Конвертація Бога. Чому українські політики так люблять ходити до церкви

«З одного боку, журналісти роблять з відвідин тим чи іншим політиком храму чи богослужіння новину, а з другого – ті самі мас-медіа критикують політиків за те, що вони це роблять публічно», – говорить у коментарі «Главкому» архієпископ Євстратій (Зоря), голова Інформаційного управління Київської Патріархії.

Почасти владика має рацію. Але, як видається, участь у культових відправах та увага до цього преси – процес взаємопов’язаний. Невідомо, чи влаштовували б перші особи держави урочистий хід у вишиванках та з великодніми кошиками в руках, якби біля церкви їх не брали під приціл телекамери. І чи постили б їхні прес-служби рецепти 12 різдвяних страв, якби не було напевне відомо, що сторінку ім’ярек на «Фейсбуці» відслідковують десятки тисяч фоловерів.

Та інколи відносини по лінії «політики – релігія» виходять за межі фіксації ритуальних дій. 13 липня у Верховній Раді зареєстрували законопроект щодо читання «Отченашу» перед кожним пленарним засіданням. Серед авторів новації – Оксана Білозір, Павло Унгурян, Олег Березюк, Юрій Мірошниченко, Юрій Павленко та інші. У пояснювальній записці ініціатори стверджують, що читання молитви, яке є «правом, а не обов’язком», «сприятиме духовній консолідації народних депутатів і налаштовуватиме їх на відповідальну і продуктивну роботу з урахуванням основних християнських цінностей».  Соцмережі з великим задоволенням «пройшлися» по цій ідеї, лишивши, втім, відкритим одне запитання: що рухає нашим істеблішментом при формуванні подібного порядку денного?  І де у світській державі має пролягати межа між інтимністю індивідуальної віри та опубліченням й обов’язковістю до виконання певних ритуалів?

Євангеліє від Мамони

А з межею якраз усе складно. Після того, як державні службовці заразилися модою на великі маєтки, домова церква при них стала своєрідним must have. Так, власною каплицею володіє родина президента. Ба більше: наприкінці 2016 року блогер і волонтер Юрій Касьянов опублікував знімки, зроблені нібито в каплиці – фото зображують фрески, де сім`я Порошенка намальована у вигляді родини римських патриціїв. Втім, імовірність того, що знімки – фейкові, не виключається. Але культова споруда на території президентського маєтку дійсно є.

Згідно із розслідуванням видання «Страна», особистий храм має і депутат від «Народного фронту» Сергій Пашинський.

А от колега Пашинського – нардеп від БПП Анатолій Матвієнко – навіть не став приховувати, що є власником церкви у селі Бирлівка Вінницької області. Храм Успіння Пресвятої Богородиці Матвієнко вніс у свою електронну декларацію. Втім, депутат не замкнув церковну браму на ключ, залишивши право на користування храмом лише за собою. Спочатку він передав його парафіянам УПЦ МП, а відтак вирішив, що приналежністю споруди має розпоряджатися місцева влада. Це навіть спровокувало конфлікт інтересів, про який писав Синодальний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ МП. Але це вже інша історія.

Традицію обзаводитися власними церквами від нардепів підхопили служителі Феміди. Проект Prosud знайшов капличку судді Господарського суду Дніпропетровської області Наталії Петренко і зазняв суддівські угіддя на відео.

Останнє за хронологією повідомлення про власну церкву дотичне до словесного пікірування генпрокурора Луценка та депутата Лозового. «Запрошення в монастир не приймається. Я будую храм у Рівному і якось розберуся з Богом сам», – відрізав Луценко на пропозицію Лозового покаятися, цитує Insider. Зі сказаного не зрозуміло, що саме мав на увазі очільник ГПУ. Можливо, лише те, що виступає жертводавцем при будівництві церкви. Лозовий, котрого Генпрокуратура підозрює у несплаті податків, серед інших цінностей, задекларував у 2016 році колекцію з 72 ікон, а також хрест-енколпіон зі Святими мощами ХІІІ ст.

Цікаво, що при подібній демонстративній побожності український політикум подекуди засвідчує небажання чи невміння розповісти про сутність свого поклоніння або ж навіть повне незнання предмету. На початку 2016 року один вартий уваги проект реалізувало видання Depo.ua.

Журналісти вирішили «провести експеримент і розіслали кілька десятків інформаційних запитів до чиновників з проханням розповісти, яких релігійних переконань вони дотримуються і в церкву якої конфесії ходять. Відповідні листи отримали мери обласних центрів, керівники обласних адміністрацій, столичних районних рад та інших місцевих органів влади», – пише Depo.ua.

В результаті запит журналістів або ігнорували, або ж відмовили у відповіді. В останньому випадку чиновники посилалися або на 35-ту статтю Конституції, яка гарантує свободу віросповідання («до чого тут ця стаття – не зовсім зрозуміло, адже ні на які права ми своїм запитом не зазіхали», коментує Depo.ua), або на 11-ту статтю закону «Про інформацію», що відносить дані щодо релігійної приналежності персони до конфіденційних. Єдиним винятком стала мерія Львова, яка офіційно повідомила, що тамтешній міський голова Андрій Садовий «є практикуючим християнином, вірним Української греко-католицької церкви і, крім того, часто відвідує храми різних конфесій Львова».

Та якщо чиновники, опитані Depo.ua, не захотіли говорити з журналістами про свою віру, то декому не варто було й починати. Відомим є конфуз, який у 2009 році спіткав тоді ще лідера опозиції Віктора Януковича. На запитання, чим для нього є Страсна п’ятниця, шанувальник «Анни Ахметової» повів таке: «Сьогодні будемо ще далі скорбіти. О 17 годині – поховання Ісуса Христа». Чому екс-президент зібрався ховати Христа саме о 17-й, так і лишилося нез’ясованим.

