Мінський глухий кут. Хто Сусанін?

Узимку 2015 р. у розпал битви за Дебальцеве в Мінську був вироблений комплекс заходів, покликаний стати першим кроком врегулювання збройного конфлікту на Донбасі. Угода, відома як «Другий Мінськ», мала за мету реанімувати провал «Першого Мінська», підписаного у вигляді меморандуму восени 2014 року. Уже із самого початку Мінські угоди зазнали критики як мертвонароджені, і подальші події, безумовно, лише підтвердили цю точку зору.

Фундаментальні проблеми Мінських угод були закладені їхнім форматом і роллю Російської Федерації в ньому. До зими 2015 р. остаточно провалився російський план із дестабілізації України силами місцевих бойовиків за підтримки російських найманців і добровольців. Уже літо 2014-го продемонструвало Росії, що навіть для утримання захопленої частини Донбасу недостатньо ані поставок бойовикам важкого озброєння, ані локальної участі в бойових діях російських військовослужбовців-«відпускників». Тому слідом за обстрілами українських військ з території Росії в районі Ізвариного було вторгнення на територію України наземних частин російської армії, що призвело до трагічних подій під Іловайськом. Участь російських військ наочно було доведено як полоненими російськими десантниками, так і знищеною і захопленою російською військовою технікою, якої ніколи не було на озброєнні силових структур України: танки Т-72БА, Т-72Б3, бронетранспортери МТ-ЛБ 6МА. Причому трофейний російський МТ-ЛБ 6МА автор бачив особисто в одній із частин Національної Гвардії України. До речі, до тексту Мінських угод було включено пункт про відведення реактивних систем залпового вогню «Торнадо», що перебувають на озброєнні виключно російської армії ...

Таким чином, до зими 2015 року основна роль у збройному протистоянні з Українською армією перейшла від сепаратистів до збройних сил Російської Федерації. Відповідно, у Мінську Росія мала б виступати не як посередник, а як сторона-учасник конфлікту. Небажання визнавати свою відповідальність за кровопролиття на Донбасі зі спробами легалізації Кремлем керівництва так званих «ДНР» і «ЛНР» перетворили Мінські переговори на імітацію. Така імітація, а не конструктивні кроки із врегулювання конфлікту на Донбасі, багато в чому і визначили низьку ефективність цих переговорів.

Іншою фундаментальною проблемою «Мінська» стала практично непрацююча система контролю над виконанням сторонами взятих на себе зобов'язань щодо відведення важкого озброєння з лінії фронту. Місія ОБСЄ обмежила свою участь у фіксуванні порушень - і те лише в тому випадку, якщо російські бойовики допускали спостерігачів до того чи іншого сектору. Протидія спостерігачам ОБСЄ, а головне - відсутність механізму примусу сторін дотримуватися взятих на себе зобов'язань у військовій сфері - також вкрай негативно позначається на ефективності врегулювання конфлікту.

Реальним інструментом дотримання угоди могло би стати введення в зону конфлікту міжнародних миротворчих сил. Однак такий розвиток подій має цілий ряд підводних каменів, які роблять його малоймовірним.

По-перше, введення на Донбас повноцінних міжнародних миротворчих сил здатне, як мінімум, зафіксувати існуючий стан, що практично ставить хрест на планах Кремля щодо «Новоросії» на території східних і південних областей України, обмежуючи її «обрубком» Луганської та Донецької областей.

По-друге, сучасні збройні конфлікти показали, що ефективним може бути миротворчість лише силами НАТО (з мандатом або без мандата ООН). Для Росії це означає розгортання біля її кордонів великого угруповання Альянсу, чого в Росії намагаються уникнути. І навіть збройний конфлікт на території України мав одну з цілей недопущення або віддалення її вступу до НАТО. Тому розміщення ефективного миротворчого контингенту на Донбасі буде зіштовхуватися із найпотужнішою протидією з боку Росії, в тому числі, і в Раді Безпеки ООН, де РФ має право «вето». Та й власне держави-члени НАТО не поспішають пропонувати відправити національні сили для розведення сторін на Донбасі. З іншого боку, легалізація російських військовослужбовців у зоні конфлікту під виглядом «миротворців» не знайде підтримки в Україні.

Відсутність реальних важелів запобігання ескалації бойових дій призвела до формування ряду власне військових чинників, які зривають реалізацію Мінських угод.

Першим із них є низька щільність сил обох сторін на 1 км фронту. Відсутність статутної щільності військ в обороні істотно підвищує роль артилерії в забезпеченні стійкості фронту, що складається з опорних пунктів, віддалених на значну відстань один від одного. Таким чином, в артилерійській підтримці сторона оборони зацікавлена НЕ менше, ніж сили наступу. Відсутність адекватної артилерійської підтримки опорних пунктів і контратакуючих підрозділів багато в чому і зумовило поразку Української армії на Дебальцевському виступі. Тому виконання одного з ключових пунктів Мінських угод щодо відведення артилерійських систем калібром понад 100 мм на відстань, що перевищує їх дальність стрільби, істотно послаблювало оборону обох сторін. Для бойовиків ситуація ускладнювалася тим, що в «зону безпеки» потрапляли найбільш важливі в економічному і політичному плані населені пункти, включно з Донецьком і Луганськом. Тому жодна зі сторін не може повною мірою виконати цю умову, побоюючись прориву свого фронту.

