Геній українського музейництва. До століття Бориса Возницького

Необхідно аби народ і держава належно шанували своїх геніїв, без чого немає ані народу, ані держави
Журналіст Павло Романюк

16 квітня виповнюється 100 років від народження Бориса Возницького – Героя України, мистецтвознавця, директора Львівської галереї мистецтв (майже 50 років), якого називають «генієм українського музейництва». Приклад діяльності і досягнень Возницького повторити неможливо, але про це треба знати.

«Україна у ХХ столітті втратила 80% національної культурної спадщини. Зруйновано близько 15 тисяч храмів, знищено пів мільйона ікон, – писав Возницький у щоденниках, і свою місію вияснював так: «Рятування національної спадщини для мого життя – призначення з Вище. Це моя доля».

Результатом такого «призначення з Вище» в Україні від варварського спалення-знищення-викрадання було врятовано силу силенну історично-мистецьких скарбів, починаючи з архітектурно-ландшафтних комплексів і завершуючи вівтарями, стародруками, скульптурами, художніми полотнами… (загалом понад 36 тис. творів мистецтва). Зусиллями Бориса Возницького і його нечисленних сподвижників українські музейні фонди поповнилися історично-мистецькими цінностями на мільярди доларів (за ринковими цінами). 

Особливим досягненням «генія музейництва» називають створення найбільшого в Україні музейного комплексу, що складається з 17 відділень-філій, замків, палаців, оборонних споруд і т.д. Більшість з них сьогодні стали туристичними мекками, як то Каплиця Боїмів, Палац Потоцьких і Музей сакральної скульптури у Львові, Олеський, Підгорецький, Золочівський замки, Музей-садиба Маркіяна Шашкевича…

«Немає нічого вищого, ніж служіння Батьківщині», – писав Борис Возницький у щоденниках. Чи є такі музейники сьогодні в Україні? 

Сподвижники розповідають історію, що сталася у Золочівському замку. Одного дня, коли Борис Возницький мурував карниз на Китайському палаці, приїхав заступник міністра енергетики. Зазвичай таким поважним відвідувачам екскурсію провадив Возницький. Але того разу на повідомлення про високопоставленого гостя Борис Григорович відповів: «Ведіть екскурсію самі. Міністрів багато – я один, в мене розчин стигне».

Отаким Возницький був тоді і лишається дотепер – одним-єдиним прикладом музейного керівника, що в «ім’я служіння Батьківщині» паралельно з основними обов’язками працював як вантажник, будівельник, укладач підлоги, плитки, муляр, садівник, чорнороб… 

І стверджував, що «вбачає у цьому сенс і красу життя. Я відчував у собі покликання, якийсь святий обов’язок перед своїм поколінням, яке було знищене війною та режимами. Я був зобов’язаний працювати за них. Я нікого не слухав, мене стримували вороги і друзі, їхні поради «триматися, працювати, як усі» для мене були чужими… Я щасливий, що проживаю таке життя». 

Будні такого «щасливого життя» Бориса Возницького можна проілюструвати кількома типовими історіями з його щоденникових записів. 

• 1 •

Основним завданням галереї в 60-70-х роках були експедиції з порятунку предметів сакрального мистецтва. Спочатку їздили звичайним рейсовим транспортом, а згодом львівський оперний театр передав галереї списану вантажівку. Одного дня така експедиція вирушила в Городенку на Франківщині, де, як повідомили Возницькому, у храмі Отців місіонерів «лежить гора скульптури» Іоана-Георгія Пінзеля. Сьогодні роботи цього скульптора порівнюють з творами Мікеланджело.

Але тоді, у 60-х, було інакше. Залишки дерев’яних скульптур (більшість без рук або без голови) лежали посеред храму. Одну з фігур центрального вівтаря студенти профтехучилища (що містилось тоді у монастирських приміщеннях) у мить зустрічі з музейниками пиляли на дрова. Далі пряма мова із щоденникових записів Возницького: «З 18-ти великих фігур нам вдалося врятувати п’ять. Поклали їх у відкриту вантажівку, переклавши гілками.

Ніхто до нас не підходив, ніхто не цікавився хто ми і звідки. Побував я в Городенці років 15 пізніше, поцікавився, хто ж був директором профтехучилища. На жаль, і директор, і голова міста, і секретар райкому були місцеві».

До слова, у листопаді 2012 року у Луврі (Париж) відбулася виставка скульптур Пінзеля (серед яких і врятовані з Городенки). Експозиція називалася «Скульптури Пінзеля відкривають світові Україну» і мала тріумфальний успіх.

• 2 •

У 70-х роках Возницький на трофейному німецькому мотоциклі (це був його директорський транспорт) проїжджав через містечко Монастириська, що на Тернопільщині. Далі пряма мова: «Подумав, дай зайду на цвинтар – там була чудова неокласична каплиця.

Підійшов до каплиці, і за десять метрів від неї побачив свіжу могилу, а на ній вкопану по коліно статую св. Анни Пінзеля, викрадену з місцевого костелу. Що робити? Скульптура біля півтора метра. На мотоциклі не повезеш. Майже відламану від скульптури голову фігури довелося демонтувати і покласти в торбу на заднє сидіння. Скульптуру прикрив листям, а наступного дня оперною вантажівкою забрав до Львова».

У результаті сотень найрізноманітніших за сюжетами експедицій Возницькому вдалося зібрати до музейних фондів близько 1000 екземплярів української барокової скульптури. 

• 3 •

Велика епопея відбувалася з порятунком ренесансових надгробків 16 століття. У Бережанському замку на Тернопільщині була знаменита каплиця магнатського роду Сенявських. Коли експедиція на чолі з Возницьким добралася до місця, у каплиці застали страшну руїну. Всі надгробки були розбиті і вивалені зі стін. Руйнуванням займалася дитяча колонія, що поселилася неподалік у Бернардинському монастирі. Шукали скарбів. Музейникам довелося визбирували елементи поруйнованих надгробків по всіх усюдах – у підвалі, в річці, на смітниках…. Сьогодні один з відреставрованих надгробків є окрасою експозиції Олеського замку.  

• 4 •

У 1997 році Возницький добився передачі Львівській галереї Підгорецького замку, який з радянських часів належав туберкульозному санаторію. Палацовий простір необхідно було звільнити від санаторних стін-перегородок. Це потребувало багато роботи, у якій Возницький брав безпосередню участь, часто лишаючись у замку і ночувати.

Одного разу, коли всі працівники, наморившись, розійшлися по домівках, Возницький лишився (йому на той час був 71 рік) і продовжував валити простінки. Далі пряма мова: «Зі мною знову стався випадок. Потрапив у полон до стіни, що падала на мене. І знову – доля. Фрагменти стіни посипалися на мене так, що утворився невеликий простір, правда вибратися було важко. Після цього випадку стіни валив лише з працівниками».

Сьогодні Підгорецький «palacco in forteca» називають перлиною ренесансної архітектури України 17 століття. Його реконструкція ще триває, але кілька залів вже приймають відвідувачів. За наполяганням Возницького Львівській галереї разом із замком передали і костел святого Йосипа 1752 року, який головний лікар туберкульозного санаторію використовував як гараж.

• 5 •

Щоденниковий запис від 08.09.2009:

«У неділю йду до пам’ятника Шевченку. Мені повідомили, що виступаю першим. Маю визначити напрям виступів, і не повинно бути жодної політики. Говорив про те, що немає кризи політичної, є криза духовності. Бракує патріотизму, немає кому вклонитися, бо відсутні могили Героїв. Необхідно створити Пантеон… Турбує найбільше одне – чи Україна матиме своє майбутнє?...».

Сьогодні Україна своє майбутнє виборює у кривавій війні з агресором, що поставив за мету знищити Українську державу і українську ідентичність. Смертельна загроза нагадала українцям про необхідність створення Пантеону героїв, який має свідчити про історію тисячолітньої української державності і боротьбу за неї найкращих. До когорти таких найкращих, безумовно, належить Борис Возницький – геній музейництва, що поклав життя на порятунок і збереження національної культурної спадщини – вічних цінностей, які сьогодні вмуровані у фундамент Української держави. 

На вшанування пам’яті Возницького 2026 рік на Львівщині оголошено роком Бориса Возницького. 2020 року на стіні багатоповерхівки, де мешкав «геній музейництва» створено мурал. 2016-го Львівська міська рада ухвалила рішення про встановлення пам’ятної дошки Борису Возницькому (скульптор Я. Мотика) на фасаді Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького, але чинний директор цієї галереї Тарас Возняк заборонив її встановлювати.

Ірина Костенко, для «Главкома»