Кошмари «Кримської весни». Півострів тотального терору і етнічних чисток

Анексія Криму Росією перетворила півострів не лише на військову базу, а й на територію, де такі поняття, як права людини, її свободи, а також безпека, стали пустим звуком. У цьому питанні Крим нічим не відрізняється від тих самих ДНР/ЛНР, де викрадення окупантами людей, знущання над ними і використання у своїх злочинних цілях стало нормою повсякденного життя. Проблему поглиблює й те, що, незважаючи на кричущі факти порушення на окупованому півострові всіх можливих прав і свобод українських громадян, міжнародні правозахисні організації чомусь залишають це поза увагою. Немає, на жаль, й відповідної реакції з боку України. Як наслідок – агресор залишається безкарним, що провокує його до скоєння нових злочинів проти українців. Останнім прикладом цього є затримання у Криму російськими спецслужбами та призначення на роль «терориста» українського громадянина Євгена Панова.

Свавілля окупантів у Криму відносно українських громадян розпочалося разом із приходом на півострів т.зв. Кримської весни. Першими її жертвами стали українські військові – прапорщик Сергій Кокурін та майор Станіслав Карачевський. І якщо вбивство першого було скоєно під час штурму його військової частини, то другий випадок є яскравим прикладом власне свавілля й безкарності російських військових, які для вирішення побутового конфлікту не вигадали нічого іншого, як просто застрелити українського офіцера. Понад те, аби замести сліди, свідка убивства – ще одного офіцера ЗС України – було силоміць вивезено з місця злочину. І, як виявилося згодом, на допит до представників ФСБ і Слідчого комітету РФ. При цьому перш ніж відчути на собі всі особливості традиційного ФСБшного «діалогу», свідок убивства свого товариша був жорстоко побитий російськими військовослужбовцями. 

Що важливо, доки українські ЗМІ наввипередки розміщували звістку про трагедію, російські журналісти, як і офіційні органи РФ, зберігали мовчання. І лише після того, як окупанти визначилися з тим, чим виправдовувати розстріл українського військового, ситуація змінилась.

Після цього естафету безчинства на окупованому півострові у російських військових традиційно перейняли ФСБ та інші силові органи агресора. Наслідком стало те, що українські громадяни, які перебувають на території півострова, немовби повернулися назад у період тотального терору та етнічних чисток 1937-1938 рр. та 1944 р. і вкотре стали політичними в’язнями російських тюрем.

Так, майже одразу після проведення «референдуму» у травні 2014 р. у Сімферополі співробітниками російських окупаційних силових структур було незаконно затримано українських громадян Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва, Олексія Чирнія та Олександра Кольченка. Їх звинуватили у «підготовці терактів» у Сімферополі, Ялті та Севастополі з метою дестабілізації політичної ситуації на півострові. При цьому слідство РФ так і не змогло надати жодних вагомих доказів їхньої провини. Проте це аж ніяк не завадило засудити українців до тривалих термінів ув’язнення. Так, Афанасьєв та Чирній отримали по сім років ув’язнення кожний, Сенцов – 20 років виправної колонії суворого режиму, а Кольченко – 10 років. При цьому останніх двох, для полегшення фабрикування їхніх справ, хотіли ще й позбавити українського громадянства.

Вже традиційно після приходу Росії до Криму окупанти розгортають на півострові широкомасштабну кампанію з тероризування його корінного населення – кримських татар. Вдаються до всіх методів: від простого залякування до фізичного знищення. Першою жертвою чекістів став Решат Аметов, якого було викрадено невдовзі після окупації. Його тіло знайшли за два тижні. Пізніше, через кілька місяців після цього випадку, зникли син активіста Іслям Джеппаров та його брат Джевдет Іслямов. Їх так досі й не знайшли.

