Гібресія Путіна: кримський експромт чи продуманий план?
Нині Захід отримав слушний момент зламати мотор російської агресії
Серпневе кримське загострення у Кремля можна, звісно, списати на п’яні розборки між підрозділами російської вояччини та спецслужб, але це буде лише частина правди. Інша – головна – частина полягає в тому, що Росія свідомо йде на ескалацію напруженості. І це вписується цілком в технологію ведення війни гібридного типу, у якій рівень застосування воєнного компоненту є регульованим в залежності від потреби та зовнішніх обставин.
На підставі досліджень Центру глобалістики з невоєнних компонентів гібридної війни, можна дійти висновку, що комплекс переможеного у холодній війні та синдроми «величі Росії», «вставання з колін», «збирання земель» створили у Москви непереборне бажання «бути як США, бути рівним США, перевершити США». В уявленні володаря Кремля це означає:
- вести безконтактну війну за допомогою високоточної зброї – як США та НАТО проти Югославії у 1999 році;
- вести війни гібридного типу, подібно тому, як США та Захід влаштовують «кольорові революції», що в уяві Кремля є гібридною війною проти РФ на її – пострадянській – території;
- застосувати ядерну зброю, подібно тому, як колись США проти Японії, щоб страшно стало усьому світові на багато десятиліть наперед.
Перше продемонстровано сирійською кампанією, щоправда, на відміну, від югославської кампанії НАТО, яка тривала 78 днів і досягла мети, війна Росії в Сирії триває вже майже рік і результати її є далекими від очікуваних. Друге демонструється вже 2,5 роки в Україні. І теж не дуже вдало з точки зору початкового задуму та отриманих результатів.
Більше того, гібридна війна не може продовжуватися безкінечно, як і будь-яка інша війна. Вона має або завершитися у стислі терміни, або ж трансформуватись у війну класичного зразка, знову ж таки – з тим, щоб прискорити розгром ворога й завершити війну. Бо будь-яка війна виснажує не тільки жертву агресії, але й бумерангом б’є по агресору.
Кримський бліцкриг 2014-го сп’янив Кремль. Але далі гібридна агресія (гібресія) дала декілька системних збоїв, спричинених дією низки неврахованих чинників, які завжди наявні і які важко спрогнозувати чи передбачити. Що призвело до переходу російської гібресії з режиму бліцкригу, як планувалося, до війни затяжної і виснажливої?
Таких чинників декілька:
- переоцінка проросійського потенціалу сходу і півдня України;
- недооцінка суспільного потенціалу самоорганізації і опору агресору з боку українського суспільства, проявом чого став масовий волонтерський рух;
- недооцінка бойового потенціалу ЗС України та добровольчих батальйонів;
- інцидент зі знищенням штатним ЗРК «Бук-1М» зі складу 53-ї зенітно-ракетної бригади (м. Курськ) 20-ї армії Західного ВО ЗС РФ цивільного авіалайнера малайзійської авіакомпанії (МН17);
- розгром основних сил сепаратистських формувань та російських найманців в ході безпрецедентного в історії аеромобільних сил рейду 95-й ОАМБР окупованими територіями Донбасу в липні-серпні 2014;
- оборона Донецького аеропорту – «ефект кіборгів».
Нерозрахункові чинники та сценарії спричинили різке зростання витрат і ціни війни для агресора.
Для Путіна є неприйнятним визнання провальності політики «вставання Росії з колін» та того, що РФ все ж не США, як би в Москві не старалися. Фіаско стає дедалі більш очевидним:
- проект «Новоросія» зазнав краху;
- контур зовнішнього управління керівництвом України на Банковій у вигляді «кумівського піклування» не дає бажаного ефекту;
- операція у Сирії не принесла бажаних результатів – режим Асада продовжує бути під загрозою;
- теракти в Європі не привели до створення «антитерористичної коаліції» на чолі з Росією;
- економіка РФ зберігає спадні тенденції;
- санкційний режим щодо Росії зберігається;
- інцидент з «дівчинкою Лізою» та викрутаси російських болільників на Євро-2016 посилили недовіру до Росії в Європі та на Заході у цілому;
- додаткові подробиці розслідувань вбивства Литвиненка, «самогубства» Березовського у Британії, вбивства творця російської пропагандистської машини Лєсіна в США та знищення рейсу МН17, що мають бути оприлюднені, вказують на причетність Кремля;
- втручання російських спецслужб у виборчі перегони у США на боці одного з кандидатів, стало очевидним і приводить не до зростання, а до падіння його рейтингу.