І якщо українська сторона намагалася знайти вихід із цієї ситуації, не порушуючи букву угоди шляхом активного насичення фронту 85-мм гарматами Д-44 і Д-48, то бойовики просто проігнорували відведення артилерії, за винятком низки демонстративних акцій для ЗМІ. Коли ж восени 2015 року було прийняте рішення відвести з лінії фронту артилерійські системи калібром менше 100 мм, то його виконання ще більше послабило б оборону обох сторін. Небезпека ослаблення української оборони була продемонстрована на початку червня 2015 р. в районі передмістя Донецька - Мар'їнки. Коли для відбиття масованого наступу бойовиків довелося скоординувати оперативні резерви за підтримки артилерії.

Восени 2015 року також було вирішено відвести з лінії фронту танки, однак і в цьому випадку бойовики не виконали цю умову і продовжують застосовувати цю важку техніку для обстрілу опорних пунктів Української армії. Варто зазначити, що відведення з передової танків об'єктивно посилило стійкість української оборони. У попередніх боях, включаючи Дебальцевський виступ, українські танки були розмазані тонким шаром по передових опорних пунктах, де поступово виходили з ладу через ураження вогнем або з технічних причин, а при відступі - полишалися екіпажами. При цьому в руках командирів частин фактично не залишалося резервів для проведення контратак. У нинішніх же умовах відведення танків дало змогу сформувати з них тактичні резерви, здатні швидко висунутися на загрозливу ділянку фронту, більш того, така ситуація дала змогу ефективно навчати танкістів у ближньому тилу.

У той же час, відведення танків у тил і формування з них резервів дає змогу не лише парирувати атаки противника, а й концентрувати сили для наступальних операцій. Особливо з урахуванням великих проміжків між опорними пунктами обох сторін. І цей фактор також грає проти ефективності Мінського врегулювання.

Однією з важливих умов ще «Першого Мінська» було припинення виставляння мінних полів і зняття вже виставлених. Однак за нинішньої конфігурації фронту ізольовані опорні пункти активно ставлять міни для свого захисту, а значні прогалини в обороні сприяють проникненню диверсійно-розвідувальних груп у тактичний тил і веденню там мінної війни на комунікаціях. Інформація про підриви військовослужбовців і мирних жителів, військової та цивільної техніки на контрольованій Україною частині Донбасу надходить із трагічною регулярністю. Широке застосування бойовиками мінної війни зумовлено ще й легкістю приховування такої активності від спостерігачів ОБСЄ, на відміну від переміщень колон важкої техніки.

Крім військово-технічних аспектів Мінська важливу роль відіграє кадровий і логістичний. Один із пунктів угоди вимагає виведення з території Донбасу іноземних формувань та іноземних найманців. Для бойовиків ця вимога є практично неприйнятною, тому що левову частку їхніх збройних формувань складають громадяни Росії - як цивільні, так і кадрові військовослужбовці російської армії. Без цих кадрів 3 млн населення, переважно старшої вікової групи, яку контролюють бойовики, нездатні забезпечити необхідну чисельність збройних формувань для протистояння армії 40-мільйонної України. Тому даний пункт за відсутності реальної волі сторін на мирне врегулювання є нездійсненним.

Що стосується логістики, то не секрет, що бойовики отримують озброєння і боєприпаси від російського «воєнторгу». Без цих поставок «армії» «ДНР» і «ЛНР» не були б в змозі продовжувати бойові дії і тим більше проводити наступальні операції. Тому пункт Мінських угод про встановлення українського контролю над частиною українсько-російського кордону, який зараз перебуває під контролем бойовиків, - неприйнятний ні для останніх, ні для Росії.

Підводячи підсумок аналізу військово-політичної та власне військової складової Мінських угод, варто зазначити, що й на макро-, й на мікрорівнях вони є нездійсненними. Тому обидві сторони виконують їх лише в тих межах, де немає суттєвої загрози стійкості власних військових і політичних позицій у зоні конфлікту. Головна проблема Мінського формату - відсутність ефективного тиску на Російську Федерацію як ключову сторону конфлікту для примусу її до миру. Це тиск могли б забезпечити Сполучені Штати, тому їх підключення до переговорного процесу є вкрай бажаним. Що стосується тактичних аспектів, то вони хоча і є важливими, але мають похідний характер. Однак у поєднанні з принциповим курсом РФ на підтримку жевріючого конфлікту на Донбасі, вони також вносять свою лепту в знецінювання Мінських угод і всього мирного процесу в цілому.

Автор - В'ячеслав Цілуйко, член Експертної ради ЦДАКР, доцент кафедри політології ХНУ ім. Каразіна, експерт із сучасних збройних конфліктів