Найважливіші уроки війни в Україні для американських генералів

За своєю суттю, оборонна стратегія країни є дуже дорогою грою. Щороку Сполучені Штати витрачають сотні мільярдів доларів на оборону, припускаючи, що такі інвестиції дозволять їм виграти наступну війну. За відсутності конфлікту, в якому Сполучені Штати беруть безпосередню участь, у політиків рідко з'являється можливість оцінити, чи справді ці витрати окупилися. Одна з таких можливостей з'являється тоді, коли інші країни ведуть війну, використовуючи американську військову техніку і тактику – як, наприклад, сьогодні в Україні. Інший приклад – арабо-ізраїльська війна 1973 року, відома як війна Судного дня (війна «Йом- Кіпур»), коли майже цілковита поразка Ізраїлю змусила Вашингтон ретельно переглянути свою зброю і тактику. Сьогодні війна Росії проти України знову ставить питання, чи треба Сполученим Штатам переглянути власну підготовку до майбутніх конфліктів. Йдеться не лише про зброю, але й про моделювання пребігу війн між великими державами у 21 столітті – чи будуть вони короткими, гострими сутичками, чи затяжними, виснажливими боями.

Коли у 1973 році Сполучені Штати востаннє мали можливість зазирнути у майбутнє конфлікту, не беручи в ньому безпосередньої участі, Ізраїль був заскочений зненацька несподіваним нападом коаліції на чолі з Єгиптом і Сирією. Хоча Ізраїль врешті-решт переміг, все ж ця війна стала своєрідною поразкою для єврейської держави. Попри досвідчене військове керівництво, яке мало десятиліттями накопичений колективний бойовий досвід, військо, яке було оснащене американським озброєнням, Ізраїль втратив понад 800 бронемашин і 100 штурмовиків. Через шість років після того, як Ізраїль приголомшив світ, швидко розгромивши під час Шестиденної війни об'єднану арабську армію, війна Судного дня стала різким контрастом: вона затягнулася на кілька тижнів, потребувала екстреної допомоги США, щоб компенсувати втрати техніки, і дуже наблизила Ізраїль до неприємної поразки.

Війна Судного дня стала тривожним дзвінком – і не лише для Ізраїлю. Хоча Сполучені Штати і не були її безпосередніми учасниками, керівництво американської армії в режимі реального часу спостерігало, як американська техніка і тактика, яку використовувала ізраїльська армія, протистояла совєтським супротивникам в єгипетській і сирійській арміях. Сполученим Штатам не сподобалось те, що вони побачили. У Вашингтоні припускали: якщо американські війська не адаптуються, то в потенційному майбутньому конфлікті також можуть наблизитися до поразки.

Тому американські військові взялися до праці, вивчаючи кожен аспект війни. На основі цих уроків армія розробила нову доктрину під назвою «Повітряно-наземна битва». Оновлений режим підготовки заклав новий план для збройних сил після В'єтнамської війни і після призову на військову службу. І хоча під час Холодної війни США ніколи безпосередньо не воювали СССР, все ж війна Судного дня й уроки, які Сполучені Штати з неї винесли, стали інтелектуальною основою того, як поєднувати наземні маневри, точну повітряну міць і загальну швидкість: саме таке поєднання стратегій дозволило США блискавично розгромити оснащений совєтським озброєнням Ірак під час Першої війни в Перській затоці. Навіть через пів століття війна Судного дня продовжує впливати на те, як американські військові мислять і як планують майбутнє.

Якщо Сполучені Штати не засвоять уроки війни, то другого шансу можуть і не отримати

Сьогодні війна Росії проти України може дати стільки ж знань про війну 21 століття, скільки війна «Йом-Кіпур» дала про конфлікти 20-го. Упродовж десятиліть Міністерство оборони США формувало американські збройні сили для раптових конфліктів і швидких інтервенцій, де панують швидкість і точність. Але через рік війни, котра, як дехто вважав, триватиме лише кілька днів, Україна ставить питання, чи не повернулася епоха індустріальних війн. Наслідки: Сполученим Штатам треба буде готуватися до зовсім іншого типу конфлікту, ніж той, який вони планують сьогодні.

