«Північний потік-2». У Києві вперто не хочуть вірити у те, що може статися

Чітка та однозначна домовленість Німеччини та Росії щодо будівництва «Північного потоку-2» стала дуже неприємною та, для багатьох в Україні, несподіваною подією. Можливо, хтось і знав заздалегідь, що Москва та Берлін про все домовляться, а Брюссель заплющить очі на цю трубу дружби. Але складається враження, що на Печерських пагорбах не тільки до останнього сподівалися, що цього не станеться, але і тепер ще плекають надію, що все ще можна «переграти».

Північні потоки

Інакше, ніж сподіваннями на відмову під «Північного потоку-2», не можна пояснити, чому прем’єр-міністр Володимир Гройсман вже після епохальної зустрічі Анґели Меркель із Володимиром Путіним у Сочі зробив дуже різку заяву щодо найважливішого стратегічного партнера України – Німеччини. «Мета побудови «Північного потоку-2» – знищити незалежну газотранспортну систему (України), побудувати за мільярди доларів нову систему, яка в рази менша за потужностями (порівняно з українською ГТС), і поставити в залежність всіх європейських споживачів. Іншої мети немає. Це не бізнес-проект. Це спроба поставити європейців в залежність», - жорстко заявив Гройсман.

Здається, у негативний сценарій, що «Північний потік-2» буде добудовано та введено в експлуатацію, в Києві досі вперто не хочуть вірити. Напевно тому, що занадто жахливими будуть наслідки для України як транзитної держави.

Проект «Північний потік-2» передбачає будівництво двох ниток газопроводу загальною потужністю 55 млрд куб. м газу в рік від узбережжя Росії через Балтійське море до Німеччини. Його запуск очікується до кінця 2019 року. Кілька днів тому закінчилися підготовчі роботи для укладання газопроводу, і найближчим часом розпочнуться безпосередньо будівельні роботи.

По суті, «Північний потік-2» є копією першого «Північного потоку». Цей газопровід, також потужністю 55 млрд куб. м газу в рік, тягнеться з Ленінградської області по дну Балтійського моря до Німеччини. У 2011 - 2012 рр. «Північний потік» повністю введено в експлуатацію. Запуск у роботу його «близнюка» зробить з Німеччини головного розпорядника російського газу в Європі.

Сказати, що це вигідно – нічого не сказати. Всі розуміють, що окрім суто економічних дивідендів Берлін отримає і збільшення своєї політичної та геополітичної ваги.

Втім домовленості Берліна і Москви про «обхід» України із півночі – це ще не всі погані новини для Києва.

Не менш важливі, можна сказати, етапні для всього газового ринку Європи події, сталися останнім часом і на півдні континенту.

Південний коридор

Місяць тому, 30 квітня, «Газпром» завершив будівництво морської частини першої нитки «Турецького потоку». Тепер на турецькому березі ведеться спорудження терміналу. Потім, в останніх числах травня, «Газпром» і уряд Туреччини підписали документи про сухопутну ділянку газопроводу для поставок газу європейським споживачам.

Загалом «Турецький потік», газопровід з російського Краснодарського краю по дну Чорного моря, за проектом складається з двох ниток потужністю 31,5 млрд куб. газу на рік. Його будівництво почалося у травні 2017 року після того, як інший трубопровід по дну Чорного моря, «Південний потік», в 2014 році заблокувала Болгарія. Таке рішення було ухвалено Софією після резолюції Європарламенту від 17 квітня 2014 року, в якій рекомендувалося відмовитися від будівництва газопроводу через його невідповідність нормативам ЄС.

Тепер, через чотири роки, Болгарія знову «у справі». Тільки тепер замість прямих поставок газу з Росії країна буде отримувати блакитне паливо через Туреччину. Про це болгарське керівництво домовилося з Кремлем буквально днями (вже після домовленості щодо «Північного потоку-2»), і начебто ця ідея узгоджена з Анкарою.

Таким чином через «Турецький потік» газ піде не тільки у Туреччину, але і далі, в Європу, через Болгарію до Сербії. Зараз «перемички» між двома країнами - це близько 100 км «труби» - немає, але нібито сербська влада збирається звертатися по допомогу у вирішенні цього питання до ЄС (а може і до РФ).

