Гібридна війна: новітні інструменти агресії чи старі імперські прийоми?

Феномен «гібридної війни» Росії проти України викликає все більший інтерес у дослідників, експертів та аналітиків. Однак, чи дійсно такою унікальною є нинішня агресія Росії проти України? Наскільки дії Росії, які призвели до окупації Криму та частини Донбасу, можуть вважатися новим словом у воєнному мистецтві?

Кілька цитат, які допоможуть наблизитись до розуміння суті «гібридної війни». Міністр закордонних справ Данії Мартін Лідегаард заявив в грудні 2014 р .: «...Існує новий вид загрози. Я б не назвав її обов'язково військовою, - це гібридна війна, де застосовуються масована пропаганда, провокації, активізація груп всередині інших країн, це не війна, але щось дуже вороже і близьке до війни ...».

У свою чергу, Джеймс Шерр, співробітник британського Королівського інституту міжнародних відносин, один з кращих експертів по Росії, ще в 2013 році у своїй книзі Hard Diplomacy and Soft Coercion опублікував ряд традиційних практик, які використовувалися Росією в царські і радянські часи. Як це не парадоксально, але цей набір методів і тактик дуже схожий на інструментарій «гібридної війни» проти України, яка почалася в лютому 2014 року. Судіть самі:

• Політика поділу і впливу;
• Використання вразливості (моральної, фінансової, політичної);
• Проникнення (до противників і союзників);
• Залучення («тимчасові і умовні союзи»);
• Створення фіктивних компаній, «тіньових структур», використання підставних осіб;
• Використання «операцій агентів впливу»;
• Лінгвістичні маніпуляції;
• Пропаганда / інформаційна боротьба.

Ще більш давня цитата, датована 1880 роком, належить Сергію Нечаєву, одному з перших представників російського революційного тероризму, лідеру т. зв. «Народної Розправи». Він проголосив право революціонера діяти будь-якими засобами, головні з яких - шантаж, вбивство, брехня і постійна провокація. До речі, згодом саме ці методи увійшли в традиційний арсенал НКВС/КДБ СРСР.

Автор візьме на себе сміливість стверджувати, що «гібридна» війна, про яку зараз говорять експерти і політики, насправді не є чимось новим. І, хоча сам по собі феномен ведення загарбницької війни в Європі в ХХІ столітті, дійсно, унікальний, багато методів досягнення імперською Росією своїх стратегічних цілей, насправді, використовуються Москвою вже протягом кількох століть. У всякому разі, відносно України. Всі ці «новинки» і «сюрпризи» Путіна ми в Україні проходили не один раз.

В принципі, якщо бути вже зовсім точним, то вся історія стосунків України і Росії - це «гібридне» спотворення дійсності в рамках імперської моделі розвитку подій. Доказів цьому - маса. Спроби перевірити події, пов'язані з Україною, описані в російській історії, часто натикаються на одну важливу проблему - немає фактичних доказів. Або фактичні докази розповідають зовсім іншу історію.

Наприклад, візьмемо головну «епохальну» російсько-українську подію - Переяславську раду 1654 року, коли, за російською версією, «Україна возз'єдналася з Росією». Імперські (особливо, радянські) історики створили цілий ряд міфів про цю подію, які і сформували «офіційну і незаперечну» версію про Переяславську раду і супутні події. Але, що цікаво, ніхто і ніколи не бачив оригіналу того самого головного договору між Богданом Хмельницьким і Москвою.

Схожа картина спостерігається й при спробах дослідження українсько-російських відносин аж до останніх днів. Якщо уявити, що історія нинішньої російсько-української війни буде написана на основі сюжетів російського телебачення, то майбутні покоління просто потонуть під товщею пропагандистської міфології і явно не зможуть дістатися до істинних подій, які відбувалися в наш час. Як писав Оруелл в романі «1984»: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює сьогодення, той контролює минуле».

Але найбільш яскраво підтверджує гіпотезу про те, що «гібридна» війна Росії проти України - це традиційна імперська політика Москви, порівняння російсько-української війни 2014-2016 ... з українсько-російською війною 1917-1920 рр. Російсько-українська війна 1917-1920 рр. практично в деталях, з дивовижними збігами повторює події і поведінку Російської імперії в період 2014-2016 рр.

У листопаді 1917 року, коли в Петрограді владу взяли більшовики, Центральна Рада в Києві ухвалила III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки. Більшовикам це, що природно, не сподобалося, і вони спробували організувати збройне повстання проти української влади в Києві і Одесі. Однак повстання було придушено українськими військами. А вже 17 грудня керівники Радянської Росії Ленін і Троцький надіслали Центральній Раді ультиматум, в якому вимагали припинити воювати проти більшовицьких загонів і, фактично, відмовитися від створення незалежної Української держави. Центральна рада УНР відхилила більшовицький ультиматум. Почалася російсько-українська війна.