Було чимало суперечок, які ставили під сумнів подальшу актуальність танка. Наприклад, з огляду на успішне використання українцями протитанкової зброї і всюдисущих малих та великих безпілотних літальних апаратів у наземних боях. Нинішня війна також порушує питання, чи є ще місце гелікоптерам на сучасному полі бою, враховуючи 75 російських гелікоптерів (у тому числі й десятки найсучасніших моделей), які українці знищили або пошкодили здебільшого за допомогою відносно старих зенітно-ракетних комплексів.

І хоча війна в Україні – це передовсім сухопутна війна, однак вона порушила багато питань перед ВМС США, котрі викликають занепокоєння. Загибель російського крейсера «Москва» та близько десятка інших дещо менших російських кораблів, які були пошкоджені або знищені країною, що не має власних серйозних військово-морських сил, ставить серйозні питання про «живучість» великих надводних кораблів у сучасній війні. І навпаки, успіх України у використанні менших кораблів без екіпажу вказує на потенційний альтернативний спосіб володіння військово-морською силою.

Уроки для ВПС США були не менш важливими. Попри довоєнні прогнози, що в разі невстановлення з боку НАТО безпольтної зони російська авіація швидко переважатиме українську, Росія не змогла здобути перевагу в повітрі, тож українські літаки продовжують воювати вже майже рік після початку агресії. Війна в Україні показує, що військово-повітряні сили дійсно можуть діяти в межах досяжності ворожих ракет – не безкарно, але й не з неминучою поразкою. Ще важливіше те, що війна підкреслює зростаючу важливість безпілотників у сучасному бою на суші, морі і в повітрі. У певному сенсі в битві за небо над Україною пілотовані літаки відійшли на задній план і гору взяли дистанційно керовані апарати.

Висновки для наступної війни

Ключові уроки з'явилися для космосу і кіберпростору. Війну в Україні називають «першою комерційною космічною війною». Незалежно від того, чи є це визначення точне, немає сумнівів, що приватні космічні компанії відіграли величезну роль – від підтримки українських сил в соціальній мережі до надання зображень, які сформували висвітлення війни у ЗМІ по всьому світу. У кіберпросторі розрекламовані можливості Росії так і не виправдали очікувань. У результаті виникає питання: чи й справді кібератаки є зброєю масового знищення, як дехто стверджує, чи все ж їхній вплив дещо обмежений?

Тож можна стверджувати, що війна в Україні за рік дала стільки ж знань, скільки півстоліття тому дала війна «Йом-Кіпур». Але є одна суттєва відмінність, яка може перетворитися на проблему: якщо війна Судного дня намалювала настільки похмуру картину для американських військових, що вони були змушені впроваджувати інновації, то війна в Україні має вигляд перемоги американської техніки і тактики – принаймні, поки що.

Варто відзначити, до честі Сполучених Штатів, що вони подвоюють можливості, які успішно використовують українці. Наприклад, армія купує більше артилерійських снарядів, більше протитанкових ракет Javelin та зенітних ракет Stinger, а також більше пускових установок високомобільних артилерійських ракетних систем, щоб компенсувати ті, що були витрачені в Україні. Однак це, мабуть, найпростіші уроки. Вони не вимагають від Сполучених Штатів робити щось по-іншому – лише купувати більше того ж самого.

Проте у деяких випадках війна в Україні не є чимось повчальним. Наприклад, Росія використовує свої найсучасніші літаки переважно у російськиому повітряниому просторі, поза зоною досяжності засобів ураження української протиповітряної оборони. Таким чином, війна поки що дає лише непереконливі результати щодо того, що має перевагу – малопомітні літаки чи протиповітряна оборона.

В інших випадках технологічні уроки можуть бути зрозумілими, а оперативні наслідки – ні. Візьмемо, наприклад, тривалі дебати про танки. Битва за Київ показала, що вони дуже вразливі. Водночас успішні контрнаступи України в Харківській і Херсонській областях продемонстрували, що існує мало альтернатив бронетанковій війні для захоплення території, особливо на відкритій місцевості. Тому, мабуть, не дивно, що американські військові так само «розколоті». Морська піхота відмовилася від своїх танків, в той час як армія просувається вперед, використовуючи сучасніші танки.

