Головна угода Трампа. Північна Корея в обмін на Азію?

Прихід Дональда Трампа у Білому домі викликав занепокоєння з багатьох причин. У сфері міжнародних відносин найбільшу загрозу вбачали у транзакційному підході нового президента до ведення справ – готовності йти на поступки в одних питаннях заради отримання необхідних результатів у інших. При цьому найбільш вірогідною жертвою такого підходу бачили саме Україну. Зважаючи на передвиборну риторику Дональда Трампа, реалістичною виглядала можливість поступок у бік Кремля за рахунок національних інтересів нашої країни задля отримання російської допомоги у протидії «Ісламській державі».

Однак на практиці Вашингтон не пішов на такі кроки, задекларувавши готовність розглядати українське питання як самодостатнє у власній зовнішній політиці без прив’язки до інших питань! Але на сьогодні ситуація у Східній Азії починає набувати загрозливого характеру. Наразі США не просто сконцентрували увагу виключно на протидії ракетній і ядерній програмам КНДР, а й по суті забули про інші нагальні виклики у регіоні, перш за все агресивну політику Китайської Народної Республіки (КНР). Це сприяє щонайменше виникненню враження, що адміністрація Дональда Трампа готова обміняти співпрацю з офіційним Пекіном із протидії ракетній і ядерній програмам КНДР на де-факто визнання регіонального домінування Китаю із усіма негативними наслідками. Однак починав Дональд Трамп із прямо протилежного підходу…

Від конфронтації до дружби

Невдовзі після президентських виборів представники команди новообраного господаря Білого дому опублікували статтю щодо майбутньої азійської політики. У цій статті, зокрема, була обіцянка протидіяти амбіціям КНР у регіоні. Це чітко вписувалося у бачення самого Дональда Трампа, який критикував попередню адміністрацію за надто м’який підхід до КНР, який, у тому числі, дозволив Пекіну посилити свої позиції у стратегічно важливому Південно-Китайському морі. Понад те, у грудні 2016 року майбутній американський президент поставив під сумнів політику «одного Китаю» (є лише один Китай, а Тайвань – його частина), тим самим викликавши по суті кризу у відносинах із КНР. Таке напруження вдалося подолати лише в лютому 2017 року, коли у листі до Си Цзиньпіна Трамп підтвердив, що слідуватиме політиці «одного Китаю». Однак навіть після цього кроку адміністрація Дональда Трампа продовжувала декларувати готовність проводити активну політику щодо амбіцій КНР, які розходилися із принципами міжнародного права і ліберального міжнародного порядку. Так, міністр оборони США під час візиту до Японії на початку лютого 2017 року не лише підтвердив зобов’язання у рамках союзної угоди, яка стосувалася спірних із КНР островів Сенкаку/Даоюйдао. В Токіо Джеймс Меттіс обіцяв також, що США будуть проводити операції з підтримки свободи мореплавства (FONOP) для того, щоб показати своє невизнання територіальних претензій КНР в акваторії Південно-Китайського моря. Так само під час візиту до Японії у квітні 2017 року, виступаючи на авіаносці USS Ronald Reagan (CVN-76), віце-президент США Майк Пенс фактично підтвердив основи курсу адміністрації Барака Обами щодо Східної Азії, однією із головних цілей якої було стримування амбіцій і територіальних претензій КНР.

Але із березня 2017 року в політиці США щодо КНР починає намічатися поворот. Перш за все це проявилося у риториці. Під час азійського турне державний секретар США провів переговори в Пекіні із вищим керівництвом країни, під час яких він використовував китайську риторику для характеристики двосторонніх відносин. Суть його слів: відносини між США і КНР є виключно дружніми, спрямованими на співпрацю і ґрунтуються на взаємній повазі до інтересів. При цьому загалом головною метою азійського турне було формування консенсусу в регіоні щодо необхідності протидії КНДР через отримання підтримки, в тому числі, із боку КНР. Такі слова Рекса Тіллерсона, особливо щодо взаємної поваги до інтересів, викликали щонайменше подив, адже за цим у Пекіні розуміють визнання претензій у Південно-Китайському морі. Однак врешті-решт цю заяву списали на те, що політика США щодо Східної Азії перебуває на етапі формування і це позначається на заявах, які здаються суперечливими.

Із іншого боку, на китайському напрямку починає набирати впливу зять нового президента – Джаред Кушнер. Саме він був одним з ідеологів написання листа Си Цзиньпіну у лютому 2017 року, що дозволило зняти напруженість у двосторонніх відносинах. Однак це був лише початок. Як стало відомо напередодні візиту очільника КНР до США, через Джареда Кушнера китайці передали пропозиціювласної «великої угоди». Пекін був готовий інвестувати в економіку США мільярди доларів в обмін на повагу до китайських ключових інтересів – по суті визнання за Пекіном домінуючої ролі у Східній Азії.

Наскільки можна зрозуміти, цей план так і не було втілено в реальність, однак квітень 2017 року в американсько-китайських відносинах минув виключно під знаком співпраці. Перш за все Дональд Трамп залишився задоволений візитом очільника КНР до США: американському президенту здалося, що він заручився підтримкою китайської сторони у північнокорейській проблематиці. Окрім цього, протягом минулого місяця Вашингтон і Пекін постійно контактували на найвищому рівні на тлі загострення протиріч на Корейському півострові. Більше того, адміністрація Трампа не просто вирішила відмовитися від ідеї визнати КНР державою, яка маніпулює курсом валют для отримання переваг у торгівлі. Навіть сам американський президент запропонував КНР поступки у питаннях торгівлі у разі отримання допомоги за «північнокорейським досьє».

