяться на втриманні поточного рівня санкцій. До того ж стан невизначеності, який панує на політичних теренах Заходу, знизив поріг відповідальності Кремля за дії в Україні та Сирії.

Тому, вочевидь, щонайменше в короткостроковій перспективі Кремль продовжить тримати руку на воєнному важелі. Звісно, це не означає, що невдовзі у відомому висловлюванні Карла фон Клаузевіца «Війна – це продовження політики іншими засобами» Кремль поміняє місцями війну і політику. Однак саме воєнний компонент протистояння на Донбасі в найближчій перспективі визначатиме динаміку майбутнього переговорного процесу, адже відновлення активної фази бойових дій – найкращий спосіб перезапустити переговорний процес на більш вигідних умовах.

Певний час Кремль вибудовував свої геополітичні розрахунки з огляду на можливість зміни акцентів у взаєминах із новою адміністрацією США. Однак  жорстка критика Трампа Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 2010 року (СНВ-II) вказує, що відносини Вашингтона і  Кремля можуть невдовзі повернутись до тональності часів адміністрації Обами.

Тож не варто применшувати ймовірність зміни настроїв Москви, яка може вкотре змахнути фігури з шахівниці і завдати удару по Україні. Києву ж, у свою чергу, важливо не допустити втілення Кремлем такого сценарію. Найкращий спосіб – системно реформувати сектор безпеки держави (стандартизація ЗСУ відповідно до нормативів НАТО і нарощування потенціалу вітчизняного ОПК).

Також не менш важливим компонентом залишається забезпечення тактичної переваги Збройних сил України на тих напрямках у зоні АТО, які українська сторона контролює відповідно до Мінських угод. На превеликий жаль, за контроль над локальними театрами бойових дій доводиться майже щоденно платити життями українських бійців. Однак за умови, коли держава і міжнародні партнери роблять ставку на політичне врегулювання, а перспектива силового повернення окупованих територій наразі не розглядається, нові й нові втрати в зоні АТО в очах більшості українців виглядають марними.

У поєднанні зі складною економічною ситуацією ця обставина підточує соціально-політичну стабільність у державі і призводить до морального виснаження суспільства. Одним із проявів цього стало протистояння навколо блокади торгівлі з тимчасово окупованими територіями Донбасу. Нескладно спрогнозувати, що напередодні парламентських чи президентських виборів під тиском зовнішніх та внутрішніх факторів український човен може розгойдатися так, що втратить керованість. А цим неодмінно скористається Росія.

Відтак перед українською владою постає комплекс завдань: стримування російської агресії, мінімізація бойових втрат та руйнування інфраструктури Донбасу, збереження підтримки Заходу в умовах його «трампізації», захист суверенітету в контексті Мінських домовленостей. 

Водночас відсутність послідовної інформаційної стратегії, яка б чітко фіксувала міжнародну позицію офіційного Києва щодо перспектив мирних перемовин у Мінську та послідовну стратегію у питанні інтеграції до північноатлантичних структур, створює сприятливий ґрунт для появи «мирних планів», автори яких зазвичай не залучені до переговорного процесу. У вітчизняному інформаційному просторі циркулює до двох десятків таких ініціатив. Це й не дивно, адже в умовах притаманної Україні поляризованої політичної культури подібні ініціативи стали досить ефективною піар-технологією. 

Серед подібних планів недержавних акторів кількісно виділяються ті, які обстоюють реставрацію влади колишньої донецької еліти і «де-факто» автономізацію регіону («плани» Сергія Тарути, Віктора Медведчука, Сергія Льовочкіна і «Маріупольський план» авторства Костянтина Килимника, якого пов’язують із колишнім радником Януковича Полом Манафортом). Не меншого інформаційного галасу наробили також концепції, які пропонують українському суспільству формулу «Донбас в обмін на Крим» (серед авторів таких «планів» – Віктор Пінчук, Василь Філіпчук, Андрій Артеменко та Надія Савченко). Важливо також нагадати про третю особливу групу – пропозиції європейської дипломатії (наприклад, так званий план Мореля та його модифікація – «формула Штайнмаєра»), спрямовані на реанімацію Мінських домовленостей.

Можливо, не варто було б приділяти увагу проектам, більшість з яких не узгоджуються не те що з позицією сторін переговорів, а й з реаліями нинішнього Донбасу і здоровим глуздом взагалі. Однак, незважаючи на відверту тенденційність до маніпуляцій громадською думкою як в Україні, так і на міжнародній арені, значна частина цих проектів передбачає формат забезпечення перемир’я між сторонами збройного конфлікту на Донбасі, який активно лобіює офіційний Київ.  

Йдеться про доволі «затерту» ідею введення миротворців на Донбас. Перші заклики щодо залучення «голубих беретів» до врегулювання української кризи пролунали ще на фоні російської інтервенції до Криму у березні-квітні 2014 року. Впродовж трьох років протистояння Росії та України на Донбасі обговорювалися три можливих формати: миротворча місія ООН, миротворча місія ЄС та поліцейська місія ОБСЄ.

Росія та Україна грали ідеєю миротворчої місії ООН в політичний пінг-понг з перших місяців протистояння. Для Путіна розмови про миротворців ООН на Донбасі – це можливість на словах продемонструвати готовність іти на компроміси, які б відкрили шлях до зняття санкцій з Росії. Україна ж на першому етапі в такий спосіб намагалася не допустити введення Росією власних «миротворців», тобто повторення сценарію Абхазії та Південної Осетії. Та з огляду на те, що місія ООН вводиться резолюцією Радбезу ООН, а відтак Росія матиме можливість блокувати дану ініціативу.  

Не меншу перешкоду становить небажання інших країн відправляти своїх військовослужбовців до зони масштабного конфлікту. За приблизними оцінками, контингент миротворців ООН, який міг би виконати поставлене завдання, має налічувати 40 тис., при тому, що загальна чисельність військового і поліцейського персоналу ООН у світі становить дещо більше 100 тис.). Плюс банальне питання фінансування. Поточний бюджет усіх розгорнутих 16 миротворчих місій ООН сьогодні ледь перевищує $7 млрд, з яких понад 1 млрд сплачують США. До того ж Дональд Трамп планує урізати фінансування ООН на 40%, якраз за рахунок миротворчих місій.

Схожі калькуляції, не кажучи вже про політичний підтекст, ставлять під сумнів і можливість розгортання спеціальної місії Євросоюзу з дотримання миру в рамках Спільної політики безпеки та оборони ЄС. Її на Банковій запропонували розгорнути на окупованому Донбасі ще в грудні 2015-го. Так, сьогодні в шести військових і дев’яти цивільних місіях ЄС задіяно до 5 тисяч особового складу – в рази менше, ніж знадобиться, щоб охопити необхідний периметр у зоні збройного конфлікту на Донбасі.

Полишивши на деякий час у спокої ідею з миротворцями ООН і ЄС, українська влада періодично згадує про поліцейську місію ОБСЄ. Наприклад, у жовтні 2016 року за результатами нормандської зустрічі в адміністрації Порошенка заявили про домовленість, за якою в ОРДЛО буде запроваджено роботу поліцейської місії ОБСЄ. Втім, півроку минуло, а жодного результату. Уточнену ж позицію Берліна днями висловив міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габріель під час візиту до Києва. Він зазначив, що вважає розумною ідею «посилення спостережної місії ОБСЄ». Що саме мав на увазі під цим «посиленням» глава МЗС Німеччини – загадка. Та враховуючи ту обставину, що введення поліцейської місії ОБСЄ на Донбас можливе лише за умови  дозволу всіх 57 країн-членів організації (в тому числі Росії), така ініціатива не може реалізуватись без широкої підтримки на рівні ЄС.

З іншого боку, якщо українській стороні часто доводиться звертати увагу на невизначеність у заявах Спостережної моніторингової місії в питаннях ідентифікації порушників режиму припинення вогню та Мінських домовленостей, то виникає питання, чи зможе Україна повністю довіряти й поліцейській місії ОБСЄ?

При цьому, конструюючи перспективи миротворчих місій на Донбасі, українська влада оминає стороною першочерговий аспект – необхідність створення демілітаризованої зони (за аналогом «лінії Аттіла» на Кіпрі чи «Пурпурної лінії» на Голанських висотах). Оскільки Київ не може погодитись на участь Москви в будь-яких миротворчих операціях на території України, то, відповідно, навряд чи можна буде розраховувати на гарантії безпеки для встановлення демілітаризованої зони, яку б могли зайняти сили миротворців.

Очевидно, що наразі немає жодних передумов для участі міжнародних миротворчих контингентів у врегулюванні війни на Донбасі. Подібні ідеї вітчизняна дипломатія може застосовувати для підтримування позитивного іміджу або затягування часу в умовах несприятливої кон’юнктури.

Наразі Україна витрачає значно більше зусиль і ресурсів на ініціативи, які потребують більш детальної калькуляції доцільності, ризиків і реальної підтримки ключових партнерів.

Варто врешті-решт позбутися ілюзії «україноцентричності» політики Заходу в регіоні, поспішності в оцінці зовнішньополітичних орієнтирів та спроб підвищити внутрішньополітичну суб’єктність за рахунок піару на міжнародній арені.

Володимир Солов'ян, керівник зовнішньополітичних проектів Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння