Наша земля і наші люди. Від декомунізації простору до деколонізації свідомості

У кутку гаража моїх батьків уже близько 20 років сиротливо стоїть припорошений пилюкою цікавий артефакт радянської доби. Це – «декомунізована» номерна табличка багатоквартирного будинку, де я народився і прожив більшу частину свого життя. Ще на світанку української незалежності вулиці, названій на честь Жаданівського – учасника російської революції 1905 року, було повернуто історичну назву Жилянська. З нинішніх мешканців нашої вулиці більшість, скоріш за все, і не знає про цю історію, а я згадую, коли потрапляю до батьківського гаража, але це буває дуже рідко.

Як випливає з цього мого спогаду, декомунізація в нашій країні почалася не у 2015 році і навіть не 8 грудня 2013 року, коли в розпал революційних подій у центрі столиці було повалено та знищено пам’ятник Леніну. Вона триває всі ці роки, починаючи з 1991-го. Новопостала українська держава та відроджена незалежність українського народу потребувала свого маркування українського простору, відчувала необхідність скинути марево постколоніальної радянщини зі свого знекровленого національного тіла.

Вже тоді багатьом було зрозуміло, що без декомунізації громадського простору неможливо декомунізувати суспільну та індивідуальну свідомість. А отже, неможливо й побудувати справді успішну і незалежну Україну. Сьогодні, після трьох років війни за нашу свободу проти російського агресора, це усвідомлення набагато ясніше. Хоча і зараз процес декомунізації подекуди зустрічає спротив з боку чиновництва та місцевих еліт, які весь час української незалежності ніби перебували в «совковому анабіозі». А що ж тоді казати про пострадянські еліти 90-х!

Для мене як киянина досить показовим є приклад мого рідного міста. Свого часу разом із вищезгаданою вулицею Жаданівського було перейменовано багато інших міських топонімів. Одними з перших перейменували станції метро. Зараз мало хто пам'ятає, що колись «Контрактова площа» була «Червоною», «Оболонь» – «Проспектом Корнійчука», а «Майдан Незалежності» – «Площею Жовтневої революції». Непомітно було перейменовано і повернуто історичні назви багатьом центральним вулицям, зокрема Банковій, Грушевського, Інститутській, Городецького та низці інших. Їхні радянські назви вже давно поринули у забуття. Наприкінці 1991 року одним з перших у Києві знесли й здоровезний пам’ятник Леніну, який стояв на місці монумента Незалежності на Майдані. Скоріш за все, ви про такий узагалі не чули.

Але так само непомітно процес дерадянізації київської топоніміки зійшов на пси на кінець 90-х. Той самий «бесарабський Ілліч» продовжував бовваніти над столицею на радість усім совкам. На сьогодні можна з упевненістю сказати, що ці процеси співпали як з активізацією Росії на українському напрямку з відновлення своїх імперських впливів, так і з олігархізацією і корпоратизацією української владної верхівки, коли головним для вітчизняного нобілітету стала жага наживи, а не державне будівництво. При цьому треба відмітити, що обидва ці процеси йшли, як кажуть, руч-об-руч. Куди це нас зрештою привело, ми можемо сьогодні бачити онлайн – у репортажах з лінії фронту українсько-російської війни та окупованих територій.

Невеличке пожвавлення було після Помаранчевої революції, але воно не «зробило погоди». Апофеозом став період правління Януковича, коли Україну планомірно готували до повернення в колоніальне стійло нової російської імперії. Під час підготовки до епохального Євро-2012 київська міська влада оголосила про наміри поміняти всі інформаційні таблички на будинках у центральній частині міста. І тут з’ясувалося, що в столиці ще повно радянщини. Навіть доходило до смішного – чимало топонімів отримали в суспільній свідомості нові «дерадянізовані» назви, які вже роками використовувалися не тільки в побутовому спілкуванні, а й у мапах, довідниках і навіть подекуди у діловодстві. Але офіційно вони зберігали старі совкові назви.

Особливо показовою є історія Либідської площі, де розташована однойменна станція метро. З’ясувалося, що сама площа продовжує офіційно носити ім’я організатора радянських каральних органів Дзержинського, хоча всі городяни називали її Либідською. Київська громада разом з експертами, істориками, краєзнавцями підняла ґвалт, апелюючи до того, що заміна табличок є слушною нагодою для остаточного очищення міського простору столиці України від залишків радянщини. Проте всесильні на той час регіонали показово витерли ноги об суспільну і експертну думки, не змінивши жодної букви. Але особливо єзуїтською виглядала т.зв. помилка, коли на інформаційних туристичних мапах, розміщених до Євро-2012 у метро, та на сітілайтах по всьому місту давно декомунізованій арці Дружби народів було «помилково» повернуто стару радянсько-імперську назву – «Арка Возз’єднання України з Росією».

А потім… була революція. Дехто вважає, що революція була за т.зв. європейські цінності. Але ні! Вона була проти спроби нового імперського поневолення, нового колоніалізму, яке після Вільнюса витало у повітрі. Вона була за іншу – вільну і незалежну, квітучу і сильну – Україну. Де «у своїй хаті своя правда і сила і воля». Думаю, що цю пасіонарну силу духу багатомільйонної нації відчув і сумнозвісний «бесарабський Ілліч», тому і зробив він свій рішучий «стрибок у вічність» з мармурового п’єдесталу головою об бруківку однойменної площі. А за ним, як ефект доміно, посипалися й інші комуністичні ідоли, залишаючи після себе уламки бетону, гіпсу, інколи мармуру або металу. Але теж туди – у вічність. Назавжди.

Отже, декомунізація стала невідворотною. Це було потребою не лише сьогоднішнього дня. Стало зрозуміло, що це було потребою дня позавчорашнього. А наступна російська агресія хіба що ствердила таку позицію. У суспільній свідомості почала формуватися слушна думка про те, що, живучи на умовній вулиці Леніна і бачачи щоденно з вікна чергового кремлівського істукана, не тільки неможливо побудувати успішну Українську державу. А й рано чи пізно по такій умовній вулиці Леніна обов’язково проїде російський танк із ганчіркою кольорів «Аквафрешу». І сумувати за втраченим шансом ти будеш у підвалі під розриви російських «Градів» на тій самій умовній вулиці Леніна.

Отже, прийнятий навесні 2015 року пакет «декомунізаційних» законів став логічним кроком реалізації волі всього українського народу. Тут слушно зауважити, що ще у 1994 році в Києві відбулася конференція «Комунізм  – глухий кут історії». Саме там були сформульовані основні принципи, які лягли в основу чинних офіційних документів з декомунізації. Учасниками тієї конференції, наприклад, були відомий дослідник Голодомору, американський історик Джеймс Мейс та чеський президент Вацлав Гавел.

Оцінюючи сьогодні декомунізаційні закони, можна сказати, що саму процедуру в них було прописано досить добре. На відміну від більшості українських законів, вони не містили двозначностей та шпаринок для обходу або ігнорування їхніх положень. Закон повністю унеможливлював бездіяльність або імітацію виконання, встановлював чіткі рамки. З іншого боку, положення закону передбачали врахування суспільної думки і залучення громадської ініціативи. На початковому етапі право перейменування та інших дій у рамках декомунізації було віддано на низовий рівень громад. Наприклад, нову назву Кіровограда – Кропивницький – не було вигадано в нетрях Інституту національної пам’яті (ІНП), це був один з варіантів, запропонований місцевими активістами. До речі, Інститут схилявся до іншої громадської назви – Інгульськ.

Потім відповідальність лягала на обласні органи влади. На декомунізацію відводилось близько року. Після цього остаточне рішення брав на себе парламент, який «заносив хвости» за поданням Інституту національної пам’яті. В результаті декомунізації, за даними ІНП, на основі інформації обласних державних адміністрацій позбулися тоталітарних назв майже 51,5 тисячі об’єктів топоніміки в містах, селищах і селах. Це вулиці, площі, сквери тощо. Було демонтовано 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків, з них Леніну – 1320. У свою чергу Верховна Рада України перейменувала 25 районів та 987 населених пунктів (з них 32 міста). При цьому парламент переважно спирався на пропозиції місцевих громад щодо нових назв міст та сіл.

Процес декомунізації триває і зараз, адже кремлівсько-більшовицький режим рясно помітив нашу територію. Тому, щоб видалити всі ці радянські гнійники, нам треба ще досить пильно придивлятися до оточуючого нас простору.

Але найбільш складним у процесі декомунізації виявилося видавити цей совковий гнійник зі своєї свідомості. Адже – очікувано чи ні – декомунізація зіштовхнулася із тихим саботажем і навіть відкритою протидією з боку деяких місцевих компрадорських еліт та горезвісної п’ятої колони. І неважливо, чого тут було більше: традиційного бюрократичного «нічогонероблення», політичного піару на почуттях «совкового» електорату старшого покоління напередодні місцевих виборів 2015 року (як, наприклад, у Полтаві) чи прихованої ненависті до народу, на землі якого ти живеш.

У хід ішло все: бездіяльність (найбільш нешкідлива), підбурювання страхів і залякування населення примарними проблемами, яке воно нібито отримує внаслідок декомунізації. І якщо перше було нівельовано рішеннями вищестоящих інстанцій, то суспільні страхи самі зійшли нанівець з огляду на їх безпідставність. Навіть волання підстаркуватих комсомольців з Горішніх Плавнів уже давно не чути.

Але найбільш небезпечними є містечкові компрадорські еліти, які або займалися саботажем, видумуючи такі собі «квітучі», «веселі» та «сонячні» назви, або намагалися максимально зберегти радянськість громадського простору, навіть за його певної декомунізації. Вони активно маніпулювали законом, створювали фейкові громадські ради та комісії з кишенькових «істориків».

Так, міська влада Харкова показово проігнорувала всі пропозиції щодо увічнення учасників визвольних змагань 1917–1920 років, сторіччя яких ми  зараз святкуємо, які висувала громадська організація «Харківська топонімічна група». Взагалі було проігноровано майже весь проект перейменувань групи, який вигідно вирізнявся на тлі топонімічної комісії міськради. Врешті-решт місто, яке має, мабуть, найбагатшу на українські постаті та події історію на сході нашої країни, було свідомо позбавлене свого нового, суто українського, топонімічного обличчя. Подібне відбувалося і в Одесі, але там влада міста, вдавшись напочатку до саботажу, почала вже реагувати на зміни, прийняті головою облдержадміністрації. Звичайно, тут не обійшлося без показового протистояння з тодішнім обласним головою, Михайлом Саакашвілі.

Але головним тут є не саботаж декомунізації, а уникання і протидія «українізації» цих територій. У діях місцевих компрадорських еліт чітко прослідковується намагання максимального збереження радянізованих просторів, які, за великим рахунком, є по суті природнім елементом просторів російсько-імперських. І саме на них базується сучасна ідеологія російської агресії. За цих умовних і нібито «бєзврєдних» катерин і єлісавет, «асвабадітєлєй» жукових і ватутіних, «художньо-цінних» щорсів і чіпляються криваві пазурі нововигаданої російськими імперіалістами «Новоросії».

Але ж за цими імперськими нашаруваннями існує й давніша історія. І якщо на неї прискіпливо подивитися, з’ясовується, що це історія наша! Це історія давньої України і її народу. Для того, щоб «русскій мір» не мав тут шансів, пересічний одесит повинен знати, що перша письмова згадка про Кацюбіїв – замок-порт Великого Князівства Литовського і Руського, датується 1415 роком. А до розбудови тут потужної фортеці доклався і величний рід Острозьких – некоронованих правителів Руси-України 14–17 століть. Так само про Дашів мають знати жителі сучасного Очакова, про Більковичі – жителі Херсона. Про те, що Маріуполь засновано вигнаними російською короною з Криму греками на місці старовинної козацької фортеці Домаха, яка прикривала устя Кальміуса. Про те, що на європейських мапах 17-го століття на місці сучасного Миколаєва спокійно собі існувало укріплене козацьке містечко Виноградна Круча. Я не кажу вже про необхідність наукового переосмислення античного періоду українського півдня в історії нашого народу.

Так, це наша земля і наша історія. Але не їх – нинішніх добровільних рабів російського імперіалізму і нащадків колишніх імперських колонізаторів. І, коли Україна здирає з себе отруйну шкіру радянщини, відкриваючи більш ранні шрами російської імперщини, вони намагаються замастити їх новим-старим кремлівським лайном, щоб і далі ссати кров з конаючого тіла нашої Матері-України.

Отже, декомунізована Україна потребує і деколонізації. Бо різниця між умовною вулицею Леніна та умовною вулицею Пушкіна для російського агресора може бути не такою вже й великою.

Ігор Левченко, член експертної ради ЦДАКР