Природа «побєдобєсія». Між першим та другим «українськими фронтами»

Вся Європа відзначає (не святкує, а саме відзначає) закінчення Другої Світової війни 8 травня – в день, коли в Потсдамі, неподалік Берліну, відбулось підписання капітуляції нацистської Німеччини. В Росії ж 9 травня з року в рік поступово перетворюється на справжнісіньку вакханалію. Чому росіяни радіють та пишаються, намагаючись відокремити десятки мільйонів жертв війни від простого факту перемоги над Гітлером?

Чесно кажучи, вже протягом декількох років очікування 9 травня перетворились для багатьох на вельми хворобливий процес. В Україні з цієї нагоди вчергове розгортається боротьба між тими, хто волів би разом з росіянами бодай ненадовго забутися в парадах, гаслах та споминах про славетне минуле, та тими, хто відкидає будь-яку можливість святкувати «савєцький празнік», нагадуючи про те, що Сталін був нічим не ліпший за Гітлера і що ці дві потвори розв‘язали в 1939 році Другу cвітову, розділивши між собою Польщу. Між цими «Першим та Другим українськими фронтами» опиняються ті, хто вшановує перемогу над нацизмом, проте не виносить отого офіційно-верескливого блюзнірства, яке зазвичай супроводжує День Перемоги.

Росія цього дуалізму не знає. В Росії все чітко: «Спасіба дєду за пабєду», ми – «хороші хлопці», які перемогли «поганих хлопців», і забути про цю перемогу ми повік нікому не дамо. А як почнуть забувати – можемо й повторити... За цим славослів‘ям вже насправді, реально забулося, що Гітлера перемогла аж ніяк не Російська Федерація, ба навіть не Радянський Союз, а цілісінька коаліція потужних держав, до того ж деякі з них воювали з Гітлером, починаючи ще з 1939 року – тоді як СРСР вступив у цю війну аж через два роки після її початку та ще й той факт, що відбулося це не на боці нацистів, пояснюється віроломством самих нацистів, а не стійким антинацизмом тодішніх радянських лідерів. Тобто, як то кажуть, «за гамбурзьким рахунком», «переможна» концепція Росії виглядає таким чином: країна, яка входила до складу імперії, яка приєдналася до коаліції тих, хто боровся проти Третього Рейху, святкує виключно свою й більш нічию перемогу над цим самим Третім Рейхом. А хто заперечує – той фашист.

Нісенітиць та страхітливих ідиотизмів, які з року в рік накопичуються росіянами з приводу Дня Перемоги, неможливо вже перерахувати: починаючи з фейкових «ветеранів», які під час війни ще й на світ білий не народилися, аж до висловів Путіна про те, що «Росія перемогла б Гітлера й самотуж», від бігбордів, на яких замість радянських солдат ліпили німецьких, замість російських винищувачів - ізраїльські, до п‘яних автораллі на вулицях російських міст з лементом «На Берліііін!!!».

Тогоріч, на 70-річний ювілей, здавалося, ми побачили вже все, що тільки може уявити собі хвороблива фантазія: парад на Красній площі у Москві, де парадним кроком чимчикували «країни-переможці» на кшталт Північної Кореї та Індії, «європейські гості», серед яких – сила-силенна неонацистів та правих популістів з Франції, Угорщини та Греції... На превеликий жаль, цього року «дно» знов виявилося пробитим: маленька дівчинка малює історію війни порохом свого загиблого та похованого прадіда (а патріотичні російські відвідувачі YouTube завзято лайкають ту публічну ексгумацію), а на плакатах малюють вже не тільки Йосипа Сталіна, а ще й Ісуса Христа, який тримає червоного прапора над військовим парадом з балістичними ядерними ракетами «Сатана»... Що буде у наступному році – важко собі уявити, бо жодна фантазія, як виявилось, просто пасує перед подібною реальністю.

