Евакуація 200. Як Україна повертає собі тіла полеглих героїв

Грудень 2014 року. Facebook-спільноту збурюють кадри російського пропагандистського телебачення – легендарний кіборг з 93-ї ОМБ Купол тисне руку Моторолі. Сотні банів, тисячі лайків, невимовні «медіасрачі» блогерів та журналістів, вал інформаційних хвиль та провокацій – результат цих кадрів.

За кадрами залишається сюрреалізм воєнних дій у сором’язливих рамках АТО, офіцерські цінності і давнє правило десантників «десант своїх не кидає». Тоді капітан Андрій Оцерклевич не тільки здійснював ротацію бійців 93-ї бригади у новому терміналі донецького аеропорту, а й домовлявся про повернення батькам тіл загиблих українських солдат. 

Це питання – одне з небагатьох, яке не викликає додаткової зайвої дискусії сторін. На першому етапі війни обмін 200-х відбувався на локальному рівні, за персональними домовленостями місцевих командирів. Без зайвих слів на деякий час припинявся взаємний вогонь і пошукові загони обох сторін забирали тіла своїх полеглих. Приблизно такий самий алгоритм працював і під час наступальних та контрнаступальних операцій.

Але численні випадки неузгодженості, які закінчувались обстрілами, призвели до необхідності упорядкування роботи на цьому напрямку. У ЗСУ в рамках підрозділу СІМІС у вересні 2014 року створюють гуманітарну місію «Eвакуація 200».

Правове врегулювання

Зайвим буде сказати, що правових норм, які б врегульовували відносини у процесі обміну тілами, не існує. Але передусім всі представники української місії наполегливо рекомендують не вживати в контексті їхньої роботи слово «обмін» – мова може іти тільки про повернення. Таке застереження – зайве свідчення чутливості теми та серйозної психологічної підготовки представників цього напрямку СІМІСа.

На сьогодні організаційна схема роботи відділу пошукової роботи Управління цивільно-військової співпраці Збройних сил України визнана ефективною навіть закордонними спостерігачами. Унікальність цієї схеми – робота на окупованих та ворожих територіях, які є складовою частиною єдиної держави.

В Україні гуманітарна місія працює у чіткій зв’язці з операми СБУ та Національної поліції, які змушені заводити відповідні карні справи, видавати постанови на відбір біологічних матеріалів для складної багаторівневої ДНК-експертизи тощо.

Що ж стосується роботи з окупованими територіями, то тут усе значно складніше. Перш за все слід зазначити, що гуманітарна місія «Евакуація 200» працює на всій території АТО (Донецької та Луганської областей). Натомість сторін переговорів у її представників – безліч.

Найпроблемнішим є співпраця з Луганськом. Уповноважені мінською групою особи елементарно не мають впливу на керівників мілітарних підрозділів «ЛНР». За розповідями представників української місії «Евакуація 200», було чимало прикладів, коли після досягнення домовленостей щодо припинення вогню та початку роботи пошукових загонів представників СІМІСа було обстріляно бойовиками (як це було у грудні минулого року в районі Світлодарської дуги). Тому на лінії зіткнення із силами «ЛНР» українські пошуковці змушені працювати на свій страх і розсуд, постійно змінюючи переговорників.

Дещо простіше із контактами з представниками «ДНР». Там сформована більш-менш чітка структура, яка перебуває у періодичному контакті з означених питань. За потреби досягаються домовленості, укладається короткостроковий режим тиші, розпочинають роботу пошукові загони, забезпечується «повернення» тіл загиблих. Щоправда, і тут існують винятки. Зокрема, комбриг 72-ї бригади полковник Андрій Соколов у своєму інтерв’ю військовому телебаченню розказав про незрозумілий інцидент, який стався в Авдіївці. Під час контратаки українських Збройних сил на так званій нічийній території загинуло кілька бойовиків. Представники місії «Евакуація 200» вийшли на контакт з тією стороною і запропонували забезпечити доставку тіл. Натомість відповіді на пропозицію не було, режим тиші не було встановлено, бойовики продовжували поливати свинцем з різних калібрів власних загиблих.

Окремою правовою проблемою є питання підпорядкування справ. Не слід забувати, що частина загиблих сепаратистів – громадяни України. Повернення їхніх тіл родичам інколи викликає серйозні неузгодженості. Зокрема, були нечисленні випадки, коли найближчі родичі загиблих проживають на українській території. Тож повернення їх протилежній стороні конфлікту виглядає недоцільним. Кожен окремий випадок має різну історію розв’язання.

Доставка тіл

На сайті СІМІСа вказано, що до складу гуманітарного проекту Збройних сил України «Евакуація 200» залучаються:

• відділ пошукової роботи Управління цивільно-військової співпраці Збройних сил України;
• пошукові групи від Національного військово-історичного музею України;
• громадські організації та волонтери у рамках договору Міністерства оборони України з ТОВ «Алкемія».

Саме ТОВ «Алкемія» – ліцензоване підприємство, яке забезпечує транспортування (виключно у супроводі СІМІСа) тіл загиблих. Причому йдеться також і про транспортування тіл українських військових з неконтрольованої території, а також ворожих 200-х до лінії розмежування. Нюанси роботи «Алкемії» ніхто не деталізує. Тому можна лише здогадуватися, який рівень домовленостей дозволяє їхнім представникам здійснювати рейди на ворожу територію.