Що стосується подальшого маршруту, то це цілком може бути Угорщина. Зараз трубопровідні потужності, що проходять через угорську територію, зайняті російським газом, який поставляється в Європу через Україну. Однак скоро все може змінитися.

Година «Х»

У кінці 2019 року вже буде готовий до запуску «Північний потік-2». Після цього Росія, як запевняють експерти, збирається перевести українську газо-транспортну систему в статус запасного, резервного маршруту на випадок, якщо щось зламається на інших трубопроводах. Дуже «вчасно» на початку 2020 року закінчується термін дії російсько-українського контракту на поставку природного газу. Не виключений варіант, за якого «Газпром» просто не буде продовжувати договір або підпише його на зовсім інших умовах.

Після невідворотнього скорочення транзиту газу через Україну транспортні потужності прикордонних з Україною європейських країн, зокрема, Угорщини, звільняться, і їх можна буде заповнити, «зайшовши з півдня», а не зі сходу.

Загальну похмуру для України картину доповнює ще одна подія. 29 травня в Азербайджані відкрили перший етап проекту «Південний газовий коридор», через який будуть здійснюватися поставки газу в Європу.

У рамках цього проекту «блакитне паливо» спочатку піде територією Грузії і Туреччини через Трансанатолійський газопровід (TANAP), після чого через Трансадріатичний газопровід (TAP) по території Греції і Албанії до Італії.

TANAP планується відкрити вже ось-ось, 12 червня.

Очікується, що пропускна здатність цього трубопроводу складе 16 млрд куб. м газу в рік. Близько 6 млрд куб. м буде поставлятися в Туреччину, решта - до Європи.

Поставки газу по TAP до Італії розпочнуться з 2020 року, тобто якраз у рік повноцінного запуску «Північного потоку-2» і завершення дії нинішнього російсько-українського газового договору.

Диверсифікація поставок енергоносіїв на європейський ринок, зменшення залежності ЄС від російського газу, взагалі кажучи, позитивний процес, як і підвищення конкуренції, яка призводить до зменшення ціни на енергоносії. Однак одночасно ці процеси ведуть до ще більш стрімкого зменшення завантаження української труби.

Сам по собі «Південний газовий коридор», безумовно, не був би катастрофою для транзитного бізнесу України. У принципі, ще недавно здавалося, що тільки цей проект, погоджений ЄС, і мав реалізовуватися. Але спочатку доброзичлива позиція Берліну та Брюсселю щодо «Газпрому» зробила реальністю «Північний потік-2». Потім Ердоган (в піку Меркель?) розморозив «Турецький потік». А там і Софія, яка була в шоці від того, що їй чотири роки тому заборонили робити те, що тепер зробила Німеччина, кинулася домовлятися з РФ… і домовилася.

Чи могла Україна протиставити щось цій бурхливій активності? Самостійно, звичайно, ні. Разом із західними партнерами – країнами Балтії, Польщею, США - які намагалися весь цей час завадити дружбі Німеччини та «Газпрому», можливо, так.

Звісно, мова не йде про круглі столи або дефіле в європейських інституціях у футболках з прикольними написами, а про серйозну роботу. Але, здається, ця діяльність так і не набрала обертів.

Ймовірно, щось все ж таки вдасться зробити, і українська ГТС 01.01.2020 не перетвориться «на гарбуз».

Можна, наприклад, повірити, федеральному президенту Німеччини Франку-Вальтеру Штайнмаєру, який нещодавно назвав безпідставними побоювання України щодо припинення транзиту газу по її території після будівництва «Північного потоку-2».

«Занепокоєність з боку України, що вона перестане в майбутньому бути транзитером – думаю, що це безпідставні переживання», - сказав федеральний президент Німеччини під час спільної з президентом України Петром Порошенком прес-конференції в Києві.

«Ви бачили, сподіваюся, Україна стежить за цим, що в Німеччині є зусилля забезпечити транзит природного газу через Україну. Для цього відбуваються переговори – не лише між Німеччиною і Україною, але також і з ЄС. І я сподіваюся також, що ці переговори будуть приносити і результати в найближчому майбутньому», - сказав він.

Отже, будемо чекати добрих, навіть чудесних вістей. Тому що дуже не хочеться формулювати апокаліптичні прогнози і тим більше спостерігати, як вони справджуються.

Наталія Іщенко, заступник директора Інституту світової політики