«Нехай весь світ зачекає». Про роль Ахметова в українській енергетиці

Доки в Україні ламають списи довкола того, як внести корективи у формулу «Ротердам плюс» і як зупинити Ахметова, котрий продовжує багатіти на мутних вугільних схемах, світ міркує над альтернативою вугіллю як такому. Жоден – наголошую: жоден! – український посадовець не бере участі у подібних дискусіях.

Для мене приводом написання цієї статті став недавній виступ президента Франції Франсуа Олланда у Марокко. Цей момент упустили, здається, всі без винятку українські медіа, чию увагу відволікла чергова порція скандалів на владному Олімпі. Оланд закликав американського лідера Дональда Трампа дотриматися Паризької кліматичної угоди, котру підписали в тому числі й Сполучені Штати.

Дійсно, обрання Трампа створює певні складнощі на шляху виконання угоди, адже новий господар овального кабінету заявив про намір наростити в США обсяги видобутку нафти, вугілля та сланців і тим самим поставив хрест на намірах Барака Обами знизити викиди парникових газів на 26–28%. Власне, такими й були зобов’язання Сполучених Штатів, взяті ними в рамках Паризької угоди.

Гадаю, зайве говорити про те, що парникові гази руйнують тепловий баланс Землі. Натомість варто згадати, що країни, здатні більш-менш думати про майбутнє людства, вже зараз роблять значні кроки до того, аби позбутися тих видів палива, при використанні яких виділяються парникові гази. Це мегаважлива тематика, котра – знову-таки – є цілковито невідомою українському обивателю. І не тільки обивателю. 

Хто, наприклад, знає про те, що та сама Південно-Африканська Республіка, котра продає Україні своє вугілля, першою навчилася отримувати з нього синтетичне паливо? Ми звикли дивитися на Африку як на третій світ у той самий час, коли Африка (зокрема ПАР), напевне, вважає третім світом нас. У цій країні вже зараз третина всього палива є синтетичним. Нам про таке годі й мріяти.

Не маю наміру влаштовувати урок хімії, тому зазначу лише, що синтетичне паливо в рази екологічніше за натуральне, бо містить набагато менше шкідливих речовин (наприклад, сірки) і не призводить до викидів парникових газів. Синтетичне паливо дорожче за натуральне (інакше друге вже б поступилося місцем першому), проте воно принаймні залишає цій планеті шанс на виживання.

У ПАР його навчилися виробляти вимушено: під час апартеїду, в умовах чинних санкцій, країна мусила забезпечувати себе паливом, не маючи природних покладів нафти та газу. Проте справа не лише в «обділеності» деяких країн ресурсами. Багатий на природний газ Катар також виробляє синтетичне дизельне пальне з цього самого газу. Тим часом вугілля позбувається й один з найбільших його споживачів – Китай. Ця країна планує до 2020 року знизити частку енергогенеруючих компаній, що працюють з вугіллям, до 67%.

Що стосується Сполучених Штатів, то, за повідомленням Управління енергетичної інформації  (Energy Information Administration), у 2016 році сегмент газової генерації вперше перевершив вугільну. США, як і Китай, належать до п’ятірки найбільших у світі споживачів вугілля, проте цьогоріч обсяг електроенергії на газових джерелах у США наблизився до 33%, а на вугільних скоротився до 32%. Тоді як у 2008 році на вугільну генерацію в США припадала половина виробленої в країні електроенергії.

Мені можуть заперечити, що в Америці є газ, якого немає (чи то пак його недостатньо) в Україні. Але в ПАР не було ані нафти, ані газу – а там, як вже було сказано, навчилися добувати «золото із ртуті», тобто нешкідливу «синтетику» з екологічно неприйнятого вугілля. Ось така нескладна алхімія.

Повертаючись до Сполучених Штатів, згадаймо й тамтешню «сланцеву революцію». Вона також не впала з неба, а була наслідком правильного господарювання та виважених рішень. Завдяки їй американська влада зуміла поліпшити соціальний клімат у депресивних районах Монтани, Північної Дакоти та Пенсильванії, де якраз і залягали сланці. Їхня розробка створила нові робочі місця та завдала удару по безробіттю.

В цілому сланцевий бум допоміг Америці подолати економічну кризу, оскільки розвиток місцевої інфраструктури став одним з найважливіших факторів для залучення інвестицій. На думку міністра фінансів США Джейкоба Лью, за те, що цього року ВВП Штатів може зрости більш ніж на 2%, американці повинні дякувати новим дорогам і нафтопроводам.

В Україні ж тему сланцевого газу мусолять з 2010 року. Маючи всього-на-всього дві газоносні площі – Олеську та Юзівську, наша країна так і не почала їхню розробку. Обидва потенційних інвестори – компанія Shell та Chevron – благополучно втекли: один – від війни, а інший – від особливостей українського господарювання. Недавня ж історія з сумнівним інвестором Yuzgaz B.V., який претендував на «Юзівку», взагалі завершилася скандалом та відмовою йому у розробці цієї площі.

Однак повернемося до вугілля. Російські ЗМІ, цитуючи ватажка «ДНР» Захарченка, смакують новину про те, що «республіка відновила відправлення вугілля в Україну, оскільки та не зможе пережити зиму без додаткових поставок». І хоч міністр енергетики України Ігор Насалик стверджує, що у держави немає жодних «вугільних» домовленостей з «ДНР/ЛНР», ні для кого не є секретом, що паливо звідти йде повним ходом. Інколи – під виглядом польського, інколи – без жодних маскувань.

Енергетичний магнат Рінат Ахметов, чиї вугільнодобувні підприємства залишились на не підконтрольній Україні території, а приналежні йому ТЕС розкидані по всій країні, спокійнісінько вантажить чорне золото з самопроголошених «республік». Причому, за даними Державної фіскальної служби, вугілля з «ДНР/ЛНР» потрапляє навіть на зовнішні ринки – в Туреччину, Румунію, Словаччину. Його ні з чим не сплутаєш – антрацит такої марки видобувається лише на українському Донбасі.

Водночас із цим державний регулятор запровадив ціну на вугілля для ТЕС Ахметова за формулою «Роттердам плюс», і надприбутки потекли рікою до теплової генерації України, 70% якої контролює компанія ДТЕК Ріната Ахметова. Вугілля з Донбасу коштує українському споживачеві стільки, скільки коштувало б, якби прибуло з роттердамської біржі – тобто на 125% дорожче порівняно з весною минулого року.

Це знають усі і всі не реагують. Тим часом діяти треба не лише в напрямку приборкання апетитів олігархату. Треба бодай трохи озирнутися навколо, щоб зрозуміти, в якій глибокій цивілізаційній дірі ми опинилися. В геології є поняття кам’яновугільного періоду – п’ятого періоду палеозойської ери – ось приблизно там ми й застрягли.

Вилазити звідти українській владі невигідно – вона отримала ще не всі дивіденди від таких, як Ахметов. А сидіння, даруйте, в часовій дупі (коли всі довкола розробляють високі технології) нікого не бентежить. Аби йшла маржа від нечистих (як екологічно, так і політично) оборудок, а там – як сказано в одній рекламі – «нехай весь світ зачекає». 

                Михайло Поживанов, для «Главкома»