Загалом, всю оту щорічну вакханалію свого часу найвлучніше, одним-єдиним словом, змалював Федір Достоєвський: «бєсовщина». І, що прикро, багато українських журналістів, політиків, численних блогерів повелися на те – кинулися палко, влучно, вельми переконливо й талановито доводити, що росіяни або звар‘ювали, або цілеспрямовано брешуть, що Перемогу здобули всі разом, що без України так само, як без інших, просто нічого б не вийшло... Все дарма. Не має жодного сенсу сперечатися – на тому боці повісили слухавку та пішли пити «за Перемогу». Всі блискучі полемічні маневри, всі глибокі знання історії Другої світової розбиваються об один-єдиний аргумент: «Ви фашисти!».

Але чому так відбувається? Як вийшло так, що сама суть перемоги над нацизмом виявилася забутою та вихолощеною, залишивши по собі лише безглузді вигуки «Діди воювали!» та гоноровиті погрози «повторити»? Адже ж почалося це все зовсім не з початком «гібридної війни» проти України, ба навіть не з нападу на Грузію. Почалось оте усе раніш, ще на початку двохтисячних, коли екрани почали заповнювати нескінченні фільми та серіали, в яких радянські солдати, наші з вами дідусі, раптом відростили собі броньову шкіру та розвили надлюдські можливості й почали весело косити німецьких, румунських, японських та ще якихось злиднів наліво й направо хіба ж не сотнями на помах могутніх правиць. Коли Сталіна знову проголосили «великим полководцем». Коли поняття «фашист» втратило свій сенс та перетворилося на синонім поняття «ворог», а потім, уже за наших часів, тихенько стало означати «всілякий, хто незгоден». Нині класичний русоватник спокійно вважає фашистами американців, українців, британців, євреїв, у той же час радо вітаючи та поплескуючи по плечу якого-небудь Удо Фойґта (німецького правого радикала, члена проводу Націонал-демократичної партії Німеччини, якого у ФРН неодноразово засуджували за заперечення Ґолокосту) лишень за те, що він десь там щось пробелькотів про те, який, мовляв, той Путін молодець.

Відверто кажучи, відповідей на питання – чому так сталося, може бути багато. Найпростішою думкою з цього приводу вважається така: коли сьогодення всередині Росії  складається з тотального свавілля усіх, хто бодай якось виявився причетним до влади, а зовні – з тотального неприйняття пихатої «величі» голоштанних «супердержавників», коли у майбутньому – подальще збідніння, скрути та непевність, єдине, що залишається – це несамовита гордість за героїчне минуле. Це спогади про те, як «ми їм наваляли». І неважливим стає, кому, за що, в яку ціну це обійшлося та що з того наприкінці вийшло: головне – ми круті, крутіші за всіх. Саме з непевності у своєму нинішньому житті й випливає певність у своїй «сакральній величі». І саме тому німецький неонацист, який вголос визнає, що «Путін – молодець», стає милішим за будь-якого екс-союзника, з яким вже не вельми хочеться ділитися тією перемогою, бо вона ж «одна на всєх», самим не вистачає. Є щось дитяче в тому хизуванні, в дурнуватих написах на бортах іржавих «жигулів»: «Гітлер – лох!» (не один з найстрашніших злочинців людства, не потвора, яка спаплюжила саме поняття людяності, а просто лох, бо ж програв, слабак!).

Так, все це було б смішно. Якби ж то не спогади: про те, скільки мільйонів людей в усьому світі билися, страждали, голодували та вмирали через того «лоха», скільки горя принесла та війна, як понівечила обличчя Землі. І якби не елементарне знання тієї, не такої вже й далекої від нас історії, зокрема – того факту, що саме з такого хизування своєю величчю, саме з такого, здавалося б, дитячого дурного ентузіазму та переконання, що навкруги всі – вороги, й виріс той Гітлер, з‘явився той самий нацизм. В такому розрізі гасло «Можем повторить!» набуває іншого, дедалі страшнішого значення: чий шлях повторюють нині ті російські ентузіасти?