Дружно лізем за безвізом. Чи це та мета, з якої почався Євромайдан?

В четвер, 17 листопада, Єврокомісія офіційно повідомила, що досягла принципового рішення щодо надання українцям безвізового режиму перетину кордонів – точніше кажучи, як це називають самі європейці, «полегшення візового обов‘язку» для громадян України. З моменту надання цього режиму, українці матимуть змогу їздити до країн Шенгенської зони без віз та перебувати там 90 днів кожних півроку.

То як, можемо радіти чи радше все ж таки почекати – адже ж, зрештою, отой безвіз ще не запрацював і незрозуміло, коли все ж таки його буде остаточно ухвалено?

«Цьому дала, а цьому не дала»

Відверто кажучи, тут постає одразу декілька питань. По-перше: давайте лишень згадаємо, скільки часу знадобилось європейцям, аби дійти бодай сьогоднішнього стану -  безвіз Україні обіцяли й обіцяли, висували все нові й нові умови, яких Україна часом охоче, а часом і з великим рипінням та лементом виконувала. Зрештою, всі вони були виконані, після чого Євросоюз... висунув нову умову, виконання якої від України аж ніяким чином не залежить, а саме – сперш, ніж надати безвізового режиму українцям та грузинам, Європа вирішила розробити та запровадити механізм його призупинення. Він, цей механізм, знадобився начебто для того, аби ЄС будь-якої миті міг би перекрити потік нелегальних мігрантів, шукачів робочих місць та соціальних гарантій – усього того, що є таким дорогим для жителів Європи і до чого, як вони вважають, так ласі «східні зайди».  Європейці, нажахані страшною емігрантською повінню, яка рік тому покотилася до них (здебільшого, до Німеччини, але й багато інших країн «отримали своє») з ісламських країн Близького Сходу, вирішили запровадити у себе запобіжник.

З превеликим жалем хотілося б зазначити, що мігрантів з Сирії, Іраку та магрибських країн та ж лідерка німецького уряду Анґела Меркель запросила сама, а от простих безвізових туристів з Грузії та України сама ж і злякалася – принаймні, європейська преса в один голос стверджує, що перешкоди на шляху безвізового режиму чинять нині саме німецькі та французькі можновладці. Для жінки, яка сягла свого часу докторського ступеня з ядерної фізики та має 162 пункти IQ, така поведінка є, м‘яко кажучи, дещо нелогічною. Але факт це не змінює: давно очікуваний безвіз, якого стільки разів обіцяли Україні, й досі не став реальністю. Натомість кожного разу, коли бодай щось зрушується в Європі у цьому напрямку, це «щось» подається, нібито величезна перемога, черговий здобуток демократії. Подається, слід зазначити, як європейськими політиками, так і українською владою: багатьом українцям вже просто набридло слухати кожного разу чергове «миздобули» з вуст пана Клімкіна або пана Порошенка, щойно десь хтось в Брюселі бодай пообіцяє, що «питання безвізового режиму обов‘язково буде вирішено позитивно» - так, як це можна бачити та чути наразі, коли той безвіз вчергове пообіцяв особисто українському президентові пан президент Ради Європи Дональд Туск.

Страх перед Войцехом з викруткою

Насправді ж, можна не сумніватися – безвізового режиму рано чи пізно, а все ж таки буде Україні надано. Пообіцявши його запровадження, Євросоюз сам себе загнав у пастку: як відомо з римського права, pacta sunt servanta - тобто «угоди повинні виконуватися». Україна сумлінно виконала всі умови, які були їй висунуті – отже, має отримати те, за що боролася. Якщо не отримає – це буде означати, що Євросоюз є ненадійним партнером, який укладає угоди за принципом «обіцянки – цяцянки, а дурневі радість», і це буде вкрай шкідливим для нього самого. Інші країни, які мають на меті про щось домовитись з ЄС, навряд чи забудуть такий «український прецедент».

З іншого ж боку – на сьогодні, певно, лише найбездоганнішому з єврооптимістів в найрожевіших в світі окулярах ще не стало зрозумілим, що безвіз українцям Європа давати аж ніяк не хоче. І те, що головну роль в тому небажанні відіграє саме Німеччина, не є дивиною: німці відомі своїм підозрілим ставленням до східних сусідів – від поляків та чехів до українців. Адже ж саме вони, німці, коли в 2004-му році одразу десять нових країн вступили до Євросоюзу, терміново запровадили власний закон, який забороняв громадянам цих країн-новачків протягом наступних трьох років легально влаштовуватись у ФРН на роботу. Заборона ця була впроваджена під шаленим тиском німецького суспільства, яке справді вкрай перелякалось нашестя так званих «Войцехів з викрутками» - тобто, дешевої робочої сили з тепер вже євросоюзівського Сходу, яка повідбирає робочі місця у чесних німецьких бундесбюргерів та стане працювати за третину платні, та ще й без соціальних гарантій. Чесні бундесбюргери перелякались тоді так, що одне невелике село поблизу польського кордону навіть на сході запровадило власні кордони, охороняти які поставило «сили місцевої самооборони» з мисливськими рушницями – і сміх, і гріх.

І хоча трохи згодом німці зрозуміли-таки, як сильно вони самі собі зашкодили – бо ж найкращих фахівців з числа тих поляків, чехів, словаків, прибалтійців тощо, які й справді подалися на європейський Захід у пошуках робочих місць - забрали собі ті країни, які ніяких заборон не запроваджували: Велика Британія, Швеція, Данія... Але переляк той, здається, дався-таки взнаки й поширюється тепер вже на грузинів та українців, яким, до слова, той безвізовий режим так чи інак ніякого права на роботу в межає ЄС не дає...

Отже, ситуація склалася не вельми весела: з одного боку, безвіз треба давати, бо обіцянки повинні бути виконаними, з іншого – давати його не можна, бо в тих же Німеччині та Франції наступного року – вибори, і кат його зна, як проголосують ті чесні бундесбюргери та сітуайєни, якщо їх добряче налякати новим «нашестям зі Сходу». А кому лякати, як відомо, є. Тож вихід було знайдено у тому, аби затягувати вирішення питання, як той казав, «до бабиного весілля». Узгодження, перемовини, «останній етап завершуючої стадії підготовки до попередніх переговорів щодо ухвали складу експертної комісії з питання запровадження вирішальних дебатів»... і таке інше.

Мета чи засіб?

Але всі оті побоювання, маневри та відтягування – то все, зрештою, є справи європейські, Україна на них наразі жодного впливу, як вже сказано було, не має. Узгодять вони той механізм припинення безвізового режиму – буде діло, не узгодять – не буде. Українським же громадянам, яких вже, вважай, три роки поспіль годують «завтраками», радше було б задатись зовсім іншим питанням. Чому українські можновладці обіцяють та обіцяють нині той безвіз, неначе головне досягнення на шляху до Європи? Коли, в яку мить, безвізовий режим став головною метою євроінтеграції України?

Адже ж безвіз – це не така вже й велика сходинка, не такий вже й великий крок на шляху до європейського законодавства, до європейських ринкових відносин та європейського права – всього того, що й насправді є в Європі доброго і що доконче треба запроваджувати в Україні. Цих правил, цього способу життя (навіть не рівня життя – рівень, як доводять численні приклади інших європейських країн, приходить саме через зміну способу існування) треба домагатися, до нього слід йти, повзти, лізти, а як не стачить сил, то, за відомою порадою сера Вінстона Черчилля, лягти й лежати у напрямку мети. А зараз складається враження, що все оце – європейські реформи, європейські відносини – замінюються обіцянкою досягти можливості... їздити до Європи на 90 днів кожних півроку без віз. Чи ж то буде рівноцінна заміна тій меті, з якої почався Євромайдан?

Читайте також Безвізовий режим: рано радіти, коли чекати та як буде працювати