Проте головна константа – всі домовленості централізують на собі саме представники місії «Евакуація 200». Можна не сумніватися, що через правову неврегульованість такої діяльності проблем у них більше, ніж досить. Прямих відповідей ніхто з них не дає, але можна припустити, що їхньою діяльністю періодично цікавиться і СБУ, і військова контррозвідка. І чим така активність закінчиться після відновлення контролю України за своїми кордонами – ніхто не може сказати.

PR на сльозах

Як показує досвід, PR на чутливих темах є звичною справою для українських політиків та громадських діячів – стримуючих факторів не існує. Ситуація із пошуковою діяльністю – не виняток. І тут є як відверті конфлікти, так і завуальовані неузгодженості. Наприклад, інколи у питаннях доправлення тіл загиблих до родичів виникають несподівані проблеми. Відповідно до наказу Міноборони, нещодавно створено спеціальні групи, які доносять до родичів офіційну звістку про загибель бійців. До такої групи входять представник місцевого військкомату, психолог та лікар, які мають надати оперативну психологічну, а за потреби й медичну допомогу.

Що ж стосується транспортування тіл загиблих, то воно контролюється здебільшого СІМІСом. Також за бажанням в такому транспортуванні беруть участь і представники військового підрозділу, в якому проходив службу загиблий. Останнім часом це вже стало майже практикою. І от бувають випадки, коли представники підрозділу спільно з родичами та місцевою владою влаштовують урочисті прощання із загиблими. Саме так було, наприклад, із бійцями 72-ї бригади, які загинули під час січневого загострення в Авдіївці. Тоді попрощатися із сімома бійцями (Андрієм Кизилом, Володимиром Бальченком, Дмитром Оверченком, Володимиром Крижанським, Ярославом Павлюком, Олегом Бурцем, Віталієм Шамраєм). На столичний Майдан пришли тисячі людей. Натомість з суб’єктивних причин вище керівництво держави банально не було належним чином поінформоване про ці заходи. І хоч від Адміністрації були присутні відповідні чиновники, спільнота в соцмережах та опозиційні політики жваво почали обговорювати неявку на вшанування загиблих перших осіб держави.

Війна закінчується тоді, коли останній солдат повертається на Батьківщину

Проте найбільшою проблемою неадекватного піару на цій темі є намагання деяких громадських активістів та організацій банально «перехопити тіла» та вкинути у суспільство тезу про те, що держава не справляється із такою болісною темою, як повернення своїх солдат. Особливо чутливим є протистояння щодо пошуку тіл загиблих бійців ЗСУ на території супротивника. Деякі організації під цим приводом навіть намагаються отримати зовнішнє фінансування для своєї діяльності.

За інформацією представників гуманітарної місії «Евакуація 200», у них цілком вистачає організаційних та інших можливостей для забезпечення оперативного та достойного транспортування тіл загиблих, а також для правового оформлення цього процесу. Сьогодні у розпорядженні місії працює сім одиниць спеціалізованої техніки, яку спільними зусиллями волонтерів та представників СІМІСа, вдалося залучити від державних органів.

Водночас навіть самі представники «Евакуації 200» дуже високо оцінюють роль волонтерів, особливо на першому етапі роботи місії. І коли виникають якісь неузгодженості, намагаються досить оперативно і безконфліктно вирішити поточні проблеми. Як це було у випадку із постом відомого волонтера Романа Синіцина. Завдяки його активності волонтери, які з 2014 року тісно співпрацюють у рамках проекту, отримують новий автомобіль.

І наостанок про інформацію і ставлення до неї. У серпні 2014 року в Іловайському котлі загинуло 366 бійців (157 невпізнані) та 158 осіб вважаються зниклими безвісти. Одним із загиблих був командир 51-ї бригади полковник Павло Пивоваренко. Проте офіційно цю інформацію ніхто не підтверджував. Понад те, деякі військові чини почали натякати, що Пивоваренко міг залишити поле бою та навіть перейти на бік супротивника. Зусиллями місії «Евакуація 200» було чітко доведено, що полковник Пивоваренко до останнього прикривав відхід своїх частин з Іловайського котла та загинув у палаючій БМП (цьому факту присвячено цілу експозицію у військовому музеї). І лише згодом указом президента №258/2016 від 17 червня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» полковника Пивоваренка Павла Васильовича було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). За бажанням дружини офіцера Світлани Павла Пивоваренка перепоховали у Києві, на Лук’янівському кладовищі, 22 липня 2016 року (2014 р. був похований на Кушугумському цвинтарі у Запоріжжі як невстановлена особа під номером 3191). 

З початку збройного конфлікту на Донбасі кількість загиблих бійців Збройних сил України становила 2197 осіб. Ще 8 тисяч було поранено. При цьому тільки через Дніпровські лікарні пройшло неідентифікованих 1407 тіл загиблих. 834 тіла було впізнано родичами, ще 314 – із застосуванням ДНК-експертизи. Більше сотні тіл загиблих бійців досі залишаються невпізнаними.

Слід пам’ятати доведене кров’ю правило – війна закінчується лише тоді, коли останній солдат повертається до своїх рідних. Для держави, яка на 26-му році своєї незалежності змушена її захищати, це правило є непересічним.

Автор – Ярослав Павловський, директор Інституту інформаційного суспільства, координатор соціального проекту «Коли закінчиться війна»