На сьогодні, після двох років окупації, ситуація для кримськотатарського населення лише погіршується. Окупаційна влада заборонила на півострові діяльність Меджлісу, звинувативши його в «екстремізмі». Набувають ширших розмахів погрози і рейди до помешкань тих, кого бодай чимось запідозрили у нелояльності до окупаційного режиму, продовжується викрадення людей. Так, на сьогодні відомо про 15 загадково зниклих кримських татар, останнім з яких є кримськотатарський активіст Ервін Ібрагімов, якого було викрадено 24 травня ц.р. в районі Бахчисарая. Наразі його місцеперебування залишається невідомим.

Нещодавно на півострові відбулася ще одна протиправна дія проти українських громадян, що набула як внутрішньодержавного, так і міжнародного розголосу. Йдеться про т.зв. українських диверсантів, котрі нібито напали на російських силовиків, унаслідок чого з російського боку – двоє загиблих, а з українського – затриманий «член ДРГ» Євген Панов, якого ще й призначили на роль «співробітника Головного управління розвідки МО України».

Ця історія разюче нагадує сюжет російської комедії «День виборів». У ній показано роботу «гібридних» політтехнологів, завдяки яким абсолютно безнадійний кандидат перемагає на виборах губернатора в російській глибинці. Заради перемоги кандидата його штаб весело і нахабно бреше, на ходу вигадуючи дикі пояснення виникаючим під час кампанії надзвичайним ситуаціям. Різниця лише в тому, що виставу «Українські диверсанти в Криму» важко назвати смішною, оскільки цього разу її авторами та режисерами є працівники ФСБ РФ, а патронат над показом здійснює особисто президент Володимир Путін.

Про те, що поява українських «диверсантів» у Криму є виключно справою рук ФСБ, свідчить також і ситуація, яка відбулася восени 2014 року в Естонії. Тоді російські спецслужби викрали на її території комісара поліції Естона Кохвера і звинуватили його в тому, що він сам перетнув кордон РФ для виконання шпіонського завдання. Відтак мета таких дій РФ була досить простою: викрасти естонського силовика з тим, аби потім обміняти його на захопленого в Естонії російського шпигуна.

У випадку з «українськими диверсантами» цілі російської сторони є набагато ширшими. Розповідати про них немає сенсу, оскільки про це вже неодноразово казали різні українські експерти. Як немає потреби вкотре констатувати, що Панов є ще одним  громадянином України, викраденим окупантами на її території. Все й так більше ніж очевидно: даний інцидент – заздалегідь підготована вистава, в якій не вистачало лише головного героя і яким волею долі став Євген (хоча на його місці міг опинитися будь-хто інший).

Важливо інше: доки триватиме свавілля Росії в Криму та її безкарність? Чому досі немає чіткої позиції України з цього приводу? Чому про цей випадок мовчать міжнародні правозахисні організації? Говорячи про останніх, важко не погодитись із журналістом Юрієм Бутусовим, котрий у досить іронічній формі, проте абсолютно влучно звернувся до міжнародних правових організацій, які на прикладі випадку з Пановим укотре підтвердили свою вибірковість і досить сумнівну ефективність: «Гей, комісари ООН, всі захисники прав людини в Україні, які поширюють домисли з приводу нібито якихось тортур у СБУ, – чому ви досі не в Криму і не мчите на допомогу Євгену Панову?! Він не має жодної юридичної охорони, його права грубо порушуються!» – справедливо зазначає Бутусов.

Погад те, дивлячись на обличчя Панова та його поведінку під час «зізнання», видно, що одержано його із використанням добре відпрацьованих у ФСБ методів фізичних та психологічних тортур. А про те, як ФСБшні специ проводять допити і вибивають з жертви необхідні їм показання, відомо зі слів тих, кому вже довелося пройти це пекло. Так, наприклад, раніше викраденого російськими спецслужбами українця Миколу Карпюка чотири доби катували струмом, змушуючи зізнатися в тому, чого він не робив. Коли на п'яту добу його привезли на тортури, йому сказали: «Ми розуміємо, що ти стійкий, через наші тортури не підпишеш, але ми зараз тебе катувати не будемо. Зараз ми викрадемо твого сина, він такий самий ублюдок, як і ти. І ми його просто при тобі будемо катувати». Подібним чином поводилися й з Олегом Сенцовим. «Мене почали бити ногами, руками, палицями, лежачи і сидячи. Коли я відмовлявся говорити, почали застосовувати удушення. Мене душили пакетами, душили чотири рази. Мені запропонували дати свідчення на керівництво Майдану і отримати сім років, або стати керівником і отримати 20», – розповідав незаконно затриманий український режисер.