Свята простота

Апломб, з яким політики говорять про віру, їхнє міряння побожністю (як у парі Луценко - Лозовий), змушує підозрювати дещо штучне зацікавлення цією темою. Втім, як каже вже цитований Євстратій Зоря, «оскільки в нас зараз багато речей – інституції, політична культура тощо – тільки формуються, то, гадаю, з часом буде знайдений певний середній шлях, який подолає крайнощі». Він додає: «Перебільшують, коли говорять, що політикам властива надмірна релігійність. Ми пам’ятаємо систему державного атеїзму, коли держава змушувала громадян бути невіруючими. Можна сказати, що кожна дія породжує протидію – тож, думаю, це є певна реакція на попередній досвід. Люди так звикли, що Леоніда Брежнєва в храмі не побачиш, що будь-який прояв публічності може викликати загострену реакцію. Віра в Бога передбачає життя за Його заповідями, тому релігійне життя не може тривати за зачиненими дверима».

«Звісно, не треба бути фарисеями, які відкинули сутність віри, залишивши зовнішню форму. Але не можна й вимагати від політика, аби він замкнув віру в своїй оселі, а в публічному просторі поводився як атеїст чи агностик. Повинна бути золота середина», – говорить Зоря.

«Є люди, які є дійсно віруючими, щиро віруючими», – переконує політолог Кость Бондаренко. «Інші (політики) намагаються використовувати релігію, бо вважають, що у такий спосіб покращать свій імідж в очах виборців. Виборець подивиться і скаже: от, він ходить до церкви, значить, моральна людина. Оскільки церква має на сьогодні найвищий авторитет у державі, відбувається його конвертація у власні дивіденди», – додає він.

Бондаренко, якого вважають близьким до Опозиційного блоку, також вважає, що зводити все до боротьби Московського та Київського патріархату, було б надто спрощено. І додає, що до електорату прозахідних політиків традиційно належать також віряни Української греко-католицької, Української автокефальної та низки протестантських церков, які, хоч і є менш численими, аніж поборники православ’я, але також грають не останню роль.

Якщо ототожнення себе з тією чи іншою конфесією не є вирішальним чинником, що тоді стимулює політиків залишатися «практикуючими християнами», до певної міри агресивними у доведенні до відома інших своїх духовних потреб? Два мотиви вже названо, це – щира віра та не менш щирий піар. Крім цього, «є одна хибна і одна справжня причина», – коментує для «Главкома» психолог Вадим Колесников.

«Хибна: нашим героям здається, що так вони ближче до народу. Але це - брехня. Вам будь-який аристократ (у нас їх просто немає, бо всіх винищили більшовики) скаже, що при staff`і, інакше кажучи, при обслузі, про релігію не говорять. Бо ідея ж така, що ми всі тут - браття по Христі, то як же можна після цього наказати брату чи сестрі підлогу помити?», – говорить він.

Колесніков хоче сказати, що український політикум бачить себе шляхтою, проте шляхтою ліберальною, яка поділяє разом із «посполитими» їхні «традиційні цінності». Плутанина в головах  наших не надто освічених державних мужів підводить їх, вважає письменниця Євгенія Кононенко. Вона також відзначає прагнення українських VIPів співвідносити себе з нащадками давніх заможних європейських родів, у яких, зокрема, домові церкви були частиною звичного способу життя.

Водночас, продовжує Кононенко, «вищий клас» сучасної України забуває, що до кінця епохи Просвітництва, який деякі дослідники датують роком смерті Вольтера і Руссо, тобто 1778-м, «феодали і кюре сприймалися як єдине ціле – як ті, хто дурить і грабує людей. Тоді на церкву було покладено великий негатив – як на місце, де нема Бога, але є суцільний грабунок. І коли через 11 років, у 1789-му, у Франції розпочалася революція, «вона була суто антиклерикальна, й у країні під страхом гільйотини на певний час було заборонено хрещення та інші обряди», – нагадує Кононенко.

Іншими словами, українським «дворянам» варто визначитися, яка іпостась їм ближча – аристократів чи слуг народу, і діяти вже згідно з обраним напрямом. Втім, як каже Колесников, є ще один варіант самоідентифікації. «Весь наш політикум родом з 1990-х, і діє за принципом общака, політичного общака, де головний пахан – це Бог, «capo di tutti capi», тобто «бос всіх босів», якщо говорити італійською. В будь-якій шоблі чи банді треба наслідувати головного пахана. Оце і є справжня причина релігійності українських політиків», – зазначає він.

«Не поручуся за достовірність інформації, але подейкували, що у 1990-ті неофіційною церквою новою української мафії вважали Іллінську церкву на Подолі. Члени ОЗУ регулярно приїздили туди пояснити Богу, що вони мусять чинити саме так і не інакше», – розповідає Євгенія Кононенко. Такий «пацанський розклад» - ще гірший за радянське безбожжя, переконана вона. «Релігія – справа приватна, це зв'язок із Богом, а він або є, або його нема. У деяких людей віра перестала бути сакральністю душі, перетворившись на забобон. Як люди бояться чорних котів, так бояться і не прочитати «Отченаш», – резюмує Кононенко.

А Євстратій Зоря завершує розмову зауваженням, що «якби у Верховній Раді всі були християнами, вони й так би кожну свою справу розпочинали би з молитов», маючи на увазі відповідність депутатської діяльності головним християнським чеснотам. І з цим, в принципі, складно не погодитися.

Наталія Лебідь, «Главком»