За прикладом Ізраїлю. Коли запрацює український «Залізний купол»?

На минулому тижні сторінки соцмереж рясніли відео перехоплення Ізраїлем ракет, запущених радикальним ісламістським угрупованням ХАМАС із Сектору Газу. Більшу частину з понад трьох тисяч ракет перехопив так званий «Залізний купол» (Iron Dome) - ізраїльська система протиракетної оборони. Авторитет цієї системи після цих події суттєво зріс.

Цікаво, що днями й міністр оборони України Андрій Таран не виключив можливість придбання «чогось на кшталт системи «Залізний купол», для забезпечення протиракетного захисту України. За його словами, події в Ізраїлі показали актуальність створення системи протиракетної оборони.

Військові аналітики зі всього світу переконані: саме «Залізний купол» врятував Ізраїль. Але шлях цієї системи протиракетної оборони, яка вважається однією з найефективніших, від самого початку простим не назвеш. Систему розробили ще у 2004 році, але повноцінно вона стала на озброєння у 2011 році. Під час розробки на її адресу було чимало критики, зокрема, висока вартість. Крім того, ізраїльські військові фахівці вказували, що «Залізний купол» не буде здатен перехоплювати ракети палестинського угрупування, якщо ті почнуть масовані обстріли. Але саме такий сценарій наразі відбувається в Ізраїлі, а система протиракетної оборони «Залізний купол» вдалося перехопити близько 90% ракет.

То ж не дивно, що на результативність «Залізного куполу» звернули увагу не тільки іноземні, а й українські можновладці. А фахівці жваво обговорюють українські можливості щодо захисту неба в разі ракетних обстрілів. На що ж все-таки розраховувати Україні?

Під час подій у Ізраїлі з’явилася досить показова теза: Україні потрібен не тільки ракетний щит, а й ракетний меч. Останнє – це ракети, якими можна атакувати у відповідь у разі атак противника.

Якщо казати про українську систему стримування, то слід почати з того, що вже напрацьовано. А саме, з протикорабельного берегового ракетного комплексу «Нептун». «Нептун» - це комплекс українських протикорабельних крилатих ракет, яку розробляло Державне Київське конструкторське бюро «Луч» з 2014 року. Береговий комплекс 360МЦ «Нептун» прийнятий на озброєння Збройних Сил України в серпні 2020 року. Ракета призначена для знищення кораблів водотоннажністю до 5000 тон і має бойову частину масою 150 кг.

Ракета має дозвукову швидкість (900 км/год) і здійснює політ на надмалих висотах — кілька метрів над рівнем моря. Ракета може маневрувати під час польоту, дальність якого — до 280 км. Її розробляють для використання з трьох платформ: корабельного, наземного і повітряного базування. Тобто, такі ракети можуть бути використанні як удар у відповідь на російську агресію. Але головне тут ось що – перший дивізіон «Нептунів» армія має отримати у першому кварталі 2022 року. А якщо казати про его авіаційну (для пусків з літаків) та корабельну версію, то це ще кілька років.

Крім того, ще однією перспективною розробкою став оперативно-тактичний комплекс «Сапсан», який з’явився в ході розробки оперативно-тактичного комплексу «Грім-2». Цей комплекс розроблявся на замовлення Саудівської Аравії. Розробник комплексу - КБ «Південне» - впровадило в існуючий проект деякі новітні технологічні рішення. Нещодавно стало відомо, що у 2021 році цей комплекс буде профінансовано Міністерством оборони України. Фахівці запевняють, що такий комплекс має найвищий пріоритет, який можна співставити з вже відомим нам комплексом «Нептун».

«Сапсан» – багатофункціональний проект ракетного комплексу. Як засоб ураження, пропонувалося використовувати оперативно-тактичні, зенітні і протикорабельні ракети. Подейкують, що після прийняття на озброєння оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан» у Путіна буде на один аргумент більше не чіпати Україну. За словами заступника міністра оборони Олександра Миронюка, нині виготовлення першої батареї ОТРК «Сапсан» виконано на 70%, для закінчення робіт необхідно державне фінансування. Крім того, він висловив надію, що в найближчі 2-3 місяці буде укладено контракт між Міноборони і розробником та виробником щодо виробництва «Сапсанів». За деякими неофіційними даними, мова йде про дві пускові установки, пересувний командний пункт і боєзапаси з 12 ракет.

Але комплекси «Нептун» та «Сапсан» – це комплекси ураження, що Україна може використовувати як відповідь на агресію. Щодо протиракетної оборони, то тут хизуватися майже нічим.

Зокрема, за інформацією аналітиків, у Збройних сил України є нині 11 зенітно-ракетних дивізіони ЗРК «Бук», близько 35 зенітно-ракетних дивізіонів зенітно-ракетних станцій С-300 різних модифікацій, однак дальність стрільби вітчизняних зенітно-ракетних комплексів, що стоять не бойовому чергуванні, не перевищує 55 км, що в сучасних реаліях замало.

«Україна не отримала ракети систем С-300 з дальністю стрільби до 100 км, хоча й відновлює більш – менш сучасні ракети 9М83 до зенітно-ракетної системи С-300В1. А завдяки проекту модернізації протиповітряної оборони в Ефіопії збільшити дальність зони ураження ЗРК С-125М з новими ракетами (5В27Д-М1 і 5В27Д-М2) до 45 кілометрів, а максимальну висоту – до 25 кілометрів», – на правах анонімності зазначає один із військових експертів.