Ейфорія від «кримнаш» проходить і все це викликає бродіння умів в Росії і недовіри до здатності Путіна ефективно керувати країною в умовах протистояння з Заходом. Це є неприпустимим для Кремля в контексті наближення парламентських 18 вересня 2016 року та президентських 2018-го виборів і підвищує ризики збереження чинного режиму при владі.
Для отримання чергової порції суспільної ейфорії в Кремлі прийняли рішення розширити масштаби війни проти України під штучно створеним приводом. Звісно, усе має виглядати так, що «кривава київська хунта» вдається до «терору на території Росії». Це за сурковським задумом має призвести до ототожнення України з Ісламською державою. Всередині Росії це зробити простіше – зомбоящик працює, а от зовні – складно. Проте, «логіка» тут вже простежується – оскільки Захід і Росія борються з ІД, то й з Україною як «терористичною державою» також потрібно боротися. І далі натяк Заходу – ви, мовляв, можете займатися своїми справами: брекзітом, біженцями, з Україною ми все зробимо. Ви просто не заважайте.
Шляхом агресії діючий російський режим намагатиметься отримати чергову «перемогу» на зовнішньополітичній арені, викликати у росіян відчуття загальної ейфорії, як це було при анексії Криму, відволікти увагу від внутрішніх проблем, консолідувати суспільство довкола зовнішнього ворога та забезпечити собі необхідну внутрішню підтримку. Путін небезпідставно сподівається, що у разі широкомасштабного наступу РФ, Захід обмежиться лише дипломатичними заявами і пролонгацією вже існуючих санкцій. Джордж Сорос будив, будив Європу, але, здається, вона у летаргічному сні. Можливо, Європа все ж прокинеться, але нам на це не варто покладатись. Бо саме сон Європи й породив чудовисько на ім’я Путін, а тепер в самій Європі масово з’являються клони-мініпути на кшталт Марін Лє Пен і різних «йоббиків». Деякі ознаки прокидання ми спостерігаємо. Ребекка Гармс вказує на неприпустимість ставити на одну дошку жертву агресії та агресора. Європарламентарі заговорили про доцільність надання Україні летальної зброї. Але їхній голос ще не домінує в політикумі ЄС.
А тим часом, в розпал Олімпіади–2016 російська сторона проводить активну підготовку до військових навчань «Кавказ – 2016» 5–10 вересня 2016 року. Не виключається, що розгорнуте в ході підготовки та проведення зазначеного навчання, потужне угруповання ЗС РФ буде використане для розширення масштабів вторгнення в Україну.
Ймовірно, Кремль розгортає операцію яку умовно можна було б назвати «Примус держави-терориста (України) до миру», яка має завершитися десь під вересневі вибори до Думи в Росії. Не виключено, що Росія, окрім «українських терористів» в Криму, знайде ще й «зброю та вибухівку з України для ІД» в Європі, чи «поставки української зброї ІД», чи «кримсько-татарських екстремістів» на боці ІД тощо. Якщо згадати технологію роботи російських спецслужб на початку 2000-х, то після «Гонгадзе-гейту» був «Кольчуга-гейт». Після вбивства Павла Шеремета можна очікувати резонансних звинувачень України за моделлю кольчужного скандалу. І кримський інцидент тут вельми показовий, хоча тільки ним, ймовірно, справа не обмежиться. Певно, що буде накопичуватись «критична маса доказів» з тим, щоб обгрунтувати для міжнародного співтовариства «місію Росії з умиротворення держави-терориста».
За цих обставин, Україні необхідно діяти превентивно, а не чекати солідарності від конаючої Європи. Доцільним було б зробити наступні кроки, які могли б бути здійснені в публічній площині:
- скасування закону України про вільну економічну зону в Криму;
- негайне прийняття закону про окуповані території;
- введення воєнного стану у східних областях України, що межують з РФ та на півдні;
- оголосити про вихід України з СНД та припинення будь-яких контактів з пострадянськими інтеграційними утвореннями, ініційованими Росією;
- розрив дипломатичних відносин у відповідь на вже озвучені наміри РФ.
Що стосується міжнародного аспекту, то було б доцільним:
- звернення до США та ЄС з ініціативою про посилення режиму санкцій проти РФ у зв’язку з мілітаризацією нею окупованих територій і, зокрема, Криму, що створює загрозу не тільки для України, але й для країн Чорноморського регіону – членів ЄС та НАТО;
- ініціювання «Будапештського формату» консультацій у зв'язку із загрозою Україні з боку РФ, в тому числі, розгортанні Росією інфраструктури для розміщення тактичної ядерної зброї в Криму;
- звернутися до США та НАТО з пропозицією про посилення космічного моніторингу переміщення збройних сил Росії в прикордонних з Україною територіях та в окупованому Криму з публікаціями відповідних матеріалів;
- звернути увагу міжнародних правозахисних організацій, ООН, ОБСЄ, ПАРЄ тощо на посилення репресій проти корінного народу Криму – кримських татар та повернення Росії до радянських практик оголошення психічно хворими політичних опозиціонерів, інакодумців (справа Ільмі Умерова), а також на практику викрадення громадян інших країн з їх подальшим кримінальним переслідуванням за сфабрикованими звинуваченнями на території РФ;
- спонукати Європейську Комісію до позиції відмови від розгляду будь-яких російських проектів будівництва газопроводів на Балтиці та Чорному морі до того часу, поки Росія не виведе свої війська окупованих територій України.
На початку було згадано про три омріяні Кремлем варіанти як стати «такими як США». Два варіанти в процесі виконання. Третій – застосування ядерної зброї – в процесі розробки. Навряд чи мова йтиме про те, що Москва відважиться нанести удар стратегічними ядерними силами. Швидше, бравада про «перетворення США на радіоактивний попіл» призначена для пропагандистських витівок Кисельова. А от неконвенційне та анонімне застосування ядерної зброї з використанням нетрадиційних способів її доставки – це те, що потрібно Кремлю.
Тому, для того, щоб зупинити агресора, потрібні не реактивні й запізнілі кроки вічно стомленої Європи, а превентивні й жорсткі дії Заходу.
Мотором російської агресії є експорт вуглеводнів – нафти, нафтопродуктів, природного газу та кам’яного вугілля. Російська державна компанія «Роcнефть» за останні два роки війни наростила свою частку на ринку ЄС. Вона забезпечує 20% усієї імпортованої нафти ЄС! У цілому частка РФ у постачанні нафти зросла до 36%. В першій десятці постачальників – три російських компанії. Окрім «Роснефти», це ще «Лукойл та «Газпромнефть». Таким чином, за роки війни проти України, війни, розв’язаної РФ на території Європи, ЄС дозволив стати агресору постачальником №1 для Європи. Якщо Росія провідний постачальник нафти до Європи, то Європа – провідний постачальник валюти для Росії, завдяки чому й працює мотор російської агресії. І не тільки в Україні.
Очевидно, що у ЄС є можливість замінити значну частину російських постачань на неросійські. В умовах, коли Росія веде приховану війну проти Європи, намагаючись зруйнувати ЄС, це було б логічно – скоротити залежність від джерела загрози. Тим більше, що російський вуглеводневий експорт це не тільки постачання енергосировини, а ще й паралельний експорт корупції. У 2014 році ЄК за пропозиції колишнього єврокомісара з питань енергетики Еттінгера не включила торгівлю енергоресурсами до режиму санкцій. Здається, зараз слушний час переглянути це рішення й зламати мотор агресії. Поки не пізно. Бо те, що спостерігаємо в Криму, це не експромт, а початок реалізації запланованих заходів з відкритими датами й створенням штучних casus belli. Технологія ведення гібридної війни удосконалюється в ході самої війни, технології протидії – також.
Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»