Чому американські вертольоти, кораблі чи літаки не зазнають тієї ж долі, що й їхні російські аналоги?

Питання про те, чи засвоять Сполучені Штати важкі уроки війни – ті, які фактично вимагають від американських військових фундаментальної зміни докртини –  все ще залишається відкритим, особливо якщо для цього треба вчитися на невдачах Росії, а не на успіхах України. Незважаючи на втрати російських гелікоптерів, армія США все ще наполегливо продовжує свою програму «Майбутній вертикальний підйом – вартісну розробку п'яти нових типів гелікоптерів. Військово-морський флот продовжує інвестувати у надводні кораблі, попри потоплення «Москви» та інших російських кораблів. А Військово-повітряні сили залишаються відданими своєму пілотованому авіапарку, попри домінування безпілотників у повітряному просторі.

Ще фундаментальнішим є те, що Сполученим Штатам треба переосмислити баланс між своїми можливостями та потенціалом –  від ракет вартістю в десятки мільйонів доларів кожна до літаків вартістю в сотні мільйонів і кораблів вартістю в мільярди. Але найважливіший урок  війни в Україні полягає в тому, що багато дешевого насправді може переважати вишукане й дороге. Справді, використання Росією відносно невеликої кількості див-зброї, як-от гіперзвукових ракет, не принесло їй особливого успіху. У той же час війна в Україні показує, так само, як і війна Судного дня, що цифри мають значення. Сучасні війни пов'язані зі значними втратами.

Справді, попри всі інтенсивні публічні дебати про те, чи варто надавати Україні системи протиповітряної оборони Patriot, танки Abrams і Leopard та винищувачі F-16, наразі скидається на те, що масовість – більше, ніж будь-яка окрема система озброєнь, визначатиме результат війни. Хоча, як зазначають численні коментатори, індивідуальні можливості, безумовно, допомагають, проте конкретні системи озброєнь навряд чи суттєво змінять баланс, якщо вони не будуть надані в достатній кількості. У затяжній війні основне питання полягає не в тому, хто має «срібну кулю», а в тому, хто має більше набоїв. Отже, Сполученим Штатам треба забезпечити те, щоб у них справді було більше набоїв.

Заради справедливості варто сказати, що війна в Україні є лише одним з пунктів відліку, і американська армія – не російська армія. Американська техніка може бути живучішою і застосовуватися з краще продуманою тактикою, ніж аналогічні російські аналоги. Американське керівництво також може бути більш обачним і не стати жертвою тих же слабкостей, що й росіяни в Україні. Американська стратегія справді може бути кращою – підвищуючи ймовірність того, що Сполучені Штати зможуть швидко перемогти і не втягнутися в затяжний конфлікт. Хоча війни в Іраку і Афганістані свідчать про протилежне.

Усвідомлення всіх наслідків війни в Україні вимагає визнання того факту, що з російських невдач все ще можна винести уроки. Щонайменше, тягар майбутньої оборонної стратегії США має бути зміщений. Чому американські гелікоптери, кораблі чи літаки не зазнають тієї ж долі, як їхні російські аналоги? Чому наступна війна не стане затяжною? Чому наступна війна не буде схожа на війну в Україні?

На щастя, великі війни – це рідкісна подія. А такі війни, як війна Росії в Україні, котрі забезпечують значущу перевірку американської техніки і стратегічних припущень, не потребуючи при цьому американської крові – ще рідкісніші випадки. Але чи дозволить російсько-українська війна робити Сполученим Штатам мудріші ставки на майбутнє, готуючись до наступного конфлікту, частково залежить і від здатності американських військових до самоаналізу. А це, своєю чергою, залежить від того, чи дозволять Сполучені Штати засліпити себе успіхами України на полі бою і потенційною перемогою.

Якщо Сполучені Штати засвоять уроки цієї війни, як вони це зробили після війни Судного дня 50 років тому, то це може забезпечити якісну перевагу американської армії на десятиліття вперед. Якщо ж ні, то другого шансу може й не бути.

Джерело: Foreign Policy

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)