Більшовики сконцентрували в районі Харкова, Гомеля і Брянська близько 160 тисяч військ. 22 грудня червоноармійські загони захопили Харків і провели 25 грудня 1917 року харківський «Всеукраїнський з'їзд Рад», на якому проголосили створення Радянської Української народної республіки, оголосивши уряд УНР в Києві нелегітимним. Вже на наступний день, 26 грудня, більшовицькі війська почали наступ на Київ.

Фактично росіяни розіграли класичну схему, яка відпрацьовується і зараз: оскільки на території України воюють УНР і Радянська УНР (тобто два українських уряди), ми маємо справу з «громадянською війною» між українцями, і Росія тут, звичайно, не є стороною конфлікту. Так само як зараз на Донбасі. При цьому більшовиків не бентежило те, що на боці Радянської УНР в «громадянську війну» воюють не українські, а регулярні російські війська.

Також як в 2014 р, на початку ХХ століття Росія активно використовувала різні «гібридні інструменти»: «п'яту колону» серед українських політиків, проросійський пролетаріат українських міст, зрадників в силових структурах УНР, більшовицьких пропагандистів-агітаторів, «учасників мітингів», завезених з Росії, тощо.

Наступу російських військ, як правило, передували більшовицькі повстання в українських містах – так само як в 2014 р. – захоплювалися адміністративні будівлі і ключові інфраструктурні об'єкти.

Скажімо, на тлі просування росіян з Харкова на Київ, більшовицькі повстання пройшли в Одесі та Миколаєві, а 29 січня 1918 більшовики організували повстання на Київському заводі «Арсенал», яке істотно знизило можливості українських військ протистояти регулярним російським частинам, що наближалися з боями до столиці УНР.

9 лютого 1918 більшовики під командуванням Муравйова взяли Київ.

Після підписання Брест-Литовського миру і звільнення українськими військами, спільно з німецькими та австрійськими союзниками, України від більшовиків Москва розробила новий «гібридний» план. У листопаді 1918 року, коли в Києві загострилася внутрішня політична криза і до влади прийшла Директорія УНР, в Москві було створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». А вже в грудні 1918 року регулярні російські війська починають наступ на Київ. І знову - Росія заявляє про «громадянську війну», «боротьбу українських трудящих проти УНР», відсутності російських військ в Україні.

Нарком закордонних справ РРФСР Георгій Чичерін 6 січня 1919 році послав радіотелеграфну відповідь на ноти протесту з Києва. Чичерін зазначав, що військові дії на території України тривають між армією Директорії УНР та Українського радянського уряду, який є абсолютно незалежним і не має ніякого відношення до Росії. Бажання ж Директорії мирним шляхом врегулювати конфлікт «може стосуватися лише конфлікту між Директорією і трудовими масами України, які хочуть встановлення радянського ладу. Відповідно до цього конфлікт і надалі буде виливатися у форми збройної боротьби до тих пір, поки Директорія буде застосовувати до Рад тактику їх насильницького придушення». Чистий цинізм, як і в 2014-2016 рр.: «На Україні російських військ немає». Таке враження, що дипломати МЗС РФ і зараз регулярно перечитують ці старі, але такі актуальні для сучасної Росії документи.

Не можна не погодитися з визнаним дослідником «гібридної війни» російським професором Юрієм Федоровим, який у своїй книзі «Гібридна війна по-російськи» передбачає, що в майбутньому в підручниках з військової історії агресія Росії в Україні буде згадуватися, якщо не як класичний, то щонайменше як перший приклад «гібридної» війни. За версією Федорова, цим терміном сьогодні позначають комплекс заходів, що поєднує в собі військові дії в їх традиційному розумінні з невійськовими методами дестабілізації, руйнування і знищення противника, включаючи економічний тиск, розпалювання політичних і соціальних конфліктів, розгортання підривної діяльності і масованих пропагандистських кампаній, відомих як «психологічна війна» або «інформаційна війна». Оскільки приєднання Криму до Росії і подальша інтервенція на український Донбас характеризувалися наявністю такого комплексу заходів, ситуація, що склалася викликала інтенсивні суперечки в політичних, військових і наукових колах на предмет феномена «гібридної» війни як такого, його суті, структури та ролі в міжнародній системі...

Однак професор Федоров резонно закликає: «Не можна допускати приховування під покровом теоретичних припущень такого очевидного й дуже небезпечного факту, що «гібридна» війна в Україні - ні що інше, як типова безпричинна загарбницька війна, в якій засоби збройної боротьби посилюються диверсійними діями, і навпаки».

Саме в цьому, напевно, і полягає головне завдання сьогодення - за теоретичними і науковими дослідженнями «гібридної війни» потрібно завжди пам'ятати про спотворений агресивною гримасою лик Кремля, криваві ігри якого призвели до десятків тисяч убитих українців. Убитих по-справжньому, без будь-якої «гібридности» ...

У розвиток теми – коментар президента української Агенції з перспективних науково-технічних розробок «UA.RPA», адмірала Ігоря Кабаненка про комплексний характер феномена гібридної агресії Кремля та інструментарій для протидії їй…

 Михайло Самусь, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння