Опозиційний президент для Молдови: чого очікувати?

Президентські перегони за дуже короткий період часу перетворили Молдову на важливу фігуру на шахівниці Європи. У відносинах між ЄС, Росією та Україною багато чого залежатиме саме від того, як ця фігура себе поведе найближчим часом. Хоча це лише перші за два десятки років всенародні вибори глави держави і від браку уваги кандидати явно не страждали, чітко передбачити, як далі поводитиметься Кишинів, непросто. Тим більше що наразі президент і парламент представляють різні політичні сили.

Внутрішня ситуація в країні та перемога Ігоря Додона – персонажа, скажімо прямо, вельми неоднозначного в політичному плані – серйозний привід замислитися над питанням: «А що буде з Молдовою далі?»

На вибори як на свято

Власне президентські перегони хоч і вийшли досить запеклими, але непередбачуваністю точно не вирізнялися. Ще до першого туру правоцентристи почали активно підтримувати Майю Санду, роблячи основну ставку саме на кандидата від «Дії і солідарності». Маріан Лупу та Андрій Нестасе навіть знялися з виборів на користь Санду, вважаючи, що так зможуть забезпечити вихід останньої до другого туру. Ігор Додон отримав потужну і велику підтримку ЗМІ, причому не тільки в самій Молдові, а й у Росії, де, як відомо, живе понад півмільйона молдаван.

Щоправда, цей ресурс – громадян, які живуть за кордоном, – Додон так і не використав. «Внутрішніх» голосів виявилося цілком достатньо – у другому турі за нього проголосувало 834 тисячі осіб проти 766 тисяч у Санду. Спостерігачі з міжнародних організацій неодноразово відзначали вкрай різку риторику та одностайність ЗМІ, котрі явно були не на боці Санду.

Євроатлантизму – ні

Як заявляє сам Додон, «молдавська мрія» про великомасштабну співпрацю з Європою і подальшу інтеграцію в ЄС перестала бути мрією всіх громадян країни. Або, якщо хочете, перестала бути метою бізнес-клану, який очолює Володимир Плахотнюк. Останній має серйозну вагу в політичному світі Молдови, зокрема, будучи фактичним лідером Демократичної партії. А отже, Ігорю Додону доведеться рахуватися з олігархом, який, правда, останнім часом і сам набагато рідше дивиться у бік Брюсселя, ніж у бік Кремля.

Частково цей шлях продиктовано самим «проросійським» характером та іміджем новоспеченого президента, частково – абсолютною безуспішністю проведення проєвропейських реформ у Молдові. Громадянське реформування суспільства, якого вимагає євроатлантичний шлях розвитку, є неможливим. Неможливим просто тому, що досі існує жахлива проблема Придністров'я і їдка практика порушення прав людини – наприклад, те, що сталося з особистим ворогом олігарха Плахотнюка, бізнесменом В'ячеславом Кобалевим, котрого від розправи не врятувало навіть українське громадянство.

А тим часом Кобалев, навіть будучи в ув'язненні, зіграв серйозну роль у передвиборній гонці. У своєму інтерв'ю Ренато Усатий розповідав про те, як Плахотнюк усуває тих, хто міг би завадити йому утримати владу після виборів, і, судячи з усього, Кобалев став справжньою кісткою в горлі у олігарха. Створивши гучний, навіть кричущий, прецедент, В'ячеслав привернув серйозну увагу не лише до своєї персони, а й до персони Плахотнюка. Самого факту цього арешту та екстрадиції з України, контексту «справи про мільярд» і загадкових смертей серед колишніх партнерів олігарха виявилося досить, аби правоохоронні органи США всерйоз зацікавилися тим, що відбувається навколо Плахотнюка. Останньому вкрай невигідне привернення міжнародної уваги через те, що воно неминуче призведе до гучного розслідування «справи про мільярд»: саме через це Плахотнюк так спішно «ізолював» Кобалева і саме тому намагався бути максимально непомітним під час передвиборних кампаній. Останнє позначилося й на результаті самих перегонів.
Після звіту «Кролл», прецеденту Кобалева і привернення пильної уваги Заходу молдавський олігарх не мав можливості продовжити свою діяльність ляльковода і привести до перемоги потрібного кандидата. Яким, мабуть, була Майя Санду, котра дозволила б йому і далі отримувати гроші від Заходу і прикриватися гаслами проведення європейських реформ.

У зв'язку з цим Додону набагато простіше і вигідніше обрати шлях інтеграції з Росією, при цьому не відмовляючись від отриманого попередниками безвізового режиму з Європейським союзом. На цьому терені він зможе продемонструвати громадянам хоча б якісь реальні результати роботи, тоді як бій із повною стагнацією у сфері проєвропейських реформ свідомо прирікає його на фіаско.

На двох стільцях одразу

Співпраці з Україною від новоспеченого президента також очікувати не варто – він встиг посваритися з українським урядом ще до того, як був обраний. Зокрема, Додон неодноразово заявляв, що вважає Крим російським і не збирається переглядати власну позицію з цього питання. Через це кілька депутатів Верховної Ради навіть запропонували оголосити главу держави Модова персоною нон-грата, заборонивши тим самим в'їзд на територію країни. Президент Молдови відреагував на це спокійно, зазначивши, що не вважає цю позицію народних обранців офіційною позицією української держави.

Досить важливо, що Плахотнюк має дружні відносини із президентом України, і завдяки взаємодії «ручних» політиків молдавського олігарха з українськими спецслужбами було створено справи проти партнерів Ренато Усатого і Андрія Нестасе, а також екстрадовано В'ячеслава Кобалева. Гучність скандалу за участю останнього привернула увагу до відносин між Молдовою та Україною, що в контексті проросійської спрямованості Додона не надто вигідно новому президенту. А тому, швидше за все, глава молдовської держави намагатиметься максимально дистанціюватися від будь-яких українських питань – як офіційних, так і неофіційних.

Варто також згадати, що в Молдові посада президента має досить специфічний характер – парламент володіє незрівнянно більшими повноваженнями та можливостями. Тут Додону доведеться зіткнутися з можливим опором з боку Демократичної партії під відомо чиїм патронатом.

Популіст чи реформатор?

Незважаючи на те, що основними гаслами Додона, як і Санду, були боротьба з олігархатом і корупцією, глава держави окреслив кілька вельми гучних векторів своєї подальшої роботи:

• розформувати парламент і провести дострокові вибори;
• провести референдум з метою федералізації Молдови;
• надати Придністров'ю особливий статус.

Абсолютно логічно, що з тим складом парламенту, який є у Молдови зараз, Додон навряд чи зможе виконати хоча б чверть своїх передвиборних обіцянок. Тут є два шляхи – або знаходити компроміс із лідерами парламенту, або проводити позачергові вибори. Президент має намір зробити друге, однак тут є серйозна проблема: фінансова допомога Заходу в цьому випадку піде у безвість, що абсолютно точно вдарить по результатах роботи глави держави. Тому всі розмови про розформування парламенту, швидше за все, продиктовані елементарним бажанням показати, що президенту зв'язали руки і не дають працювати.

Також виникає закономірне питання про те, а чи достатньо у Додона ресурсів для того, щоб влаштувати настільки масштабне переформатування країни. Йдеться не стільки про фінансові ресурси, скільки про законодавчі та рівень довіри на місцях. Зовні ця програма президента виглядає радше як спосіб розхитати човен, та аж ніяк не кардинально змінити ситуацію, що склалася. У найкращому випадку це призведе до підвищення активності в суспільстві (а суспільство наразі є досить пасивним), в найгіршому – до появи великої кількості конфліктів між представниками влади та представниками бізнес-еліт.

Зрозуміло одне – Ігор Додон прагне зайняти набагато більше простору в політичному житті Молдови, ніж його попередники на посаді президента. Питання в тому, наскільки довго і наскільки успішно новоспечений глава держави балансуватиме між олігархатом, Росією, ЄС і власними амбіціями.

Катерина Одарченко, для «Главкома»