Негативні сигнали

Така нова дружба між США і КНР не викликала б питань і занепокоєння, якби не низка додаткових обставин. Іще в лютому 2017 року стало відомо, що командування американського флоту готує для Білого дому план посилення присутності у спірних водах Південно-Китайського моря для проведення більшої кількості операцій з підтримання свободи мореплавства. Однак у березні 2017-го цей план так і залишився на папері. Не в останню чергу, щоб не викликати напруження у відносинах із КНР на фоні необхідності отримати допомогу для протидії Пхеньяну. А як стало відомо у травні, усього тричі за час нової президентської адміністрації Пентагон не задовольняв прохання командування ВМФ і Тихоокеанського командування у запиті на проведення операції з підтримання свободи мореплавства в Південно-Китайському морі. Так само цього ж місяця стало відомо про те, що напередодні візиту Си Цзиньпіна до США китайське посольство зверталося до американського уряду із пропозицією в обмін на співпрацю щодо КНДР звільнити очільника Тихоокеанського командування адмірала Гаррі Гаріса, який є прихильником активних дій для стримування амбіцій КНР.

Як наслідок – ВМФ США за весь час правління Трампа із січня 2017 року так і не здійснив жодної операції з підтримання свободи мореплавства у Південно-Китайському морі. Остання така операція проводилася наприкінці жовтня 2016 року. В той час як КНР і далі продовжує розвиток військової інфраструктури на спірних островах в акваторії цього моря. Це, в свою чергу, викликає занепокоєння серед країн Південно-Східної Азії. Це нещодавно визнав командувач Тихоокеанського флоту США Скот Свіфт. Опитування серед представників еліти цих країн фіксує зменшення довіри до США і відчуття втрати американцями домінуючих позицій на користь КНР. У таких умовах важко сказати, чи вдалося Вашингтону змінити динаміку сприйняття зовнішньої політики США у регіоні проведенням зустрічі між керівниками МЗС країн АСЕАН і державним секретарем США 4 травня 2017 року. Під час цієї зустрічі Рекс Тіллерсон порушував питання, що пов’язані із Південно-Китайським морем – створення штучних островів із їх подальшою мілітаризацією, чим в останні три роки активно займається КНР. 

Окремим негативним сигналом щодо намірів Вашингтона активно допомагати країнам Східної Азії протидіяти амбіціям КНР є зволікання із передачею невизнаній Республіці Китай на Тайвані чергової партії озброєння на $1 млрд. Передача озброєння у рамках цього пакета є частиною політики на посилення обороноздатності Республіки Китай, що розглядається США як один із ключових національних інтересів у регіоні. Як вважається, причиною такого затягування із передачею озброєння є відсутність консенсусу всередині американського уряду щодо доцільності такого кроку на тлі співпраці з Пекіном за «північнокорейським досьє».

Тож виникає враження, що США, концентруючись на проблематиці ядерної і ракетної програм КНДР, свідомо чи несвідомо віддають решту регіону на відкуп КНР. Але навіть у разі повернення Білого дому до політики активної протидії китайським амбіціям у регіоні є кілька моментів, які ставлять під сумнів те, наскільки така політика може бути успішною. Приміром, операція із підтримання свободи мореплавства (FONOP), якої так чекають від нової команди у Білому домі, є по суті слабким інструментом по своїй природі для протидії амбіціям Пекіна. Проходження військового корабля у межах 12-мильної зони навколо спірних островів у Південно-Китайському морі із включеними системами озброєння хоча й показує невизнання Вашингтоном територіальних претензій КНР, але не змушує Пекін не те що повернути ці острови, а й хоча б зупинити процес їхньої мілітаризації. У цьому і слабкість операцій з підтримання свободи мореплавства у випадку територіальних претензій Пекіна у цій частині світового океану. По-друге, Вашингтону буде ще тяжче протидіяти амбіціям КНР у регіоні Південно-Східної Азії на фоні того, що такі країни, як Філіппіни, взяли курс на де-факто визнання претензій Пекіна. Це гарно підтверджує декларація за результатами саміту глав держав АСЕАН наприкінці квітня 2017 року, що відбувся у Манілі. Із декларації після тиску посольства КНР було вилучено будь-які згадування про мілітаризацію островів Південно-Китайського моря чи рішення міжнародного арбітражу минулого року, за яким територіальні претензії КНР в акваторії цього моря визнавалися незаконними.

Уроки для України

Ситуація, що склалася на протилежному боці Євразії, хоча безпосередньо й не зачіпає національні інтереси України, однак фіксує кілька важливих моментів. Перш за все за будь-якого розвитку подій можна констатувати, що саме регіон Східної Азії поряд із Близьким Сходом є на сьогодні головним у фокусі уваги нової президентської адміністрації, в той час як ситуація в Євроатлантичному просторі відходить на другий план. У цьому, до речі, уряд Дональда Трампа фактично слідує лінії, яка намітилася іще за Барака Обами. Такий розподіл уваги Вашингтона несе в собі як ризики, так і можливості. Головним ризиком буде те, що Україні не вдасться залучити США на необхідному рівні для розв’язання конфлікту з РФ. Із іншого боку, гіпотетичне надто активне залучення Вашингтона теж не гарантує врегулювання протиріч на користь України, у чому можна вбачати й позитивні моменти.

Україна не стала об’єктом транзакційного підходу Дональда Трампа до ведення міжнародних відносин. Однак можливість застосування саме такого підходу до міжнародних відносин в Азії створюватиме небезпечний прецедент планетарного масштабу, який може вдарити і по інтересах нашої країни.

Микола Бєлєсков, Інститут світової політики, для «Главкома»