Отже, на сьогодні для української протиповітряної оборони максимальна дальність ураження аеродинамічних об’єктів противника складає 100 км, ефективна – 75, а балістичних – близько 40 км. Слід визнати, що це надто слабкі показники, які роблять Україну вразливою ціллю…

На даний час в Україні існують два власні проекти зі створення зенітно-ракетного комплексу, які будуть здатні перехоплювати ракети. Одне із двох українських підприємств, де мають готові проекти вітчизняного зенітно-ракетного комплексу – це ДержККБ «Луч». Підприємство відоме своїми протитанковими ракетними комплексами, протикорабельними «Нептунами» та високоточними «Вільхами». Наразі на підприємстві готові взятися за протиповітряну - протиракетну оборону.

На переконання генерального директора – генерального конструктора ДержККБ «Луч» Олега Коростельова, Україні вже зараз потрібно почати розробляти власний зенітно-ракетний комплекс дальністю ураження цілі близько 100 км, а вартість подібної розробки складе 30-50 мільйонів доларів. Сам «Луч» ще у 2016 році захистив три аванпроекти щодо розробки і виробництва зенітно-ракетних комплексів різної дальності дії: до 10 км, до 30 км та до 100 км.

«Це абсолютно реально. Для цього потрібно, за нашими підрахунками, близько 2 - 2,5 років. Тобто приблизно той час, який у нас пішов на ракетний комплекс «Нептун»», – переконаний розробник.

Тут існує також ще одна проблема: в Україні чимала кількість комплексів протиповітряної оборони і ракет до них – досі радянського виробництва. Ракети поступово виходять з ладу, а вічно продовжувати терміни їх придатності не вийде. Тому розробники переконують розробляти свій комплекс, щоб не опинитися взагалі без нічого. Або перебувати у постійній залежності від іноземних виробників.

«В Україні є хороші системи локації, тобто станції виявлення і цілевказівки, системи радіокорекції, станції забезпечення командної системи управління ракетою, ну і, відповідно, приймальна частина, яка повинна знаходиться на ракеті та знову ж таки головка самонаведення», – переконаний Олег Коростельов.

Зокрема, Коростельов наголосив, що якщо створювати новий зенітно-ракетний комплекс, то він зможе працювати не лише по ворожих літаках та безпілотниках, але і як засіб протиракетної оборони.

Крім того, готовий проект зенітно-ракетної системи є й в КБ «Південне». Її назвали «Кільчень».

«Система, що пропонується, є багатоканальна. Вона має ракету, яка забезпечує велику дальність враження. До речі, ракета високоманеврена та забезпечує враження багатьох цілей. Комплекс може використовуватися й проти літаків, винищувачів, крилатих ракет, авіаційних ракет, балістичних ракет. Розробка система забезпечується кооперацією український підприємств. На сьогодні ми маємо дуже гарні напрацювання, що можуть забезпечити створення цієї системи в короткі строки. Сучасність системи забезпечується мережецентричним принципом управління, використання мерехтливих командних пунктів, забезпечення мультирадарної обробки інформації, використання активної радіолокаційної головки самонаведення міліметрового діапазону», - заявив т.в.о. генерального директора ДП «Конструкторське бюро «Південне ім. М. К. Янгела» Олександр Кушнарьов.

За його словами, йдеться не тільки про розробку комплексу, а про повноцінну зенітно-ракетну систему, що включатиме станції виявлення і цілевказівки. Розробка матиме:

• Здатність вести вогонь по 12 або 16 цілям одночасно (в залежності від типу мети);
• Виявляти засоби повітряного нападу по технології Stealth;
• Вести вогонь на відстань до 280 км;
• Виявляти цілі на відстані до 400 км.

Однак на даний момент конструкторське бюро ще не отримало коштів для подальшої розробки технології і виготовлення її «в залізі» – тобто, у вигляді дослідного, а у подальшому, серійного зразку.

При цьому наголошується, що вартість такої системи буде коштувати в 5 разів дешевше, ніж її американського аналога – Patriot.

Отже, в теорії створення ракетного щита в Україні можливо й необхідно своїми силами, але в реальності невідомо, скільки на це піде часу.

З іншого боку, закупівля іноземних комплексів: чи то ізраїльський «Залізний купол», чи американський Patriot – «задоволення» не з дешевих. Наприклад, агентство «Фокус» пише, що ціна однієї батареї «Залізного куполу» становить, за різними оцінками, від $50 до $170 млн. Крім того, повідомляється, що пуск однієї ракети системи «Залізний купол» обходиться приблизно в кілька десятків тисяч доларів, що набагато перевищує вартість будь-якої з можливих перехоплюваних ракет, які запросто можуть коштувати не більше однієї тисячі доларів. Але висока ефективність системи дозволяє знайти свого покупця. Система, крім самого Ізраїлю, стоїть також на озброєнні у США, Канаді, Індії, Фінляндії, Чехії, Словаччині.

Очевидно, що Україні варто проробляти одночасно обидва варіанти. Адже закупівля іноземних комплексів дозволить вирішити завдання захисту від ракет вже зараз. Але якщо говорити про перспективу, то слід продовжувати розробляти свої. В тому числі, щоб не опинятися у залежності від поставок з інших держав та технічно йти в ногу з часом.

Дмитро Бадрак, для «Главкома»