У цих випадках, у справі Панова, а також усіх українців, яких незаконно утримують у російських тюрмах, рупор міжнародних правозахисних організацій має просто розриватися від інформації, що надходить систематично. І не лише про нехтування правами українських громадян, захоплених російськими окупантами, а й про загрозу їхньому життю.

Оскільки затримані є українськими громадянами, це вимагає в першу чергу від держави рішучих і невідкладних дій щодо їхнього визволення та притягнення Росії до відповідальності за її безчинства на півострові. І справа Панова є в даному випадку черговим приводом до початку таких дій. Україні слід негайно заявити протест проти незаконного затримання українських громадян на її території і фальсифікації нового кримінального процесу. Надалі необхідно порушувати питання щодо утримання в Росії українських політв’язнів якомога частіше, гучніше і на всіх можливих рівнях. Одночасно потрібно розгорнути кампанію з їхнього звільнення. Україна має домогтися того, щоб тема звільнення українських політв’язнів була складовою частиною всіх доповідей міжнародних організацій щодо агресії РФ проти України та одним із пунктів переговорів Заходу з Росією.

У питанні звільнення українських громадян важливо не наступати на одні й ті самі граблі. Не слід окремі процеси перетворювати на загальнодержавні епопеї на кшталт «врятувати рядового Райана», а з героя такої епопеї ліпити нового кумира на зразок Надії Савченко. По-перше, тому, що, приміром, Панов чи хтось інший – не єдина і, на жаль, не остання жертва «Кримської весни». Так буде правильно у відношенні всіх інших незаконно захоплених окупантами українців. По-друге, тому, що сп’яніння від створеного собі кумира небезпечне дуже тяжким похміллям – раптом кумир виявиться «несподівано» не тим, за кого себе видавав…

Про те, як Україні діяти в питанні свого визволення, а також інших українських  політв’язнів з російських тюрем, розповів у своєму відвертому листі Олег Сенцов. «Ставати більш відомим в’язнем, щоб тебе обміняли швидше за інших – це не той шлях, який би я хотів пройти. Я не хочу тягнути ковдру на себе. Я хочу залишитися просто прізвищем у загальному списку… Не треба нас витягувати за будь-яку ціну – перемога від цього не наблизиться. Використовувати нас як зброю проти ворога – так. Знайте, що ми не слабке ваше місце. Якщо нам судилося стати цвяхами у кришку домовини тирана, то я хотів би бути таким цвяхом. Просто знайте, що цей цвях не зігнеться», – написав він.

Рішучі дії української сторони із визволення незаконно утримуваних у Росії українських громадян, в основі яких лежать слова Сенцова, продемонструють, що державі важлива доля кожного українця, який став жертвою російської агресії, і дадуть Росії зрозуміти, що кожна наступна вистава, подібна до тієї, що було розіграно на початку серпня 2016 року, матиме для неї вкрай негативні наслідки. І навпаки – бездіяльність і вибірковість у питанні визволення українських політв’язнів породжуватиме ще більшу нахабність і безкарність Росії і, що найгірше, збільшуватиме загрозу безпеці громадян України.

А українцям, особливо колишнім або чинним військовим, активістам, волонтерам, котрі мають бажання чи потребу потрапити до Криму, варто пам’ятати, що вони можуть стати наступними Сенцовими, Пановими чи – у гіршому випадку – Джеппаровими. Від перспективи стати новим кримським бранцем на сьогодні, на жаль, не застрахований ніхто.

Ігор Федик, для «Главкома»

На розвиток теми – коментар Дмитра Козлова, керівника Лабораторії аналізу особистості ЦДАКР про архітектуру пропаганди та медіадиктатуру як головний базис стійкості режиму Кремля